Прем'єра п'єси Ванди Василевської в Львівському державному драматичному польському театрі.
Останні роки XVIІІ сторіччя. Над Європою лунає розкотистий гомін французської буржуазної революції. Буря соціальних потрясінь зачеплює своїм крилом і загниваючу шляхетську Польщу. Частина шляхти намагається за всяку ціну рятувати незалежність своєї держави, а тим самим зберегти за собою виключне право на експлуатацію народу. Генерал Костюшко та його прихильники, спираючись на ніби-демократичну "конституцію 3 травня, закликають селянство взяти участь у боротьбі з царською Росією. В своїх маніфестах Костюшко не шкодує обіцянок, його агенти натякають навіть на звільнення селян з кріпацтва.
З другого боку, Костюшко, шукаючи підтримки за кордоном, звертається за дорогою до якобінського "Комітету суспільного рятунку". Даремне. Робесп'єр не добачає в піднятому генералом рухові будь-яких серйозних познак революційності, вважаючи все це лише черговою спробою шляхти привернути для себе втрачений рай, на цей раз коштом селянської крові.
Та все ж таки партії Костюшка щастить втягнути на свій бік частину селянства, а весною 1794 року спалахує повстання. Поблизу Кракова, під Рацлавіцами, доходить до першої сутички з російськими військами. Шляхетська кіннота, попавши під гарматній обстріл, кидає зброю і мерщій дає чосу до лісу. Збентежений Костюшко залишається на полі бою з селянськими загонами. Їх єдиною зброєю є сторчма прикріплені до держаків коси. Заради більшого ефекту генерал одягається по-селянському і кидає селян на батареї російської армії. В цій атаці кріпаки виявили чималий героїзм. Адже на їх думку, це була боротьба за волю, а перемога повстання повинна була призвести до визволення трудівників землі з панщизняного ярма.
Битва закінчилась успіхом повстанців, та це ні трохи не змінило гіркої долі селянства, а маніфести Костюшка так і залишились на папері. Тимто, коли настав день битви під Мацєйовіцами, повстання вже догасало, а слова пораненого Костюшка "Finis Роlоnіае!" були тільки ствердженням незаперечного факту, що чудес в історії немає.
Програвши боротьбу за державну незалежність, шляхта негайно пристосувалася до змінених обставин і тепер стискала зашморг на шиї своїх кріпаків при допомозі володарів.
Трагедія ошуканого польськими ж панами кріпака стала темою п'єси Ванди Василевської. Войтіх Бартош-Гловацький — особа історична. Після битви під Рацлавіцами про нього, як про героя, було складено пісню, що жила протягом 150 років, як документ безсоромної шляхетської брехливості та лицемірства. Народилась ця пісня в селянських загонах Костюшка, підхопили її згодом легіони генерала Домбровського в Італії, співали її і солдати версальської Польщі, йдучи втихомирювати селянські страйки й заворушення:
"Бартоше, Бартоше,
Гей не тратьмо надії,
Господь поблагословить,
Врятує нам вітчизну".
І майже ніхто з тих, що співали, не знав, що національного героя Бартоша, який за виключну хоробрість одержав від Костюшка офіцерські еполети, після повернення з війни до рідного села, поміщик знов закував у кайдани кріпацтва, а потім за опір наказав відшмагати буками та віддав в австрійські солдати. Брехливі офіціальні "знавці історії" промовчували цей факт, хоч вичерпно писав про нього польський історик першої половини XIX сторіччя —- Набєляк. Їм хотілося створити ще одну легенду, щоб показати ,"єдність шляхти і народу" і таким чином затемнити класову свідомість віками гноблених своїми панами трудящих Польщі.
