Оновлений театр

У свій час австрійським цісарським намісником Галичини був польський поміщик граф Пінінський, якого за масові розстріли робітничих демонстрацій народ прозвав "кривавим псом". Цей насправді таки кривавий пес, був відомий ще тим, що пристрасно любив театр, музику і навіть сам компонував пісні, сам творив опери. Правда, ні пісні його, ні опери не вийшли за поріг намісництва, але ж граф-самодур залишився прототипом шляхетських меценатів театрального мистецтва, які, до речі, куди більше цікавились красивими виконавицями ролі Джульєти, ніж самою проблемою любові в шекспіровській інтерпретації.

Згідно з бажанням панівного класу, основним завданням польського театру у Львові було ополячування не польської частини населення міста, особливо ж українців, волею польської влади позбавлених власного театру. Крім того цей театр мав за мету затемнювати класову свідомість трудящих, топити її в морі "патріотичних" фраз.

Алеж не легка це була справа, і львівський польський театр поступово нидів, костенів, перетворювався в будинок, де всевладно запанувала безнадійна нудьга. Ця святиня прекрасного мистецтва нагадувала щораз більше святиню забутих богів, а нікому непотрібні актори сновигали як тіні по кону, механічно повторюючи вивчені ролі.

Робітники обминали імпозантний будинок, що ввечері так святково горів численними вогнями. За п'ять хвилин до початку вистави, перед фронтон театру заїздили блискучі автомашини. З них висідали дебелі панове, брали під ручку напарфумованих паній, сідали з ними в перших рядах і, коли підносилась завіса, вони дискретно позіхали або, якщо перед ними грали французський фарс з неминучим подружнім трикутником і традиційним ліжком, мружили блаженно очі і глибоким черевним реготом зустрічали репліки акторів.

Це був основний глядач львівського польського театру. Для цього глядача мусіли марнувати своє життя і талант працівники сцени, люди, що ними власники і директори театрів перекидались мов м'ячиками, залежно від того, який був у даному випадку на того чи іншого актора курс на театральній біржі. Вони ніде не зогрівали довго місця, їх постійно мучила непевність, думка про те, що буде з ними завтра, яка чекає їх старість. Через те, що театральний сезон тривав 7 — 8 місяців, їх змушували підписувати контракт тільки на такий строк. Мало помагали заходи профспілки працівників театру, невеличкі результати давали страйки. Примара масового безробіття працівників сцени набирала щораз реальніші форми.

Актор був підневільною людиною, що її обов'язком було вірою і правдою служити режимові експлуатації і гніту. Коли ж траплялося, що театральні колективи, або й окремі актори піднімали голос протесту проти дикого безправ'я, коли вони на мітингах і робітничих святах шукали і знаходили спільну мову з трудящими, залізний кулак поліцейщини торощив ці сміливі спроби, а перших хоробрих чекали в кращому випадку всі розкоші безробіття.

Незабаром землі колишньої Західної України урочисто святкуватимуть першу річницю звільнення. Святкуватиме її також Львівський польський державний драматичний театр. Один тільки рік, а скільки за той час сталося великих, захоплюючих перемін! Зникли, канули в безвість часи зневаги людської гідності. Перед вільними громадянами Львова виступають вільні працівники театру і зі сцени сміливо вже лунають слова великої більшовицької правди.

Не буде вже порожніх стільців, що навівали колись розпач на душу актора, не буде вже в перших рядах самовдоволених споживачів бульварного "мистецтва". За сімома горами, за сімома ріками опинилися криваві помпадури з будинків воєводства і магістрату і не проституюватимуть вони більше театру, не отруюватимуть трудящих чадом шляхетського шовінізму. Не існує більше для працівників сцени питання хліба; забезпечені роботою, вони всі свої сили можуть присвятити улюбленій театральній справі. Згуртовані в дружному колективі, вони сьогодні самі планують свою роботу, самі встановлюють репертуар свого театру. Прапор топтаного довгі роки мистецтва вони розгортають на всю широчінь, палаючи одним лише бажанням: служити справі, яку вони так палко полюбили, служити народові своїм талантом, своєю працею, що тільки тепер стала плідною, стала творчою.

Оточені піклуванням уряду і більшовицької партії, незмінно вірної принципам сталінської національної політики, оточені любов'ю трудящих, вони даватимуть найкращі зразки свого чудового мистецтва. Їх чарівне слово падатиме в мозки і серця, окрилюючи людей і закликаючи до нових діл, до нових перемог. Мрії кращих людей польського театру стали прекрасною дійсністю у визволеному Львові, молодому місті Радянської України.

Колектив театру з величезним піднесенням готується до відкритті сезону. В новому приміщенні театру від ранку де вечора кипить робота. Йдуть репетиції по "Помсті" Фредра, "Тані" — Арбузова. Колектив опрацьовує також п'єсу В. Васілєвської "Розповідь про Бартоша".

Крім революційної класики театр гратиме п'єси про радянські будні з їх радістю і героїзмом. Водночас він братиме до увага все те вартісне і позитивне, що є в польській і світовій драматургії та даватиме польським письменникам України широкі можливості виявити свій талант у драматичних творах.

В театральному колективі є висококваліфіковані працівники сценічного мистецтва, як артиста Сухецька, Венгжин, Гутнер, Красновєцький, Кречмар, Леліва, Сехашкова, Шиманський, Мадалінський, молоді талановиті сили, як Сурова, Полонський, Барщевська, Білінг, Зарембінська, Скшидловська, режисер Домбровський, художник Дашевський.

До річниці визволення західно-українських земель спід гніту польської шляхти театр готує поза планом виставу "Князь Мстислав Відважний" Прута, в перекладі відомої польської письменниці Вандн Васілєвської. Ставить п'єсу режисер театру Є. Герман.

Запал, з яким взявся весь колектив до роботи над цією виставою, дає підстави сподіватися, що славну дату 17 вересня театр зустріне гідно.

[Вільна Україна]