Серед старожилів Львова кружляла легенда про синьооку дівчину Божену Шрамек, що її пам'ятного червня 1902 року застрелили на вулиці гусари. Застрелили, не зважаючи на те, що Божена грала на скрипці, грала так, що браві австрійські офіцери зупинялися, бувало, під її вікном і слухали — не могли наслухатись співу, що випливав спід її ніжних пальців. Нарешті, один з них, поручник гусарів, щиро полюбив Божену і так довго зітхав під вікном чарівної скрипальки, поки та за серце не віддячила йому серцем.
А потім — у саму весну їх полум'яної любові — Божена зустрілась віч-на-віч з своїм коханцем на Стрілецькій площі, коли по каміннях річками текла кров рубаних шаблями робітників. І, мабуть, два серця були в грудях Божени, бо коли вона побачила, як під копитами поручникового коня гине шестирічна дівчинка, піднесла з бруку покинутий кимось револьвер і стрельнула у високе чоло свого Гези. Вчинивши це, кинулась тікати. Довго гнався великий гусар за дівчиною вуличками старого міста і тільки під брамою Божениного дому наздогнала скрипальку куля. В хвилину її смерті така тиша настала в місті, що навіть цвірінькання горобців не було чути. Від того дня, кажуть люди, сохнути почала львівська пісня, щораз рідше грали вечорами фортепіано, а в грудях оперних співаків, немовби порвалися струни. Разом з Боженою Шрамек вмирала легенда про Львів — другий Відень — місто співу і музики.
І коли через декілька років старенький професор консерваторії виступив з скрипковим концертом Бетховена і, закінчивши рондо, побачив перед собою десяток-два тупих облич з сонними очима, він швидким кроком потупцював додому і ліг до ліжка, щоб не підвестись з нього більше.
***
Марія Зубрицька — трамвайний кондуктор, і вона дуже мало розуміється в музиці. Вона добре знає тільки дві пісні: монотонну колискову, яку колись співала її мати і величний "Інтернаціонал", що його вона тільки зовсім недавно мала можливість вивчити. Зубрицька й співає його, йдучи на демонстрацію в перших рядах ударників міського трамваю.
Якось Марія пішла разом з іншими кондукторами до набитого людьми залу, де відбувався концерт. Стоголосим хором заграв оркестр, а потім затих, віддаючи голос скрипці юнака, що стояв у півколі музикантів. Юнак грав той же концерт, що був лебединою піснею старого професора. Марія не знала, хто такий Бетховен, але вона уважно вислухала до кінця його твір. Вухо її не ловило ще мелодії, але те, що чула, потрясло душу колишньої батрачки, і за той вечір Марія вдвоє більше полюбила життя, ніж любила його досі.
На цьому ж концерті був і Мендель Шпаннер. Після хвороби м'яза правої руки, він уже 10 років не брав у руки скрипку. Виходячи на вулицю, старий музика сказав до свого друга Шварца, який все своє життя тільки те й робив, що настроював для людей фортепіано.
— Знаєш, Отто, я ще буду грати.
Отто Шварц остовпів.
— Одною рукою, Мендель?
— Ні, обома, Отто.
— Про мене, — розвів руками Шварц. — А в тім, сьогодні все можливе. Навіть і те, що ти гратимеш обома руками.
І Мендель Шпаннер взявся здійснювати свій намір. Повертаючись з роботи, він зараз після обіду замикався в своїй кімнатці і грав. Спочатку йому було важкувато, але поступово рука оживала, м'язи її еластичнішали, і одного разу Мендель пішов до Шварца:
— Отто! — сказав він йому.
— Я вже знову здобув Кайзера, оволодів Крейцером, покорив Роде і взяв штурмом всі концерти Берліо. Я, Отто, буду ще грати в оркестрі.
— Ти здурів, Мендель. Хто тебе, старого, візьме до оркестру?
— Ну й голова ж у тебе, Шварцуню! Якби мені було вже не 50, а й 60 років, то сьогодні для хорошого музиканта завжди місце знайдеться.
— Так, сьогодні все можливе! — ствердив Шварц. — Якщо ти гратимеш ще колись в оркестрі, то я почну вчитися на фортепіано.
І рівно через два місяці, коли Шварц пішов на концерт симфонічного оркестру, він побачив поміж музиками самовдоволене обличчя Менделя.
Під час перерви хтось міцно вдарив його по плечу, і Шварц почув насмішкуватий голос:
— Ну, Шварц, можеш починати вчитися на фортепіано.
Колишній музикальний критик колишніх львівських газет зупинився перед яскраво освітленим фронтоном Великого театру.
— Скоро вже буде у вас опера? — спитав у швейцара.
— Чекали 15 років, можете почекати ще два місяці, — відповів той. — У вересні буде опера і балет буде. А сьогодні у нас олімпіада.
Бородай промимрив щось незрозуміле і подався далі. Раптом у вуличному гучномовці почувся голос:
— Виступає хор електромеханічного заводу "Контакт".
І попливла по місту пісня. Бородай пройшов ще кілька кроків, а потім зупинився. Його поштовхували прохожі, хтось двічі повторив йому "добрий вечір", а старий меломан стояв непорушно і слухав. Коли хор почав співати "Стелися, барвінку, низенько", старого попросили зійти з середини тротуару. Він машинально попростував до трамваю.
— Це... співають звичайні робітники!.. — сказав стиха жінці, що продавала квитки.
— Ну, й що? Наші співають ще краще, — відповіла кондуктор. Це була Марія Зубрицька.
Трамвай пронизливо заскиглив на повороті, а потім з мелодійним позойкуванням помчав по Краківській площі, до дільниці, де жила і пала смертю хоробрих молода скрипалька Божена Шрамек, вірна дитина вільного сьогодні міста. Міста, якого не можна не любити.
[Вільна Україна]
14.09.1940