(Нові часи — нове життє. — Нa галицькім етапі УСС. Безлїч вісток. — Важкі днї для стрілецького розуму. Вістки зі "знаком питання" й "іскрові телєґрами" та їх "сортуваннє". — Облави "телєґрафістів" і "реквізиція" часописей. — Щоденні гостї з України. — Нові типи. — УСС. в Одесї й Харкові. — Боротьби в Одесї. — Курінь УСС. в Київі та його життє. — Сторожа УСС. в Ц. Радї та біля дому проф. Грушевського. — Цїкава зміна варти. — Заходи роззброїти стрільцїв і стрілецькі делєґати на нарадї большевиків. — Київські студентки в курінї УСС. і оборона ними касарнї через кілька днїв. — Боротьби в Київі. — Що робила Ц. Рада з полоненими большевиками? — Де віддано ранених УСС.? — Чому большевики зайняли Київ і як? — В дорозї до Житомира. — Життє по селах. — Хто се большевики "на хлопський розум" і яке їх гасло? — Що буде далї?
Живемо в часах, коли кожний день, кожна хвилина приносить щось нове. Люде стали такими цїкавими й рухливими, що просто годї повірити. Славний галицький консерватизм, що все ще має своє коріннє навіть в душах молодшого покоління, та байдужність пропали десь, "рутенство" побрело невідомими стежками, а місце їх заступила жадоба як найбільшого знання, щоб могти добре орієнтувати ся в хаосї сучасного життя народів, жадоба нових вісток, живі дискусії та безнастанні твердження і заперечування подїй на горизонтї людства. Та вже найбільша біда зі свіжими вістками! Бувають днї, що понад нашим тихим етапом перелетить така безліч новин, що людина не в силї зорієнтувати ся в них... Стаєш тодї безрадний, задумуєш ся і поволї "сортуєш" в своїм мозку свіжі вістки, певнїйші до певних, зі "знаком питання" до непевних, а вже так звані у стрільцїв "іскрові телєґрами", себто вістки, про походженнє котрих нїхто не вміє сказати, відкладаєш до "засобу" або по австрійськи в "резерву". Кожного дня, а навіть пізними ночами вибіраєть ся громада стрільцїв (т. зв. у нас "телєґрафістів", себто тих, що перші пускають в рух свіжі вісти) на залізничий дворець, де переловлюють кожного, хто приїздить, і "реквірують" часописї.
— Товаришу, ви відкіля приїхали? — питають.
— Зі Львова — відповідав і як свіжий і необзнайомлений з тутешнїми відносинами рішуче мусить віддати весь "маєток" свіжо задрукованого паперу, а нї, то "ревідують послушно".
— Я задармо не хочу, їй Богу, плачу, — кричить один через другого та справді платять щедро, щоб тільки знати, що світ дїє... Кажуть "фаховцї", що то багато залежить, щоб сон був спокійний і чарівний або бурхливий або й — безсонний... Не знаю, то й не перечу...
Та мабуть найбільше "покутують" від цїкавих "телєґрафістів" гостї з України, що десятками приїздять сливе кожного дня в Сїчовий Кіш, себто стрільцї, що були в російськім полонї, а тепер, змушені всякими обставинами, вертають безпечно через порожнїй фронт до своїх. Їx випитують цїлими годинами, заскочують всякими питаннями, тїшать ся й спускають понуро голови, блискають розпаленими очима та здержують сльози в них — словом, переносять ся тїлом і душею в уяві на широку Україну "без хлопа й пана". Глядиш з боку розсудним оком на таку громаду, то дивуєш ся й шукаєш початку тій страшній гарячцї, завзятости й рішучости, коли ще так недавно пишала ся на її місці байдужність і резиґнація...