Як бачимо, у "Розповіді про Бартоша" Василевську хвилює основна тема досьогочасної її творчості — питання батьківщини, інакше розуміє це слово Бартош, інакше його володар — поміщик староста Шуйський. У першій картині прологу письменниця показує свого героя в оточенні селян. Пішла чутка про повстання і захвилювалось село, заворушилось. Вечорами точаться довгі, жваві балачки, а найпалкіше промовляє Бартош. Він сповнений надії на близьке визволення селян, але визволитись вони зможуть лише ціною пролитої в боях крові. Прогнавши пліч-о-пліч зі шляхтою царські війська, вони стануть рівноправними громадянами. Даремне коваль Ян, що блукав світами і неодне бачив, гасить запал Бартоша. Під впливом листівок Костюшка Войтіх рветься до бою — "за свою землю, за свою справу", забуваючи пре те, ще земля не його, але панська, і що ніколи пан не був селянинові братом. Войтіх помиляється, Войтіх дав себе впіймати на вудку шляхетського "патріотизму", але ж він готовий чесно боротися за долю, він готовий віддати життя за своїх братів і сестер по недолі. Він жертовним ділом підтверджує пізніші свої слова, що "велика сила є в народі".
Цілком іншу картину спостерігаємо в палаці поміщика Шуйського. В той час, коли крик наболілої селянської душі виливається в міцних, повних благородного пафосу словах Бартоша, тут, у панських хоромах, розмова ведеться в півтонах. Режисер Вл. Красновецький влучно підкреслив контраст між бурхливим, але чистим селянським морем та тихою багнючкою вегетації пана-галапаса. З вивішеного на стіні кімнати гобелену дивиться на свого нащадка по класу король Ян Собєський, останній представник бойового, сповненого ще сили феодалізму. Староста Шуйський, це вже дитина загниваючої шляхетчини. У нього той же, що і в предків хижацький апетит, такі ж самі і в нього грабіжницькі експлуататорські прагнення, але життєвої сили давньої шляхти в ньому вже біг дасть. Перед лицем подій, що поставили його поміж молотом і ковадлом, він розгублюється. Староста знає, що успіх повстання дав би шляхті неподільну владу над країною; водночас він побоюється поразки і зв'язаних з нею наслідків, в першу чергу репресивних заходів збоку переможців. Те найбільше боїться Шуйський дати зброю в руки селян. Він знає, що сталося з поміщиками в революційній Франції, його обурює і лякає доля французської королівської сім'ї. Правда, Польща в небезпеці, але його батьківщина — щоб там не базікала дурна, екзальтована і лицемірна старостиха, — кінчається там, де кінчаються його шкурні інтереси. Коли йому доводиться відпустити на війну п'ять кріпаків, він з жалем думає про близьку весну і про те, що на його ланах працюватиме на п'ять пар рук менше, ніж звичайно. В блискуче проведеному діалогові з своєю дружиною, поміщик Шуйський відкриває всю мерзотність класу, який впродовж тисячі років цупко тримав за горло прекрасний, талановитий польський народ.
Саме в цьому актуальність цієї п'єси. Письменниця викриває в ній з великою силою свого таланту, словами простими, але гострими, як ланцет хірурга, лукавство шляхетських заправил, які з найблагородніших почуттів народу намагалися зробити лише засіб для збереження свого класового панування. Зриваючи машкару з облич цієї наволочі, вона вказує на шляхту і буржуазію, як на найбільш запеклих ворогів польського народу, ворогів, без знищення яких цей народ не може й мріяти про волю.
Костюшко, що з тактичних міркувань переодягається по-селянському, це несамохіть нагадує нам Пілсудського. Адже цей також залюбки користувався "революційними" лозунгами, поки не захопив владу і не скував народу в лещата неволі, якої він не пам’ятав в своїй історії. Такими залишились варшавські вельможі і в історичні вересневі дні 1939 року, коли заради своїх класових інтересів втягнули країну в безнадійну війну, а потім покинули народ напризволяще, рятуючи своє мізерне життя і маєтки.
Викрити, знищити цю гнилу, паразитарну і зрадницьку зграю, встромити в її могилу осиковий кіл ненависті й призирства, ось історичний обов'язок кожного вірного сина польського народу.
