— Не журися, Фримо, все ще буде гаразд!
Але Фрима мусіла журитися: така була її вдача. Вона з журби навіть посуд забувала помити, і весь день в неї нестерпно боліла голова.
Коли Герцель Шехтер вертався увечері додому, його дружина і синок вже спали. Помітивши щільно затулені вікна, він ще раз заходив у передню і старанно перевіряв замок своєї власної конструкції. Хоч ходив навшпиньки, кроки його будили Фриму. В її заволочених слізьми очах було німе запитання.
— Не журися, Фримо, — повторював свою пісеньку. — Не знайшов сьогодні нічого — знайду завтра. На сьогоднішньому дні історія мого життя не кінчається.
А потім запитував:
— Знову хтось у кухні ночує?
— Егеж. Там маєш хліб і огірки, тільки дивись — не збуди його! Три ночі не спав бідолаха.
— Є ще хліб і огірки! І не сором тобі плакати, Фримо?
Герцель йшов у кухню, нишпорив по горшках, а коли вже збирався виходити, спід перини виринала, вся в пір'ї, голова підпільника.
— Хочете попоїсти, невідомий товаришу? Чим хата багата...
— Спасибі, я вже повечеряв, — відповідав, широко позіхаючи, підпільник. Тоді господар квартири вмощувався на краю ліжка, жував огірок і запитував гостя — тридцять п'ятого вже з тих, що їх у себе переховував — чи скоро буде революція. На це діставав відповідь, що все залежить від об'єктивних умов. Потім Герцель вертався до кімнати, виймав ізза шафи великий рулон паперу, висипав з кишені на стіл залишки тютюну і брався за роботу.
Тільки тепер, коли все навколо спало, душа мрійника розправляла вітрила. З ліній, що їх обережно і вдумливо виводила на папері рука Герцеля, поступово виростали найновішої Герцелевої конструкції, дирижаблі, літаки, танки. Очі його пекло, голову хилило до сну, але Герцель не здавався. З упертістю фанатика він втілював у форму ідеї, народжені в його невтомному мозку безсонними ночами. Як починало благословлятися на світ, Герцель рисував на готовому проекті малу п'ятикутну зірку, старанно обв'язував рулон шнурком, ховав його за шафою, а потім засипав коротким і тривожним сном.
Герцель Шехтер мав ще одну слабість — сина. Діставши згодом посаду помічника бухгалтера, в якомусь невеличкому підприємстві, він насамперед подумав про свого Сюню, що його невідомо чому назвали люди Ієронімом. Ієронім мав 11 років і треба було віддати його до гімназії. Крім того, він дуже любив музику.
— Завтра куплю тобі скрипку, а за тиждень запишу тебе до гімназії, — сказав Герцель синові. — Дешева це буде скрипка і я не знаю, чи вона за місяць-два зовсім не розлетиться, як не знаю, чи до того часу не виженуть тебе з гімназїї за невнесення плати. Але чого нам журитися, що буде за два місяці? Ого-го, до того часу!...
І другого дня увечері Ієронім водив уже смичком по струнах. А коли на валах позолотіли каштани, Герцель, проходжуючись з сином по Ринку, зупинився перед одним старим будинком і вказуючи пальцем на венеціанського лева, що з книжкою в лапі закам'янів над брамою, сказав:
— Прочитай, Ієроніме, що в цій левиній книзі написано!
— Пакс тібі, Марце, евангеліста меуе. Діксіт 1600, — прочитав жваво хлопець. Та Герцель хотів, щоб і прохожі знали, як чудово читає його син по-латинськи.
— Я не чую, повтори ще раз, але голосно!
Ієронім повторив другий раз і третій.
— Чудово, так чудово, що не можна краще! — вигукнув із задоволенням Герцель. — Куплю тобі за це шоколаду!
Та в дверях крамниці він пригадав, що кишені його порожні.
— Ні, не куплю тобі шоколаду, — сказав флегматично. — Шоколад замулює дітям шлунок.
Минали тижні, місяці і щораз менше було в житті Герцеля таких картин сімейного щастя. Фрима журилася чим далі більше, а коли підприємство, де працював Герцель, збанкротувало і Ієронім перестав вчитися в гімназії, вона розхорілася не на жарти.
— Я вмираю... — прошепотіла вона. — Хто вам нещасним варитиме тепер їжу?