Кожного дня доводить ся менї стрічати ся й розмовляти з тими "гостями" таки по службовим обовязкам. Дивлю ся я на тих людей і не пізнаю! Се рішуче не Галичане! Цїлком инші типи! Не кажу про се, що сливе кожний з них говорить доброю українською мовою*), але їх національна свідомість, їх орієнтація в сучасній полїтицї, їх тверда рішучість, сміливість думок, поглядів, розсудність!!.. Хай нїхто не думає, що говорю про інтелїґентів. Признаю ся, що по моїм поміченням на інтелїґентів зробили менший вплив подїї на Українї, менше відродили їх нїж стрільцїв-селян або робітників. Серце мало не тріскає з радости, як глядиш на такі нові багатонадїйні типи, а ще краще, як подумаєш, що колись вернуть з України в наш край тисячі таких типів! Се вже не вернуть ся "Русини", пересяклі сервілїзмом, байдужі на нехтуваннє народнїх святощів і народнїх прав!.. Україна пришле нам вишколених, загартованих борцїв, невтомних і рішучих плугаторів рідної ниви... А в нашім краю, по наших селах і містах ще безлїч хабаззя!
Передо мною громадка стрільцїв, що саме вернули зза кордону. Се здорові хлопцї, з обсмаленими обличчями, на яких у декого виднїють ще недавнї шрами від куль або ножів, у довгих шинелях і високих сивих шапках, з малою відзнакою (архангел на синїм полї зі щитом, на якім спинаєть ся лев). Відзнака досить недбало виконана, бо нашвидку.
— Де ви, товаришу, жили? — питаю.
— Де тільки доля не загнала! Бував на Сибірі, в инших частинах Азії, в Московщинї, а по вибуху революції на Українї. Вертаю просто з куріня гайдамаків в Одесї.
— А се що за шрам на чолї?
— Е! Марниця! Большевик ножем "погладив". Та вже нїкого не буде він "гладити"!.. Се було під час одного бою в Одесї. В руках гайдамаків була частина міста, друга частина в руках большевиків і червоноґвардійцїв. Нас небагато було, кілька курінїв зорґанїзованих з полонених, студентів, робітників і селян. Ми ждали на поміч, що мала наспіти нам від козаків. Та заки поміч надійшла, большевики зачали вдирати ся до нашої частини. Ми вдарили на них і загнали на стацію... З моря зачала бити на них фльота, тимчасом червоноґвардійцї вдарили на нас ненадїйно ззаду, ми вигнали большевиків зі стації й зайняли її. Тимчасом большевикам прийшла поміч і вони вигнали нас знову назад. Фльота зачала бити, як перше на них, на нас, червоноґвардійцї з дахів домів, а порозсївані віддїли большевиків з вулиць. Чисте пекло! Бий ся, куди хоч! Та тодї ми кинулися перш усього на вулицї. В рукопашнім бою "погладив" мене якийсь "милосердний" ножем по чолї... Над вечір надійшли козаки та вдарили на большевиків, що були на стації. За кілька годин Одеса була чиста від наїздників...
— А чи полонили часом большевика?
— Га, га! Чи раз і то десятками, а червоноґвардійцїв сотками!
— Що-ж робили ви з ними?
— А! Революційний суд! Про се не кажеть ся голосно в такій супокійній країнї, як Галичина... Спитайте большевика, що робить він з Українцем, як полонить? Зуб за зуб! Тяжка рада, але взаїмним все треба бути... Та тепер, як вам уже відомо, большевики перемогли й зайняли всї важнїйші пункти України. Се через байдужність тамошнїх Українцїв і самого Українського Правительства. Большевики господарили, як у себе вдома, а наші — радили та спорили. От і я по зайняттю Одеси побрив Україною аж до галицької межі.
— А я — каже другий — жив у Харкові. Останнїми часами з одним товаришем орґанїзував вільне козацтво. В самім Харкові було нас шістьсот. Були се переважно студенти й учнї ґімназій. Ми післали делєґатів до Київа по зброю. Відмовили нам. Вдруге поїхало нас двох стрільцїв. Також вернули з нїчим. А незадовго без нїякого протесту, бо всї були безборонні, запанували в Харкові "народная комісари Украинской Народной Републики"...
