Здається, лиш смерть, власний некролог, от і все що може повернути їх знову на перші шпальти газет і в перші стрічки новин світових інформаційних аґентств. Вони ж всі звідти, з 60–70-х років минулого століття, з тих самих далеких, майже забутих часів, коли все це і починалось, коли це вперше придумали. Те, що ми слухаємо й зараз. Великі творці й зачинателі стилю, напрямів, рухів у мистецтві, а особливо в рок — і не тільки — музиці. Девід Роберт Джонс, відомий як Девід Бові, він звідти. На момент смерті — 10 січня 2016 року — йому було 69 років.
В таких випадках завжди пишуть про те, що закінчилась епоха — і це вірно; що він був великим музикантом, актором — так. А ще він був продюсером, художником, поетом, тобто мегазіркою, іконою стилю — все вірно. Я не великий фанат його творчості, але, наприклад, я пам'ятаю його роль Ніколи Тесли у фільмі Нолана «Престиж» і, звичайно, Девід, з його холодним відстороненим поглядом в ролі вампіра, фільму не пам'ятаю. Зараз з цим немає жодних проблем, можна зайти в інтернет і відкопати про нього майже всю інформацію. Любителі статистики, наприклад, додадуть, що за свою кар'єру він продав понад 136 мільйонів платівок. Хоча якщо б це було 150 мільйонів, або 100, що б це доводило, або змінило?
Ми живемо у вік інформації, і новина про те, що Девід програв 18-місячну битву хворобі (у нього був рак), рознесли всі світові медії. Тепер навіть ті, хто ніколи не чув про нього, довідались, ким був небіжчик, який ще в 1966-му записав свій перший синґл Can't Keep Thinking About Me. Девід Роберт Джонс, щоб його не плутали з Дейві Джонсом з The Monkees, а також як знак пошани і захоплення творчістю Міка Джаґґера взяв собі псевдо Бові. «Джаґґер» в перекладі зі старої англійської — «ножик», а «бові» — модель армійського ножа.
Ті, хто ж справді слухав його музику завжди і може напам'ять перерахувати назви всіх його 28 альбомів, пам'ятають всі композиції і знають, що Бові, як сказав один критик, «придумав саундтреки до найкращих моментів нашого життя». Власне так, моментів.
Нам здається, що наші кумири завжди молоді. І ми пам'ятаємо ті дні, коли музичні колонки були великими і магнітофони крутили бобіни, а вініл, платівки — це було не просто захоплення багатих снобів, а спосіб слухати музику. Часи тотального дефіциту не тільки продуктів і парусинових штанів, а й нової музики, літератури, фільмів, які створювали там, по той бік Залізної завіси. Але тоді на полицях стояли книжки, не «декоративна кераміка», а в кінотеатрах не чавкали розпареною кукурудзою, а дивилися фільми. Той час закінчився, караван життя поїхав далі. Вже ніколи, вже ніхто не буде давати вам книжку, щоб прочитати за ніч, чи платівку, знову ж таки, на годину — послухати, переписуючи. Музика, яку слухали спочатку на платівці у тій сірій буденності того життя.
Ми вже ніколи не сприйматимемо твори мистецтва як щось сакральне і спробуємо, будемо намагатись зрозуміти і оцінити це «фірмове». Хто зараз слово таке вживає? Коли вам дадуть просто потримати цей альбом, і навіть оцінити роботу художника, який оформив цю «обкладинку», такого альбому, бо він був єдиним у цілому Львові, його привезли десь з Лондона або Стокгольма. Особливо це стосується Бові, який вже тоді був феєрично яскравим і свіжим, навіть там на Заході, і його не завжди розуміли, але захоплювались — настільки стильно це було зроблено. Його називали рок-хамелеоном.
Так, музичні критики будуть сперечатись, який з альбомів був, власне, проривом, а який повним провалом, чи геніальним. Перший David Bowie, чи The Rise And Fall of Ziggy Stardust and The Spiders from Mars, чи Heathen, Hours, Reality, а може, останній. За два дні до своєї смерті, 8 січня, на свій день народження, він випустив свій останній альбом «Чорна Зірка» (Blackstar). Новатор, який вкотре довів свою репутацію, навіть смерть, власну смерть, перетворивши на мистецтво. Уявіть собі, що Девід Бові, знаючи, що помирає, створює це. Знімає цей кліп, пише цю музику з джазовими музикантами. Для чого все, адже все, що можна, він вже довів? Його останній жест, а скоріше прощальний подарунок всім шанувальникам. I've got nothing left to lose — мені вже нічого втрачати. Це звідти. Сьогодні, хвала інтернету, можемо послухати його останній альбом і навіть подивитись цей моторошний шедевральний кліп Lazarus. Треба справді любити мистецтво, не себе, і поважати всіх любителів музики. Чорна зірка — для них.
Вони йдуть. Вірніше, невблаганно сходять в країну повільних рок-н-ролів. Королі музики, спорту, моди, кіно, літературних жанрів і сценічних образів. Вони ж всі звідти — з 60–70-х років минулого століття. Йдуть, нагадуючи нам про час і залишаючи нам свою музику, книжки, картини і фільми. Даючи нам розуміння того, що так, і тільки так, час і вони не зникають назовсім.
13.01.2016