Ієронім почав хлипати, а Герцель твердо сказав:
— Ти не вмреш, Фримо, бо ще не варто вмирати, бо чує моє серце, що буде скоро велика переміна.
— Ой, Герцлику, коби здорове було твоє серце! Але ти уже нераз був кепським пророком...
Проте, на цей раз Герцель був непоганим пророком. Двадцять другого вересня 1939 року він прийшов до пивниці, де, не зовсім ще здорова, ховалася від бомб його дружина, і урочисто сказав:
— Вставай, жінко, і йди за мною!
До пізнього вечора стояли Шехтерн на вулиці, і Герцель оком знавця оглядав могутні танки, бронемашини, гармати.
Як тільки газети сповістили, що пошта знову почала працювати, Герцель запакував свої проекти і послав їх до самої Москви. Відповідь прийшла, коли Герцель працював уже в "Хімпромі".
"Ми грунтовно обстежили Ваші цікаві, глибоко продумані проекти. Повідомляємо Вас, що пропоновані Вами удосконалення вже раніше застосовані в нашій промисловості. Радимо Вам працювати далі, підвищуючи водночас Вашу кваліфікацію; це дасть Вам можливість домогтися великих успіхів на благо нашої соціалістичної батьківщини".
Коли цього листа прочитала Фрима, вона коротко сказала:
— Я хочу, щоб ти був інженером, Герцель. Запишу тебе до інституту.
І записала Герцеля до інституту. Щодня вполудень вона дає своїм "хлопцям" по здоровенному шматку хліба з маслом і веде їх до школи. Сина ближче, чоловіка — трохи далі. Правда, Герцель відчуває, що від роботи на підприємстві і в інституті йому інколи голова ходором ходить, але це йому ні трохи не перешкоджає сидіти по ночах над проектами.
Одної такої ночі він збудив Фриму.
— Ти знаєш, що таке анілінні фарби? — спитав.
— Знаю, Герцель, як знаю і те, що від цього твого питання у мене завтра цілий день голова болітиме.
— Отож ні, не болітиме! Віднині, Фримо, анілінна фарба не шкодитиме більше людському здоров'ю.
Фрима швидко закліпала віями. Вона тепер починала розуміти.
— Винахід, Герцлику? — плеснула в долоні.
— Винахід, Фримо!...
Цієї ночі Герцель не сидів уже більше над паперами, а вранці він мав довгу розмову з директором "Хімпрому".
— Це ідея! — буркотів потім під носом директор Рабей. — Досі від цієї роботи люди кашляли, панімаєш ти, сохнули і кат знає, що творилося в їх легенях. А тепер, панімаєш ти, зробимо один бункер по проекту Шехтера, потім другий, п'ятий, шостий, сьомий, і повітря, панімаєш ти, буде у нас чисте, як у лісі й одна людина замість пакувати за зміну 1500 торбинок фарби, пакуватиме їх тисяч десять, чи дванадцять. От, молодець, Шехтер, панімаєш ти!...
За кілька днів перший бункер був готовий. Прийшла комісія і почалася проба. Швидко, щораз швидше викидав апарат запаковану вже фарбу. Щоб вона не зліплювалася на стінках бункера, Герцель придумав залізні кігті. Один рух робітниці і кігті стирають залишки фарби. Не могли надивуватися інженери Шехтеровій зручності, і, зійшовшись після проби в кабінеті директора, вирішили написати про Шехтера до уряду.
—- Правильно! — підтвердив палко директор. — Винахід має всесоюзне значення. Ай да, молодець Шехтер, панімаєш ти!...
Як не повільно повзуть по пошті листи, але звістка про винахід Герцеля не сьогодні-завтра дійде до Москви і Києва — і там також розумні люди скажуть:
— Ай да, молодець Шехтер!
Та Герцель не має тепер часу про це думати. Повечерявши, він виймає з шафи рулон, розгортає його і ввесь поринає в свої творчі мислі, які породять незабаром новий винахід. Який — про це навіть Фрима не знає. Вона, щоб не перешкодити чоловікові, вдає, що спить, а Ієронім стоїть перед пюльпітром і вивчає гамми Шрадіка.
— Заграй ще раз гамму ре-мінор! — просить Герцель, який не менше від сина любить музику. — Ця гамма дуже мелодійна і мені при ній так чудово працювати...
[Вільна Україна]
25.09.1940