З хвилюючою радістю зустріли письменники визволеної землі появу свого журналу. Вони одержали трибуну, з якої сміливо вже лунатимуть їх вільні, розковані пісні. Поети, повістярі, драматурги, критики: всі вони мають сьогодні повну, нічим не обмежену, змогу виявити свої задушевні думи, різьбленим художнім словом наснажувати почуття і думки свого народу, давати могутній поштовх величному творчому розмахові, з яким вчорашні невільники шляхти будують сьогодні щастя своє і щастя майбутніх поколінь — комунізм. Оточені дбайливим піклуванням партії та уряду, письменники колишньої Західної України мають тепер можливість бути співтворцями великого процесу соціалістичної перебудови нашого, раніш відсталого, віками нищеного і грабованого ланами краю.
Досі вийшли з друку три номери "Літератури і мистецтва", але й цього досить, щоб в основному виробити собі думку про творче обличчя окремих письменників насьогодні. Особливо яскраву картину змін, що під впливом чудової радянської дійсності відбуваються в людині дають вірші видатного поета Петра Карманського. З їх рядків проглядає друга молодість письменника, який, мов той Іван без долі і без роду, тинявся по світу і тільки на схилі літ знайшов свою батьківщину, яка й запалила його творчим натхненням, давши в руки потоптану ворогами ліру. Й звуки її сьогодні переливаються свіжими молодечими акордами:
"Це творча туга спогади єднає
В нові змагання й невсипущий гін;
Це кров у жилах грає водограєм
І нова юність рветься навздогін
Рокам, що були пережиті марно
І відійшли, як привиди кошмарні".
("La vіtа nuova").
Щирою, палкою любов'ю до Червоної Армії насичений вірш Степана Тудора, присвячений двом бійцям, що віддали своє життя на вулицях Львова за велику справу Леніна—Сталіна. Тудор має за собою 20 років діяльності пролетарського письменника, але тільки тепер він знайшов свій літературний жанр, виявившись блискучим поетом, що його вірші-пісні будуть на устах народу.
Ярослав Кондра в вірші "Ленін на Західній Україні" творить міцний образ безсмертного вождя Жовтневої соціалістичної революції, який сьогодні ходить по визволеній землі і "немов геодет, розпайовує панські лани".
"Здраствуй, Ленін, — ти знов переміг!
Твоїм ім'ям вітаєм бійців,
Бо це твій хід в їх тупоті ніг
І твій усміх на їхнім лиці".
Подорож по східних областях збагатила творчість талановитого польського поета Леона Пастернака новими мотивами. В "Ночі під Каневом" він оспівує героїчну працю робітників України, що здійснюють сьогодні задушевні мрії великого поета-демократа Тараса Григоровича Шевченка. Весь цей вірш сповнений теплим ліризмом, насправді інтернаціональним почуттям любові до братнього українського народу.
Кращі зразки художньої прози дає в другому номері журналу Петро Козланюк. Його оповідання "Іван Довбня", — це яскрава картина класової боротьби на селі в умовах радянської дійсності. Козланюк вірно змальовує ненависть сільської бідноти до свого класового ворога — куркуля, з великою силою показує всю безвихідь людини, для якої єдиним сенсом життя була дика жадоба багатства. Соковитість окремих сцен, прекрасний діалог і щирий народний гумор — ось найбільш характерні риси новеліста Козланюка, від якого радянська громадськість чекає багато.
Цікава, оригінальна задумом новела "Вовк прямує до лігва" Юрія Путрамента. Автор розкриває в ній з чималим темпераментом гниль і облуду шляхетського шумовиння, що, побоюючись розплати народу, тратить всяку людську подобу. Ксьондз Люб'янець, цей представник здихаючого класу, віддає в руки народної влади свого друга і однодумця полковника-бандита Бучинського, керуючись при цьому тільки і виключно тваринним інстинктом страху. При деякій схематичності, ця новела все ж показує чималі творчі можливості автора. Такі ж можливості виявляє й молодий письменник Іван Керницький в оповіданні "Галапас".
Але ж все те хороше і позитивне, що його знаходимо в перших трьох номерах "Літератури і мистецтва", аж ніяк не приховує від наших очей недоліків журналу. Деякі вміщені в ньому твори вражають своєю примітивністю. Це, насамперед, торкається віршів Юрія Шкрумеляка. Автор вірша "Дівчина вишиває", відомий і раніше тим, що понад якість ставив кількість, повинен, нарешті, зрозуміти, що далі йти таким шляхом ніяк не можна. Бути радянським письменником це не тільки велика честь, але й великий обов'язок. А цей обов'язок наказує працівникам літератури серйозно ставитися до свого завдання, з повагою відноситись до себе і своєї творчості.
Примітивна також "Пісня" талановитого письменника Олександра Гаврилюка. Невже ж можна в таких дерев'яних фразах співати про нашу велику, героічну епоху? Не треба було теж друкувати вірша Андрія Волощака "Визволена жінка". Просто дивно стає, як міг здібний поет таке писати. Розповідаючи про минуле західноукраїнської жінки, автор пише:
"І чорна чадра забобон,
нам путала і зір і кроки,
глядіти ясно у простір
нам не давали бог і вроки".
З цих рядків виходило б, що до приходу Червоної Армії всі жінки колишньої Західної України потопали в нетрях мракобісся, стоючи, в кращому випадку, осторонь класової боротьби. А це неправда. В класових боях на цій землі жінка-робітниця, жінка-селянка стояла пліч-о-пліч з чоловіками, вона разом з ними гинула на барикадах, разом з ними ділила гірку долю в'язнів. Адже про це старий революційний поет Волощак повинен прекрасно знати.
Непоганий формою вірш Ельжбєти Шемплінської "Батько" прикро вражає своєю претенсіональністю. Ірина Вільде в оповіданні "Орися" продовжує копатися в солодкавих нюансах переживань дівчат, які, по суті, нічого серйозного, нічого вартого уваги радянського письменника і радянського читача не переживають.
Одним з недоліків журналу є відсутність літературно-критичних статтей. Рецензія Еміля Шірера на повість Ванди Васілєвської "Полум'я на болотах" аж ніяк не поповнює цієї прогалини, тим більше, що ця рецензія була вже раніше — куди ширше — друкована в "Червоному штандарі".
Але ж досягнення, яких домігся досі журнал, свідчать про те, що радянська література в західних областях України перебуває сьогодні на крутому піднесенні. Тісно зв'язуючись з прекрасним, творчим життям, що ним живуть народні маси визволеної землі, письменники м. Львова все вище і вище підніматимуть художній і політичний рівень своїх творів. Відображаючи у них наше захоплююче сьогодні та героічне вчора, вони виконуватимуть великі історичні завдання, що їх перед ними ставить наш народ, наша партія.
[Вільна Україна]
11.12.1940