В цю прийдешню батьківщину всіх трудящих свято вірить і Бартош Ванди Василевської. Повернувшись з війська додому, звільнений від панщини, він не може примиритися з фактом, що шляхта безсоромно ламає обіцянки, що герої спід Рацпава змушені відроблювати на панських ланах час прогаяний на війні. Бартош бунтується, своїм словом він бунтує й інших. Йому ще здається, що все це тільки витівки старостиного економа. Та коли сам староста наказує його висікти і послати в солдати, жорстока правда відкривається перед його очима. І Бартош — австрійський вояк попадає в Італії в полон легіонерів Домбровського, що воювали під прапором Бонапарте. Тепер він не має вже ілюзії. Даремною виявляється спроба мрійливого офіцера легіонів втягнути ще раз Войтіха в ряди шляхетського війська. Тепер Бартош говорить уже словами Яна, він знає вже, що шляхтич не брат трудящому, а ворог. "Інший до селянської батьківщини шлях, далекий, але я — до неї дійду". Цими словами Бартоша закінчується хвилююча, потрясаюча правдою п'єса Василевської.
Багато запалу і праці вклав колектив театру в поставу п’єси. Бартош у виконанні артиста Л. Мадалінського жив на сцені і дихав простотою щирого, чесного селянського серця. Деяка його нерухомість в останній картині в малій тільки мірі по слаблювала сильне враження, що його справляла гра актора в цілому. Прекрасною була в ролі дочки Бартоша, Рузі, Й. Карпінська. Вона чудово зуміла чередувати вдавану сухість підлітка з наівною, зворушливою чутливістю. Жорстокого, злодійкуватого панського посіпаку Травінського показав М. Татшанський. Цей економ мав у собі драпіжність тигра і гнучкість плазуна. На чималі труднощі надибував у ролі коваля Яна артист А. Шиманський. Ян, сільський бунтар, хоч і нагадує в дечому Деркача з повісті Кручковського "Кордіян і хам", не має однак Деркачевої ясної політичної лінії. Історично це вірно, бо Ян живе і діє за 40 років перед героєм Кручковського, коли революційні ідеї тільки почали просякати з Франції до Польщі. Але ж це послаблює безперечно драматичну силу тієї постаті. Тому артист пішов шляхом тінювання своєї гри. Вміло орудуючи півтонами, він розряжав накипілу в Янові енергію у найбільш драматичних моментах, приміром, наприкінці п'ятої картини, де його оклик "Люди!" звучить, як заклик до розправи з катами. Добре виконав своє завдання Вл. Красновецький, (староста Шуйський), не зважаючи на зайву розтягнутість картини, де інколи слово треба було оживляти акторським талантом. На жаль, слабка і бліда була його партнерка старостиха в виконанні І. Бреночи. Непогано справився з ролею Шимона артист Й. Кордовський. Як і завжди, на високому рівні була гра В. Сємашкової в епізодичній ролі Агати. Доводиться шкодувати, що це видатна артистка не мала досі ролі, яка б дозволила ширше виявити свій прекрасний талант.
Особливе, почесно місце серед виконавців наложить артистці З. Жинковській, що грала Бартошиху. Ця темна, затуркана солянка мала всі риси жінки-страдниці. Змалку бита горем, вона не вірить, що колись могло б бути краще, але прагнення до волі живе і не згасає в цій трудівниці. Радість Бартошихи з приводу звільнення її сім'ї від панщини потрясає до глибини. В чорну годину вона уміє заховати свою розпуку на дні серця, яке крім любові і ласки народжує й ненависть. Незабутньою залишиться також сцена, коли Бартошиха дізнається про "кар'єру" свого чоловіка. Недаремне публіка нагородила артистку бурхливою овацією.
Чимала заслуга у вдалому проведенні вистави режисера Вл. Красновецького. Прекрасне художнє оформлення дав їй Дашавський. Особливо сильне враження справляє його декорація в 5-й картині.
Оживив Бартоша Гловацького талант письменниці на вільній, щасливій радянській землі. Цей факт ще раз доконує непорушну істину, що Союз Радянських Соціалістичних Республік був, є і буде батьківщиною і надією всіх бартошів, де б вони не жили, де б не страждали і боролись.
[Вільна Україна]
27.03.1941