Кремезний стрілець, з недавнїм ще шрамом від кулї на голові, оповідає про життє в Київі. Стрілець селянин з Бережанщини.
— Революція застала мене в Азії. Та як тільки долетїли до мене перші вісти про відродженнє України, я за кілька тижнїв був уже в Київі. Бо, мовляв, вовка все тягне до лїса... Як тільки зачали орґанїзувати курінь Сїчових Стрільцїв, я зараз зголосив ся. Тодї вже істнували деякі українські полки. Курінь стрільцїв складав ся з чотирьох сотень. Були в нїм виключно галицькі Українцї (переважно полонені УСС. і жовнїри з австро-угорських полків) і кількох київських студентів. Наша касарня містилася в духовнім манастирі. Старшина не носила нїяких відзнак крім вигаптованих жовтим шовком на синім сукнї пагонів. Харч варили нам стрілецькі кухарі, але був він за скупий. За цїлий час дістали ми 5 рублїв заслуженини...
— З яких людей складали ся инші українські полки?
— Полки Шевченка, Хмельницького, Полуботка та Сагайдачного складали ся сливе всї з салдатів-Українцїв, вільне козацтво з населення, а проводили ними студенти або галицькі Українцї. Один стрілець був їх курінним отаманом, що пізнїйше, в останнїх крівавих боях у Київі, був дуже тяжко ранений в лїві груди й попав ся в большевицький полон. Певно вже не живе. Гайдамаки се робітники, студенти й дещо галицьких Українцїв. Є "червоні" й "чорні" гайдамаки. "Чорні" є більшим пострахом для большевиків нїж "червоні". Їх називали "летючими". Час від часу в ріжних околицях України зявляли ся вони нагло, розбивали большевиків і знову пропадали.
— Що робили ви, стрільцї, доки не вибух большевицький рух?
— Життє стрільцїв було все однакове кожного дня. О год. 9 ми снїдали, а о год. 10 йшли на вправи та вправляли до 12 в полудне. По обідї була звичайно т. зв. "школа". Нас вчили про військові справи, полеву службу, викладали рідну історію, вчили про орґанїзацію, пояснювали й викладали про державу, самостійність і т. ин. Се все робили наші товариші стрільцї. Природна річ, що за се кривили ся на нас инші українські полки й нарікали, мовляв, "вони хочуть завести тут дисциплїну, як в Ґерманїї! Досить вже її! Ми не хочемо!" Та ми на се не зважали. В службових обовязках була в нас дисциплїна, але поза ними менша... Кожний памятав про свої обовязки, хоч по правдї був вільним... До стрільцїв вступав кожний зі святими національними почуваннями. Представте собі, що там полоненому можна жити серед такого непорядку, де сам захоче. На що ж наражати ся кожної хвилини на неминучу смерть? А всеж у стрільцїв сього не було. Вони йшли там, де бачили небезпеку й потребу помочі народови. Се не наємні "оборонцї", як у большевиків! Нам нїхто не платив по 50 рублїв денно!
— Ви були під час останнїх битв у Київі?
