Іван Кирилович сердиться...

 

Мова йде — вже вдруге — про директора львівської контори Гастроному тов. Павлова. Скажете, мабуть, читачі: чи варто? Адже Павлов не Олександр Македонський і нема чого ізза нього стільці ламати...

 

А вже ж, Павлов з Гастроному нічим не нагадує Олександра Македонського та стільців ізза нього не збираємось ні в якому разі ламати, хоч, одверто кажучи, варто було б «погладити» Павлова одним таким стільцем по — спині.

 

Ви тільки послухайте. Приходить якось до Павлова Євгенія Тихонівна Стрельченко — демобілізований за станом здоров'я ст. лейтенант Червоної Армії, до речі кажучи, вдова Героя Радянського Союзу. У товаришки Стрельченко на руках документи про її чесну, хорошу роботу в Києві, де працювала до війни на посаді заступника завідуючого магазином.

 

Вірте або ні, але прийняв її Павлов на диво ввічливо. Посміхаючись до неї по-батьківському, він мало не зняв з голови капелюх і трохи не попросив відвідувачку сісти. Більше того: він до кінця вислухав її просьбу, і вислухавши, викликав начальника кадрів і — вірте, або ні — сказав:

 

— Займіться, любовно займіться цією демобілізованою товаришкою. В мене вже навіть пропозиція є, щоб призначити її заступником директора магазину №2. Заведіть, будь ласка, особисту справу для товаришки. А ви, — звернувся до товаришки Стрельченко, — з сьогоднішнього дня можете вважати себе нашим працівником.

 

Ще одна батьківська посмішка і ледве помітний кивок головою дав тов. Стрельченко зрозуміти, що аудієнція закінчена.

 

Тов. Стрельченко вийшла з контори, як на крилах, а в очах її блищали сльози тихого захоплення.

 

Одержавши паспорт, тов. Стрельченко знову з'явилася на порозі кабінету тов. Павлова. Проте, на цей раз лише на її устах була посмішка. Павлов дивився тепер спід лоба і на чолі його сиділа, здавалось, темна осіння хмара.

 

— Я вже з документами.

 

— Чому саме ви, а не мій начальник кадрів? Хай сама Гончарук сюди зайде! — пролунав важкий, як свинець, голос.

 

Через десять хвилин тов. Гончарук, безпорадно розклавши руки, заявила:

 

— У тов. Павлова вже інші міркування щодо вас. Зайдіть за кілька днів.

 

За кілька днів Павлова не було. Прийняв її заступник директора Музичук.

 

— Ми вирішили дати вам таку самісеньку посаду в магазині №1. Поговоріть з його директором Вечеславцевою і прийдіть з нею сюди, оформитесь, потім приступите до роботи.

 

Коли обидві жінки прийшли в контору, їм пошепки сказали:

 

— Вас прийме сам Павлов...

 

І дійсно. Їх прийняв сам Павлов.

 

— Іване Кириловичу, — обізвалась тов. Вечеславцева. — Я пропоную оформити товаришку Стрельченко до нас на роботу.

 

Однак, «сам» нагадував тепер людину, яка тільки-но прокинулась з важкого похмілля.

 

— А як це вона раптом до вас потрапила?! — зарепетував Павлов.

 

Приголомшені таким прийомом, жінки довго не наважувались відповідати. Перша порушила тишу тов. Стрельченко:

 

— Так скажіть же, ви оформите мене?

 

Павлов насунув кепку на очі і з директорських тілес долетіло лиховісне бурмотіння:

 

— Це ще побачимо! Прийдіть за годину...

 

— А може взагалі нема мені більше чого до вас заходити? Навіщо ж даремно витрачати час?

 

Павлов швидким рухом підняв кепку з очей. Він здивовано закліпав віями. Зразу видно було: в дій людині все клекотіло від благородного обурення. Наближалася гроза. І вона рознеслася громами.

 

— Вам нема чого робити, то й лазите сюди, а я змушений працювати як віл! Ви цього не розумієте, га? То я вас навчу. Прийдете за годину.

 

А за годину заступник Павлова оформлював на роботу... родичку начальника планового відділу контори. Побачивши перед собою тов. Стрельчено, він сказав:

 

— Товариш Павлов вважає, що ви не можете виконувати відповідальної роботи. Ви самі розумієте, у нас карткова система, а це справа складна-прескладна. Ні, ні в якому разі не можемо вас оформити.

 

В той же час Павлов у своєму кабінеті гримав на Вечеславцеву:

 

— Як це ви насмілились прийняти на роботу особу, якої ви не знаєте?! Хіба мало всіляких пройдисвітів вештається по місту? Ви що, хочете, щоб я в тюрмі за вас сидів? Не діждетесь цього, не діждетесь!

 

На цьому не кінець справи. Тов. Стрельченко звернулася з скаргою до міських організацій. Відділ кадрів міськкому КП(б)У надіслав до Павлова офіційне відношення з просьбою прийняти тов. Стрельченко на роботу, як демобілізованого офіцера Червоної Армії. А Павлов... Павлов поклав резолюцію: «Буде так, як я сказав»...

 

Дехто може подумати: у Павлова звичайна манія величі, або, інакше кажучи, тихе божевілля. Та ні, справа не в тому. Просто, Павлов вкрай обюрократився, Павлов не розуміє, що не ніс існує для табакерки, а табакерка для носа. І що найважливіше: пірнувши з головою в карткову систему, Павлов цілком забув про... радянську систему, в якій немае місця для бездушних самодурів на зразок Павлова. Немає і — не може бути.

 

Вільна Україна

17.10.1945