Діти своїх батьків

Вони не могли зрозуміти, що він хоче від них. Звичайні діти. Діти своїх батьків.  Старанні і чемні. В міру. Працьовиті і наполегливі.

Він? Їхній тренер, і йому вічно мало і мало. Вони працюють. А йому мало. Замало стараються, не викладаються повністю. Не відпрацьовують повороти, гребок, ноги. Вони навчилися плавати й досить. Так казали їм вдома.

Він не міг це зламати. «Так казали їм вдома». Вдома. Їхні батьки. Продукт нашого часу. Не бідні, достатньо заможні.

Він хотів перемог. Їх перемог. Власне так, бути першим, а не просто плисти хай і півтора тисячі метрів. «Другий, третій четвертий — та неважно який, ти считай, що останній». Так говорив його вчитель. Тренер, з великої букви і чемпіон.

Він роздавав їм монети, копійки, які вони затискали між пальцями рук. Так виробляли хороший гребок. Техніку. Пальці рук мали бути разом. Не розведені. Хто витримував все тренування, хто зміг не розкрити пальці, забирав ці монети собі. Зараз це смішно, якісь копійки. Цим дітям батьки дають вдень стільки, що поняття про гроші, про їжу, якийсь відпочинок, розваги, взагалі не стоїть. А тоді, в ті часи ці п’ять копійок — це була велика смачна булочка, ще п’ять копійок і ще — це складалось в добрий сніданок, вечерю, чи навіть обід. Їсти, особливо після години навіть інтенсивного руху, але  в прохолодній воді, хотілося страшно. Вони плавали у відкритому басейні. Він завжди мерз і йому завжди хотілося їсти. «Ти купи собі там», — говорив йому вчитель. Він був одержимий. Його тренер, і він вірив йому. Готовий був цілий день просидіти в воді. 

Вчитель, тренер і чемпіон, він знав: щоби рости, щоби відчути прогрес від своєї роботи, від усіх тренувань, йому треба було набирати вагу. Силу, м’язи. Де їм взятись, коли його харчування — це одні вуглеводи і майже ніяких білків. Хліб, картопля. Вже потім, студентами вони діставали сухе молоко й дитячі суміші, каші для малюків. Потім. Хоча добре і так. Він не став чемпіоном, як вчитель, але вчителем став, тренером, і все пам’ятав.                

Він був, залишився одержимий бажанням бути першим завжди. А, може, це страх в ньому сидів. Страх втратити й це. Програти і залишитись ніким. Вічно працюючим десь на заводі. По змінах. Зима, літо, осінь, весна. Ти встаєш і йдеш на завод. Приклад власних батьків. Більше, не побачити світ, а насправді життя, зовсім інше життя. «Другий, третій, четвертий — та не важно, який, ти щитай, що останній».

Його учні, діти своїх батьків, які доробились до того, що не купували вже одяг на виріст. Мають всього достатньо. Капіталізм, хай такий, навіть дикий. Відпочинок в Єгипті, Марокко, або ближче, в Туреччині. Власні квартири і євроремонт. Свої машини, навіть дві, тобто бусик — так, по роботі. Їхні діти, його учні, матимуть все. Школа, приватні уроки англійської, танці, плавання, телефони, комп’ютер, планшети й Інтернет. Безлімітний. Купується все. Дипломи, звання. Були би гроші. Ні, то замовлять, і вам привезуть. 

Він не міг передати це їм. Це нестримне бажання, цю жагу бути попереду всіх, не плисти, не мучитись, а ніби летіти, по поверхні ковзати і відчути в воді своє тіло і рватись вперед. Ще тоді він якось запитав, в інституті, вже студентом: цікаво ж, а як мотивують їх там. Їхніх конкурентів, американців і австралійців. Там, де повно всього, де фактично у продажі все, вітаміни найкращі і м'ясо любе, де ніхто і не думає, як проплисти і зберегти копійки, які їм давав перший тренер — ще в школі, щоби виробляти гребок. Виявляється, там всі стараються виграти, всі хочуть бути першими, кращими, перемогти. Конкуренція просто заскалює, і так у них у всьому. В роботі, в навчанні, та навіть у музиці і, звичайно, поезії. Хто би міг подумати, що їх викладач читає поезію і любить книжки.