Це «оголошення», приліплене до універсальної дошки об'яв – на розі будинку, стовпі, найчастіше це зупинки громадського транспорту, – виділялося з маси подібних пропозицій роботи і послуг: «Робота за кордоном», «Розширення і ремонт балконів», «Польська робоча віза», «Румунський паспорт» і «Гроші на меблі в кредит під заставу».
Ні, це не було «Прочитання Євангелія» – це було «Заточка ножиців і кухонних ножів» (внизу телефони). Від цього війнуло минулим, тим далеким минулим того довоєнного Львова, тепер дуже давнього, майже міфічного міста, де в двори заходили майстри і на місці гострили ножі, пропонували зробити невідкладний ремонт одягу або начиння.
Цього Львова я не застав, але, звичайно, читав. Є переклад «Високого Замку» Станіслава Лема. Але більшість того, що писали про реальне життя – про побут мешканців тогочасного Львова, – писали очевидці подій і писали польською мовою. Спокійно, без істерики теперішніх «справжніх львів'ян», без нудотно солодкої туристичної патоки в стилі «кави, мармуляди і пляцків» – не життя, а якийсь карнавал. Далеко не всі в тому Львові ходили в цукерні, борделі чи казино. Жили в розкішних великих квартирах. Роботи не було, вона була важка, мало платили, «сумир з цибульов», хліб з цибулею – то і був весь обід. Можна найти й прочитати. Цікаво, що люди тримались за працю, цінували її, гордилися фахом, слово «роботнік» вимовляли з певною гордістю. Врешті-решт, є старі фотографії, чорно-білі, й кінохроніка міста, де зображені люди, що вміли й могли щось робити своїми руками. Вони шили одяг й взуття, пекли хліб і підмітали вулиці, вони валили старі і будували нові будинки і храми, чистили комини, водили й ремонтували трамваї, клали бруківку, прокладали дороги, колектор і колії. Вони збудували новий залізничний вокзал, новий великий театр. Місто росло, будувалось серйозними темпами. Достатньо залізти у фейсбук й подивись сторінки, присвячені Львову.
Очевидно, що справжній образ довоєнного Львова – це зовсім не те, що хотіли б купити численні туристи. Є суттєва відмінність між тими ґламурними паннами, що торгують цукерками зараз на площі, й людьми, що продавали тоді на базарі. Так, площа Ринок – це був велетенський базар, щось на кшталт того, що можна і зараз зустріти на Привокзальному, Стрийському, донедавна ще – зараз він виглядає більш-менш цивілізовано – Галицькому ринку. Що вже казати про гопників, вуличних злодіїв – цих романтизованих батярів тоді і тепер. З часом оптика сприйняття змінюється, все заволікає ностальгійний туман, так що звичайні бандити стають благородними месниками, а блатний шансон – це майже класика, поезія, народні пісні пролетарських кварталів. Але це правила гри, правила туристичного бізнесу, і вони діють повсюди. Люди платять гроші, і вони хочуть екзотики, чогось красивого і навіть огидного, часом страшного (тур концтаборами, тюрмами, екскурсії, де показують середньовічні катівні зі світломузикою), але аж ніяк не буденного. Залиште це вченим, історикам, реставраторам та всім, кому хочеться правди. І це не у Львові придумали: романтизувати минуле. Голлівуд на цьому заробив мільйони. А скільки у світі про це написано творів!
І добре, коли це минуле залишається минулим у збереженій кіно- і фотохроніці, архітектурі, літературі, живопису і скульптурі, пам'ятниках, відображеним в назвах вулиць, стилізованих кнайпах і ресторанах, їхніх меню, лицарських турнірах і музеях, сувенірних крамницях і музичних фестивалях. Але коли воно стукає в двері сучасного – це дуже печально. Такі оголошення, такі пропозиції, ці відсилання в минуле означають одне: народ зубожів; як і колись, люди знову шукають хоч якийсь підробіток, виїжджають назавжди або тимчасово – «Віза в США і Канаду», – міняють валюту тоді, як гроші на руках тануть.
Єдина різниця й великий позитивний момент – момент технології. Не потрібно кричати, пропонуючи своє уміння і працю, є телефон й інтернет, де можна нарити буквально любе. А знання, інформація, як відомо, – це сила й надія на краще.
15.03.2016