— Я й ранений був серед них у голову та руку. Ц. Рада щадила нас дуже й не висилала у бій. Під час перших малих ще большевицьких розрухів ми давали сторожу при Ц. Радї та домі проф. Грушевського. Сам проф. Грушевський не хотїв мати біля своєї хати нїяких вартових, тільки стрільцїв. Вірив їм дуже. Сливе при кожній змінї сторожі, як що він був вдома, виходив з хати, цїлував кожного стрільця, стискав дружно руку й кілька хвиль розмовляв з ними. Правдиві розрухи большевиків почали ся тодї, як український полк ім. Шевченка перейшов на бік большевиків. За ним пішов полк ім. Сагайдачного, але не цїлий, тільки половина. Друга половина й старшина полку стали в оборонї Ц. Ради. Одного вечора довідали ся ми, що в ночі має напасти на нашу касарню полк ім. Шевченка й роззброїти нас. Над тою справою мали ще радити депутати большевиків і згаданих вище півтора полка. Стрільцї вислали й своїх делєґатів, котрі на закид, що вони боронять буржуїв, заявили, що "Ц. Рада не є буржуазною радою, вони не бачуть в нїй нїчого подібного, тому й стають в її оборонї, як при правдивім Українськім Правительстві"... Ніч перейшла спокійно. На другий день вибухли розрухи. Наш курінь, готовий кожної хвилї до оборони, ждав на прикази. В тім часї прийшли в нашу касарню чотирі українські студентки й прохали, щоб дати їм зброю, бо хотять іти бити ся з большевиками. Управа куріня відмовила їм. Тодї студентки серед плачу заявили, що краще відберуть собі життє, нїж мають попасти безборонні в руки розюшених большевиків. Дали їм кріси й зоставили боронити касарнї. Перший виступ стрільцїв були скоропали (машинові карабіни). Ними дуже хитрим способом вибили в одній вулицї, замкненій стрільцями з обох боків, більш тисячки большевиків. Тодї називали ще нас "Чехами", але пізнїйше таки сїчовими стрільцями. Цїлий курінь пішов відбивати Поділ. Боротьба була дуже важка. Наперед ішли сильнїйші стежі, за ними сотня. По вулицях треба було здобувати барикади, з вікон кидали на нас бомби. Стежі все посували ся наперід, а сотнї очищували доми. Бувало, що приходило до боротьби на третім і четвертім поверсї каменицї. Там вже зброя не помагала. Летїли через вікна люде й розбивали ся на твердих вулицях до каміння. Ми очистили Поділ. Колиб ви бачили, як радо вітало нас населеннє Подолу! Се годї описати! Хто не бачив, той не повірить.
— Як пізнавали ви большевиків?
— В тім була й біда! Таке саме одїннє носили Українцї, як і большевики. Годї було пізнати. От іде бувало наш віддїл вулицею й стрічає такий самий віддїл, що йде напроти нашого. Тодї стають і питають одні других: "Ти з якої частини?" "А ти з якої?" — питаємо. Одні других хочуть витягнути за язик. "Ми большевики!" "А ми Українцї!" Тодї вже не можна стріляти, заблизько. Кидаємо ся одні на других з баґнетами. Як вже лежить на землї двох-трьох ворогів, то большевики кидають навіть зброю й розбігають ся.
— Як ішли дальші бої в Київі?
— Се було чисте пекло! Ми все очищували місто, а большевики знову вдирали ся. Найбільше розлютило нас се, що одного дня большевики кинули ся по домах і почали рабувати та нищити все, а також різати безборонних людей, навіть і дїтей! Нас було тодї в Київі три сотнї, значить, поверх 600 люда, бо Петлюра з першою стрілецькою сотнею й иншими полками виїхав був на Полтаву. Большевицькі сили числили до 40.000 людей. Ми кинули ся по вулицях і рівночасно Ц. Рада телєґрафічно покликала Петлюру назад в Київ. Битва була страшенна. Днями били ся, нічю відпочивали. Стрілецьку касарню цїлий час боронили вище згадані чотирі студентки. Боронили по геройськи. Також геройсько списували ся гайдамаки, що вернули з Петлюрою, вільні козаки, а з полків прегарно держалися полуботківцї. Ми відбили Хрещатик, Троїцьку площу, арсенал і Поділ та викинули большевиків за Днїпро.
— Чи полонили ви кого в тих битвах?
— Полонили багато, та Ц. Рада тільки арештувала їх, списувала в тюрмах протоколи, а пізнїйше випускала... Але як де гайдамаки зловили кого з них, то робили свій суд... "Протоколи" у них дуже короткі...
