Повість "Полум'я на багнах" Ванда Василєвська написала весною 1939 року. Але ця книжка не могла появитися раніше, — надто багато в ній правди, потрясаючої і страшної. Це обвинувальний акт проти Польщі пілсудських, беків і складковських; це осиковий кіл, встромлений в її могилу.
Довгі роки польська література замовчувала про те, що діялося на західно-українських і західно-білоруських землях. Революційна частина польських письменників була в становищі травленого звіра, і кожне її писане слово з садизмом шматувала цензура. Ті ж, що стояли по другому боці барикад, в кращому випадку заплющували очі, затуляли вуха. Вони вважали за вигідніше вдавати, що не бачать, не чують, що діється на схід від Варшави, великоміський гомін якої глушив крики розпачу і протесту, що линули знад Сяну, знад Дністра, знад Буга. Кривда народна байдужна була жерцям мистецтва, для яких любовні переживання пари молодят важили більше, ніж трагедія міліонів робітників і селян. Арешти, суди, перманентні пацифікації, розстріли, жахлива експлуатація, варварське нищення культури поневолених "інородців", — все це було для них таким буденним і нецікавим.
Ванді Василевській благородство душі не дозволяло мовчати. Вона мала відвагу дивитися на світ широко відкритими очима і відкрито протестувати проти дій потвори, що називалася Реч Посполіта. Вона не могла спокійно терпіти наруги з її народу, на якого кидали тінь негідні вчинки Пілсудського і його опричників, не могла терпіти їх знущання над українцями і білорусами. Вона знала, що не може бути вільним народ, який гнобить інші народи. Весь свій біль, своє обурення письменниця вклала в повість, кожна сторінка якої насичена щирою, відданою любов'ю до всіх гноблених і експлуатованих, де б вони не жили, якою б мовою не говорили.
Вбоге волинське село, навколо якого простяглися непрохідні болота. Реве голодна худоба, даремно шукаючи паші. В хатах живуть люди, яких від голодної смерті рятує риба, що її вони крадькома ловлять в річці й озері. Кращі грунти посіли ненаситний поміщик і осадник Хожиняк. Між ними обома і селом йде невпинна, жорстока боротьба, в якій скоріш, чи пізніш одна сторона мусить згинути. Але село — це народ, а народ безсмертний. Його кращі сини очолюють нерівну боротьбу з ворогами, які мають у своєму розпорядженні весь величезний державний апарат. Вмирає запроторений в тюрму Сашка, довгі роки томиться в ній Петро, гине зацькований панськими посіпаками Іван. Але з їх смертю не вмирає ідея боротьби за волю.
Не має спокійного дня ні ночі осадник Хожиняк. Між ним і селом непорушно стоїть стіна класової ненависті, і він об цю стіну розіб'є собі голову. Майже в кожному селянинові він бачить свого запеклого ворога і не помиляється. Раз-у-раз спалахують загравою пожежі його господарські будинки, а коли сутінки ляжуть на землю, він чує смерть, що нечутною ходою підходить до його хати.
Важко селу скинути з своїх плечей експлуататорів, шахраїв, що обсіли його навколо, важко йому вийти з замкнутого кола безпросвітної нужди. Але вперта, наполеглива боротьба, що не вщухає ні на хвилину, що росте і розпалюється все більше і більше, яскраво свідчить про те, що в замучених серцях селян живе надія на визволення, що вона ясним вогнем сяє над болотами і пустирями. Над країною недолі і смутку навіть у глуху ніч не стихає пісня, що її співають хлопці й дівчата. В цих піснях звучить нота перемоги, яка прийде, яка прийти мусить, як мусить зійти сонце після довгої зимової ночі.
Для Василєвської слово людина звучить гордо. І тому вона з такою палкою ненавистю змальовує людей, які оскверняють це почесне слово. Письменниця показує цілу галерею типів, які ще живуть у нашій пам'яті, які вештаються ще одинцем по нашій священній землі, поки здохнуть на смітнику історії. Поліцаї, які для підвищення в чині здирали б з людей сьому шкіру, "кооператор", що, обкрадаючи сільських злидарів, здобуває маєток, економ, який заради панської ласки шахрайством відбирає у селян грунт — ось яскраві образи здичавіння людини, що його несе з собою капіталізм. Чудово характеризує письменниця куркуля Хмілянчука. Цей так розмовляє з бджолою:
"Ось яка ти... і чого брениш? В поле іди, мед збирай, замість літати пусто... кажуть нібито бджола роботяща... а вона тобі — літає, бренить і тільки".
Ці кілька слів показують душу глитая, в розумінні якого все, що дихає і цвіте, — на те тільки й існує, щоб приносити йому наживу. Тимто Хмілянчук, як і поміщик, як і осадник, є ворогом села.
Потрясаюча картина смерті злидаря-революціонера Івана. Цькований усім поліцейським апаратом, він ночами мандрує на схід сонця. І коли, нарешті, ледве живий доволікся до кордону, жорстока смерть у болоті бере його в свої обійми. Не пощастило Іванові діждатися волі, але ж смерть його не була даремна. Про цього безмежно відданого визвольній справі солдата революції співатиме молодь його села — діти вільної вже і щасливої землі.
"Полум'я на багнах" — це нове творче досягнення автора "Батьківщини" і "Землі в ярмі". Цю книжку з захопленням читатимуть трудящі скрізь там, де б'ється серце соціалістичної революції. Це велике щастя і велика честь для письменника.
Цими днями повість "Полум'я на багнах" виходить українською мовою в видавництві "Молодий більшовик" і польською — в Держнацменвидаві.
[Вільна Україна]
17.08.1940