Мова йде — вже вдруге — про директора львівської контори Гастроному тов. Павлова. Скажете, мабуть, читачі: чи варто? Адже Павлов не Олександр Македонський і нема чого ізза нього стільці ламати...

Мова йде — вже вдруге — про директора львівської контори Гастроному тов. Павлова. Скажете, мабуть, читачі: чи варто? Адже Павлов не Олександр Македонський і нема чого ізза нього стільці ламати...

Прем'єра п'єси Ванди Василевської в Львівському державному драматичному польському театрі.  

Степан Тудор "Народження". Оповідання. Видавництво "Радянський письменник". 1941. Сторінок 245.   "Марія родила.   Вона сиділа на стружках у низькому підвал й тримала на колінах сина.   День вже хилився до заходу, він золотив просвіт дверей і стелився хідничком на сходи до підвалу.   Марія тримала на колінах сина, вдалині падали жмутками постріли й затихали помалу".  

З хвилюючою радістю зустріли письменники визволеної землі появу свого журналу. Вони одержали трибуну, з якої сміливо вже лунатимуть їх вільні, розковані пісні. Поети, повістярі, драматурги, критики: всі вони мають сьогодні повну, нічим не обмежену, змогу виявити свої задушевні думи, різьбленим художнім словом наснажувати почуття і думки свого народу, давати могутній поштовх величному творчому розмахові, з яким вчорашні невільники шляхти будують сьогодні щастя своє і щастя майбутніх поколінь — комунізм.

("Бронепоїзд "Князь Мстислав Удалой" на сцені Державного польського драматичного театру)   Останній, що залишився в живих з екіпажу бронепоїзда "Мстислав Відважний" — кулеметник Суслов, вмираючи, каже одному з товаришів, які наспіли поїздові на допомогу:   "Коли доживеш, товаришу, до хороших днів, передай живим, як ми вмирали".  

— Не журися, Фримо, все ще буде гаразд!   Але Фрима мусіла журитися: така була її вдача. Вона з журби навіть посуд забувала помити, і весь день в неї нестерпно боліла голова.   Коли Герцель Шехтер вертався увечері додому, його дружина і синок вже спали. Помітивши щільно затулені вікна, він ще раз заходив у передню і старанно перевіряв замок своєї власної конструкції. Хоч ходив навшпиньки, кроки його будили Фриму. В її заволочених слізьми очах було німе запитання.  

Серед старожилів Львова кружляла легенда про синьооку дівчину Божену Шрамек, що її пам'ятного червня 1902 року застрелили на вулиці гусари. Застрелили, не зважаючи на те, що Божена грала на скрипці, грала так, що браві австрійські офіцери зупинялися, бувало, під її вікном і слухали — не могли наслухатись співу, що випливав спід її ніжних пальців. Нарешті, один з них, поручник гусарів, щиро полюбив Божену і так довго зітхав під вікном чарівної скрипальки, поки та за серце не віддячила йому серцем.  

У свій час австрійським цісарським намісником Галичини був польський поміщик граф Пінінський, якого за масові розстріли робітничих демонстрацій народ прозвав "кривавим псом". Цей насправді таки кривавий пес, був відомий ще тим, що пристрасно любив театр, музику і навіть сам компонував пісні, сам творив опери.

Повість "Полум'я на багнах" Ванда Василєвська написала весною 1939 року. Але ця книжка не могла появитися раніше, — надто багато в ній правди, потрясаючої і страшної. Це обвинувальний акт проти Польщі пілсудських, беків і складковських; це осиковий кіл, встромлений в її могилу.