Хтось мріяв полетіти і полетів, а ти стоїш на цих хитких дерев’яних риштованнях і на твою голову падає штукатурка столітньої давності і все, що ти думаєш в цю саму мить, — як не звалитись, вниз, на далеку бруківку. П’ятий поверх. Здається в цьому місті ти один такий брудний і важко працюючий. Хочеться так як вони, по тротуару, топати, безтурботно, коли не спішиш. Пити каву, сидіти в кав’ярні. Чистий, не в робі, весь день. Хочеться вірші писати, дивитися авторські фільми, вчити англійську і кидати ядро. Творити. А не стояти, як лось у чоботях, спецівці, на цій верхотурі, де вітер весь день і капає дощ. Цілий тиждень цей дощ.
Гроші тебе спокусили. А може слова. Спочатку були слова, сказали тобі «давай, пацан, поможи». Ти пішов і пішло. Тебе відразу поперло, як так, дорослі, справжні майстри, взяли тебе, такого малого, як рівного. Довіряють. Навіть сказали тобі, що заробиш гроші, сьогодні відразу. Не обманули. Гроші, хто гроші не любить.
Трохи вище, нижче, якраз, більше розчину, досить. Ти став спецом з штукатурки фасадів. Більше — міг муляром, столяром бути. Міг і сантехніку ставити. Найчастіше тобі випадала делікатна робота робити фасади для багатих,торгашів, нових українців. Всі вони були помішані на придумані Австрії, Польщі, яких ніколи не було, всі хотіли свій маленький палац, щоб виглядав так як тоді, сто років тому. У тебе виходило добре, ні, найкраще. Один магазин на Франка, потім другий на Академічній, далі вілла у стилі модерн, далі був цей псевдо ампір, замовлень вистарчало, і ти працював. Пора року ролі не грала. Цілими днями. Звичайно, не сам — з таким ж як ти роботягами. Тільки от після роботи тобі хотілося геть. Далі від них, від обов’язкових сто грам і вічної теми цих п’яних розмов: «баби, гроші, політика і футбол». Ти їх ненавидів за це. Ні не так, ти їх зневажав. Вдома ти читав, запоєм читав. Весь вільний час і вихідні. Читав і мріяв.
Ти не пам’ятав вже чому, що стало початком. Конкурс дитячого малюнка на який випадково забрів в останньому класі, шкільна олімпіада з географії, вірш, так, твій вірш, місцева газета надрукувала. Фільм геніального кінорежисера, і це пройняло до самих основ? Ні, скоріше ні. Книжки. Скорше всього книжки. Інших розваг і не було. Ти завжди читав, завжди, хотів перейти цей бар’єр, увійти у віртуальну реальність друкованих слів, речень, смислів та цілого світу.
Роки шліфування своєї майстерності забрали той час, який мав піти на навчання. Залишався тільки варіант приватних уроків. Можливо, якщо б це була старша людина, можливо. Тебе дратувала зверхність поблажливість цієї молодої особи. Ти платив їй гроші, і вони дістались їй дуже легко. Ти так вважав. Жодних фізичних зусиль. Якщо б ти набрався терпіння і не спішив. Ти звик бачити результат відразу. Або вибрав предмети, які вчити неважко, не з такими затратами часу. Якщо б потратив на уроки цілі роки. У тебе не було в запасі років. Треба було йти працювати. Тебе чекав інструмент, матеріали, об’єкти, замовники.
Все змінюється і ти розумієш запал юності і натхнення пройдуть, рівень адреналіну повернеться в норму, ти станеш тверезими, печальним й старим і може згадаєш, а може і ні, що ти про таке колись мріяв. Вірив, що коли випаде шанс, ти кинеш все це вапно, спустишся вниз і …тільки коли це було. Зараз навіть важко згадати.
Так от проходить життя. Тяжко працюючи, день за днем. Зима, літо, осінь, весна. Людина старіє. Інші придумують дирижаблі і пишуть картини. Музику слухають на вінілах. Співають.
Їм аплодують сотні, мільйони, стадіони і зали. У них просять автографи красиві жінки, їм кричать браво підлітки й діти. Їх фотографії вони вішають в спальні над ліжком. А ти … ти мрієш і ждеш.
22.09.2015