"Народження"

Степан Тудор "Народження". Оповідання. Видавництво "Радянський письменник". 1941. Сторінок 245.

"Марія родила.

Вона сиділа на стружках у низькому підвал й тримала на колінах сина.

День вже хилився до заходу, він золотив просвіт дверей і стелився хідничком на сходи до підвалу.

Марія тримала на колінах сина, вдалині падали жмутками постріли й затихали помалу".

Такий є кінцевий акорд оповідання "Марія", першого з чотирьох, вміщених у Тудоровій збірці. Марія, молода хатня помічниця, проходить тернистий шлях зведеної, поневіряної наймички, аж до радісного дня народження сина. Радісного, хоч родити довелось їй у сирому підвалі, хоч сам акт народження прискорив уланський кінь, який під час розгону робітничої демонстрації вдарив Марію копитом. За постіль породильниці — стружки на холодній долівці, завтрашній день її буде такий же злиденний, як і ті, що відпливли, а проте вся її істота горить тепер радістю, і сонце золотить її темний, вбогий куток.

Досі вона самотня блукала з своїм горем, кожний сильніший подув вітру збивав її з ніг, жбурляв нею, наче зів'ялим листочком, як і Зосею, як і Магдою, як і сотнями й тисячами Маріїних подруг, сільських дівчат, змушених лихою долею губити на послугах у капіталістичному місті свої сили і молодість.

Сьогодні ж, йдучи в рядах демонстрації, овіяна вітрами грядущих соціальних змін, Марія відчула себе частиною могутнього робітничого колективу, відчула і радість свого другого народження.

"Я вже знаю, вже бачила, вже знаю..." — каже вона на одній з прикінцевих сторінок оповідання. Цей процес прозріння, процес пізнавання сонячних перспектив для всіх гноблених і експлуатованих пробуджує в цій затурканій наймичці велику любов до життя, яке гарячою кров'ю переливається в її жилах.

Чи не найбільш характерного рисою Тудора, як письменника, є його щирий, непідроблений оптимізм, з яким він ставиться до життя. Це життя йде невпинно вперед, ламаючи всі перешкоди, що стоять на шляху до людського щастя — комунізму. Він палко любить людину; не людину взагалі, але ту, яка силою своїх порепаних від праці рук валить трухляву кріпость кривди й безправ'я, будуючи на її місці країну вічного щастя, вічної любові. Життя з усіма його приладами є заслуженим добром трудівників і тільки він — переможний робітничий клас — може зробити його насправді радісним, квітучим.

Цей смак нового, захоплюючого життя, яке неодмінно прийде на благо всього людства, відчував й полковникова дочка Ліда, героїня оповідання "Червоний усміх". Ця нудьгуюча в поліських болотах панночка ненавидить соціалістичну революцію, ненавидить тих, які носять цю революцію в своїх серцях і перетворюють її в діло. Ліда пройнята світоглядом свого класу, класу експлуататорів та їх підручних. Від іншого світу відокремлює її морок виховання, традицій і забобону. Навколо себе вона бачить зло, а духовна, моральна вартість її найближчого оточення аж ніяк не настроює її до подвигів на благо людей.

Ба що більше. Коли польські солдати показують Ліді захопленого ними комуніста, вона зчудована усмішкою цієї, з першої хвилини арешту, приреченої на смерть людини. В цьому усміхові вона бачить лише яскравий вияв такого знайомого їй цинізму. Тим то Ліда не соромиться навіть піднести руку на беззахисного в'язня.

Аж ось впійманого допитують. Його обличчя обезподобнене тортурами, а проте усміх не зникає з опухлих губ. Не зникає він і тоді, як бійця революції ставлять кати під мур. Цей усміх відкривав дівчині правду: вмирати так відважно, героїчно, вмирати з усмішкою на скривавлений губах можуть тільки люди, яких оправа варта того, щоб віддати за неї найдорожчий скарб людини — життя.

На секунду перед рушничним залпом, що покладе край молодому життю в'язня, дівчина кидає під ноги засудженця червону троянду. Це тільки драматичний жест, але ж він символізує народження в Ліди нового світосприймання, а воно штовхне її згодом на благородний шлях, що ним ішов поляглий під муром панського замку герой.

Багато великої людської любові в оповіданнях Степана Тудора, та чимало й палкої, їдкої ненависті. Характерне ось що. В той час, як позитивні герої його творів — здорові, повнокровні, такі, якими повинні бути творці завтрашнього дня людства, — більшість представників ворожого класу мають у собі всі риси дегенератів, хоч на вулиці, чи в своєму середовищі вони й виглядають звичайними благопристійними обивателями. Такими їх зробили соціальні привілеї, пробудивши в них хижацькі інстинкти. Понурий, товстий мастак намагається згвалтувати вагітну жінку, зводниця Вєжбова для зайвого заробітку продала б і рідну дочку, капітан Ларкін з насолодою знущається над в'язнями.

Коли ж цим людям загляне ввічі небезпека смерті, вона втрачають раптом самовпевненість, їх охоплює несамовитий, тваринний страх. В потрясаючому, психологічному малюнку "Купа" цей страх призводять дона Тихона до божевілля.

Четверте оповідання збірки "Мати" назвав автор "Поліським примітивом". В ньому мова йде про жінку, яка з дитиною на руках повертається зимової ночі через ліс додому. Менше цікаві переживання матері, якій ввижається в гущавині вовк. Важливе те, що в цьому короткому етюді автор з особливою силою виявив свою майстерність у змальовуванні природи.

Ця збірка показує чималі творчі можливості автора. Високий ідейний рівень його новел, велика образність, оригінальний своєю соковистостю стиль, нарешті хороша мова, все те ставить його поровень з кращими прозаїками Радянської України. Але ж інколи надмірне психологізування фройдівського походження порушує в його творах композицію цілості й затирає яскравість окремих типів, характерів. В оповіданні "Марія" автор чомусь недостатньо опрацював образ Лаї, хоч вона ролею своєю в дії заслуговувала на більше уваги. Це до деякої міри послабило велику, переконливу силу цього безперечно, найкращого в збірці твору.

"Народження" написав Тудор давно, десяток років тому. Сьогодні він має всі умови на те, щоб дати радянському читачеві розгорнуте художнє полотно і в ньому з ще більшою силою свого таланту показати нашу хвилююче-радісну дійсність, наші дні, що стали днями перемоги й визволення йото страдницької Марії.

[Вільна Україна]