Про Верховну Раду всі звикли писати, як про ворога: або погано, або ніяк. В принципі, це досить справедлива стратегія, оскільки український парламент направду може бути або поганим, або ніяким. Тому що виборці в Україні або погані, або ніякі. Частіше погані. Бо звідки в найпрацьовитішої і найдуховнішої нації такі депутати — ледарі й покидьки?   А може, варто подивитися правді в очі?  

 

​   Для початку кілька зауваг.   В своїх роздумах я не виходжу за локальні рамки – тобто я не буду писати про те, що промоції галицьких міст могла б посприяти якась потужна загальнодержавна кампанії з промоції України в цілому і її окремих регіонів зокрема.   Або, скажімо, підписання Україною угоди про відкрите небо могла в притягнути сюди більше лоукостів і це збільшило б потік туристів в галицькі міста, що в свою чергу популяризувало б їх.

Перше вересня як так званий День знань — це лише формальний привід говорити про освіту і проблеми з нею пов'язані. Однак ми цим приводом скористаємося. Вчорашні «перші дзвоники», на які з амбівалентними переживаннями вели своїх дітей батьки «первачків» і з ціком визначеними переживаннями батьки дітей старших, укотре повернули нас до усвідомлення, що щось тут треба міняти. І змін ніби не бракує — Міністерство освіти та науки періодично «тішить» запровадженням щораз то нових правил та норм. Реформа в освіті триває. Однак чи в тому напрямку вона рухається?  

 

    «Постмодернізм – не "жанр", не "стиль" і, тим більше, не "школа", до якої можна "належати". Постмодернізм – це ситуація…. Художник-постмодерніст нагадує дитину, яка раптом отримала спадок від кількох поколінь старших родичів… Золоті зливки здаються йому чудовим фундаментом для іграшкового будиночка, велетенський рубін є гарним тільки тому, що схожий на ягоду, а з цінних паперів, виявляється, можна склеїти повітряного змія... Дитина "відміняє" традиційні методи застосування скарбів: вона не експлуатує, а маніпулює; не накопичує, а бавиться.»

«Ми дуже толерантні, але жидів у владі забагато». Такий, суто галицький, варіант вислову «найбільше не люблю расизм і негрів» довелося почути учасникам однієї з багатьох дискусій в рамках «Франко. Місія», що відбувалися в маленьких містечках нашого краю. Про те, чи готові галичани «з нутра» відкрито говорити про щось більше, ніж хліб насущний, і як розуміють для себе виклики сучасності, «Z» розповів Богдан ПАНКЕВИЧ, Почесний консул Королівства Нідерландів у Львові та громадський діяч.  

Минулого тижня у Львові одна по одній відбули одразу дві великі діаспорянські події: спершу Світовий конґрес українців, а потім і Міжнародний конґрес діаспори. Те, як приймали тут «канадійських вуйків і стриків» і як вони самі «тутка» поводилися, навіяло кілька рефлексій авторові «Z» Остапу ДРОЗДОВУ.    

Композитор, піаніст, музикознавець, доктор мистецтвознавства, лауреат Всеукраїнського конкурсу піаністів ім.  М. Лисенка, дипломант Всеукраїнського конкурсу камерних ансамблів, лауреат Премій ім. Л. Ревуцького, ім. М. Лисенка, Б. Лятошинського, член Національної Спілки Композиторів України, Заслужений діяч мистецтв України, професор – це все «список професійних здобутків» Олександра Козаренка. Свій день народження він відзначає у той самий день, що й Україна – свою Незалежність. 24-го серпня.  

​​   Це вже стало традицією на західноукраїнських сайтах, а головно львівських, затягувати цю  сумну мантру про погану, азіатську та дику Україну і благородного, стражденного європейського Львова. І чомусь ніхто, ну хоча б для збереження рівноваги в природі, або як суді, вислухати арґументи обох сторін, за і проти, не замовив слово за Україну, ніхто не задав питання, а що Україна бачить у цьому місті, або наскільки сам Львів є насправді європейським і благородним?