— Чи мали стрільцї які втрати в тих битвах?
— Мали й то дуже поважні. Зостало нас небагато вже. Найбільше було ранених. Д. Рада віддала їх під опіку шведського шпиталя таки в Київі. В полон попало дуже маленько й то тільки ті, що були тяжко ранені й не можна було в поспіху забрати їх.
— Чи перед нападами большевиків уступили ви з Київа?
— Нї! Як ми вигнали їх за Днїпро, вони зачали страшно обстрілювати місто артилєрією. Найбільше били на арсенал і собор св. Софії, де була наша артилєрія. Не пощадили також Лаври й инших частей міста. Населеннє вмирало від експльозій стрільн сотками. Щоб рятувати місто й населеннє від руїни й заглади, Ц. Рада постановила опустити Київ, і без оборони опустити його. Як ескорта Ради, що їхала з усїма документами на автомобілях, були сїчові стрільцї. Петлюра з частинами українських військ останнїй опустив Київ, обійшов його й за плечима большевицьких військ розтаборив ся й зостав там. Що дїяло ся дальше з ними, не знаю. По дорозї до Житомира стрільцї очищували ще й села від большевпцьких банд.
— Як населеннє думає, за ким стоїть?
— Се трудна справа. З боязнї за своє життє населеннє говорить так, як сього хочуть большевики, як впадуть в село. Як прийдуть Українцї, то вони за Ц. Радою. Зрештою цїлі села се дезертири з колишньої російської армії. Артилєрист приїхав до дому враз з гарматою й кіньми, инший привіз з собою скоропал і т. ин. Але по селах тихо. Тільки в деяких лежать попід тинами трупи людей та коней і нїхто не знає, хто вони та хто порізав їх. Нїхто й не закопує.
— Хто-ж се большевики? Ану скажіть так "на хлопський розум".
— Властивих большевиків, себто свідомих програми своєї партії, маленько. Се розбійничі бандп. Робітники, котрі не можуть дістати тепер роботи, всякі злочинцї, випущені з тюрми, дезертири та дуже багато Жидів. Їх гасло: "рабунок і смерть", а "долой буржуазія" се тільки маска перед культурним світом. Представте собі, що голодний віддїл червоноґвардійцїв уставляєть ся близько залїзної дороги та скоропалом стріляє в поїзд. Поїзд стає, а вони приказують усїм, хто тільки їде, віддати все, що тільки має.
— Ви коли були в Житомирі?
— Ще 15 лютого був я там. Ц. Рада сидить таємно в містї. Тільки найвірнїйші війська знають про неї. Війська було у них небагато, зате артилєрії 150 гармат, які привіз відомий перед війною орґанїзатор У. С. С. у Львові, тепер австрійський полонений, аж з Сибіру. Страшно цїкавий і спритний хлопець. З самого Сибіру, враз з обслугою, умів привезти 150 тяжких гармат з мунїцією під Київ (вже за пізно), а по зайняттю Київа перевіз усе своє "майно" зайнятою большевиками залїзницею до Житомира.
— Як думаєте, чим воно скінчить ся?
— Найбільшим бажаннєм населення України се порядок в краю. Колиб там була більша сила свідомих одиниць, котрі зрозуміли-б вагу хвилї та збройною силою змогли-б виперти наїздників, тодї зацвіло-б правдиве життє. Та тепер, як підуть нїмецькі й австрійські полки на поміч, можна бути певним, що порядок буде скоро... Бо Росія не має нїякої армії й нескоро буде вже мати її... А на Українї треба працї, невтомної працї серед народу. Треба, щоб народ став народом, а не масою, котру можна захопити й потягнути зі собою навіть проти рідних братів...
*) Правда, бувають одиницї, що чешуть як не московщиною, то бодай страшною мішаниною. Та се переважно ті, що попали в полон в 1914—15 рр. та жили між самими Москалями. Національно вони також дуже свідомі. А. Б.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
10.03.1918