У коловороті бурхливих подій останніх місяців особливу увагу привертають різноманітні заяви політиків, політологів, «моральних авторитетів»… Що й казати – часи непрості. На шпальтах газет, на екранах хочеться знайти щось конструктивне, розумне, обнадійливе…
Тим часом доводиться стикатися з горами бруду, цинізму і просто дурості, на яку аж у такій мірі, все ж таки не сподіваєшся.
Та часом стає просто соромно, коли такого штибу «перли» виходять у світ не від якогось загальновідомого політичного афериста-неврастеніка, а з кабінетів державного «рідного відомства».
«Лист-звернення» від Міністерства культури України, щодо «…незаконності проведення Богослужінь на Майдані священиками УГКЦ…» і вимоги (!) їх заборони, стала черговим проявом дурості та ганьби на державному рівні. Це навіть стало шоком для чисельної армії усіх культурно-бюджетних підданих, що перебувають під скупою опікою цього упослідженого, з огляду на розподіл дірявого держбюджету, міністерства. У той же час це навело на роздуми про те, хто і чим займається, та яку відповідальність має перед Державою у цій країні?
Шокувало саме те, що подібна заява (заборонити молитися!) пролунала цього разу вже не від якогось там товстошкірого силового відомства, для представників якого (і вищих – у генеральських погонах, і для тих з кийками, чи бритоголових у спортивних формах), духовність не є ні пріоритетом, ні навіть чимось хоч трохи важливим у їх існуванні на цьому світі.
Напевно для теоретиків у генеральських погонах, як і для їхніх підлеглих практиків у шоломах з кийками, зависокий Iq (коефіцієнт інтелекту), що має стосунок і до тонкощів духовної сфери, творив би непотрібні проблеми. Спеціалізація на поприщі «закритих і відкритих черепно-мозгових» у беззахисних дітей, жінок і чоловіків співвітчизників – платників податків, не вимагає чогось більшого. Отже, з цією категорією усе зрозуміло.
Але якось не хотілося погодитися з тим, що і від державної урядової установи, яка має справу з творчою, духовною стороною життя суспільства струмує не духовність, а важкий дух, щоб не сказати виразніше…
І тут, при усьому розумінні ситуації хто і чиє завдання виконує, приходить думка: невже для Мінкультури 45-мільйонної Держави не знаходиться іншого поля для попису і діяльності на сьогоднішній день?
А тим часом усе це господарство на сьогодні виглядає далеко не як культурно-мистецький рай, а швидше як Авгієві конюшні. І, що характерно, зміни-ротації гераклів (читай Міністрів Культури), які щоразу приходять з новою владою, за 22 роки Незалежності – навіть на йоту нічого не змінили у напрямку європейського цивілізованого стилю роботи у цій галузі.
Дрімучий «совок» – так можна охарактеризувати стан речей у такій сфері нашої сьогоднішньої культури, як оперно-театральне мистецтво.
Причому щоб прийти до такого висновку, не конче рівнятися на Захід. Погляд на Схід теж дає можливість чітко усвідомити і зрозуміти, що поїзд поїхав, а ми лишилися у відчепленому вагоні. І не слід тут шукати чиєїсь злої «ворожої руки». Це виключно наша заслуга. І цієї установи – у першу чергу.
Небажання визнати свою заскорузлість і відсталість, не лише у порівнянні з тим, що діється за західним кордоном, а і з тим, що діється на сьогодні у Росії, призвело до сповзання України на рівень культурно-найвідсталіших держав у Європі.
Українських державних симфонічних оркестрів, камерних оркестрів, оперних театрів – не побачиш ні на престижних європейських сценах, ні на престижних європейських регулярних фестивалях. У той же час імена українських оперних співаків (переважно молодої і середньо-вікової генерації) – прикрашають афіші найреномованіших у світі оперних труп інших країн.
Отже, і надалі ця країна (тепер уже незалежна) продовжує бути сировинним придатком-постачальником. Щоправда тепер уже не лише Росії (Маріїнський оперний у Санкт-Петербурзі, Большой у Москві …), а і по усій Німеччині, Швайцарії, Австрії, Чехії, Польщі…
Скрізь ми потрібні і у цьому нема нічого дивного чи негативного, але чому ці талановиті люди стають незапотребуваними у Києві, Львові, чи Одесі, не кажучи вже про інші мільйонні і більше центри «великої країни» України.
Напевно немає такого директора театру, режисера чи диригента, який би не хотів регулярно мати на афіші свого театру імена зірок світового рівня, мати висококласний оркестр, хор, ставити вистави на найвищому сучасному що до режисури, світла, технічного оснащення рівні. Насправді у цьому зацікавлена і «культурна громадськість», і Влада міста чи регіону, але…
Жоден з них (у цій країні, цьому місті) і по сьогодні чомусь не задумується над питанням : чому цього до тепер не сталося, що для цього треба змінити, хто повинен розпочати цей процес змін у цьому заскорузлому і коштовному для держави господарстві?
Демагогія про відсутність відповідних законів і недостатність коштів у цій сфері – лише прикриття небажання і неспроможності конкретних людей, які «керують» у цій сфері – почати щось змінювати. Ця ситуація буде тривати до тих пір, поки «корито» буде повним. Хочу зауважити – корито наповнюється з Бюджету.
Для простих смертних дам пояснення: на сьогодні в Україні «функціонує» шість оперних театрів (усі на державній дотації) зі штатами працівників від 600 до 1500 у кожному з них. Коефіцієнт віддачі, тобто кількісна і якісна продуктивність кожного з них (нові постановки, задіяння у виставах артистів, відвідання публікою вистав і інтерес з боку місцевої спільноти до театру…) за часи незалежності України стали ще нижчими у порівнянні з часами Союзу. Щось міняти тут ніхто не поспішає.
У той же час для того, аби щось змінити, не потрібно придумувати якийсь новий ровер.
Варто завітати на веб-сторінку будь-якого з європейських оперних театрів і лише поверхово проаналізувати їх спосіб організації трупи, самого процесу діяльності, способи і принципи фінансування, зрештою, не заперечується можливість ознайомлення з роботою безпосередньо на місці – поїхати, повчитись, взяти щось корисне…
Але для чого це, якщо «ясла (бюджетні) ще повні» і народні та заслужені «воли», хоч і співають часом раз на місяць, раз на квартал, чи раз на пів року, все ж не «ревуть».
Насправді немає якоїсь різниці, якщо ідеться про суть і сам принцип – між старим давно збитковим підприємством (заводом, шахтою…) і пострадянським громіздким монстром Оперним театром, що висить на бюджетній шиї держави. Зміни і там, і тут конче необхідні. Просто у першому випадку про це говориться більше і відвертіше, зокрема коли щось у черговий раз завалиться чи вибухне (нажаль!). У другому ж, де не вибухає, поки що все ще панує тиша.
Яка цьому причина? Усе дуже просто. Одних (середнього рівня братію «митців» де факто неконкурентноздатних за європейськими мірками) це цілком влаштовує. Другим – малокомпетентним управлінцям від культури (за мірками європейської компетентності у сфері мистецького бізнесу) це теж підходить.
Тож сподіватися на «добровільну згоду» щодо якихось реформ у цій сфері з боку як одних так і других чекати марно. Але, як казав мудрець, і це мине. Просто хотілося б, щоб цей процес змін стався у керований і свідомо контрольований спосіб, а не у вигляді шоку. Бо ж уже усім стає зрозумілим, що бездонні совдепівські «ясла» нарешті порожніють і так само жити-існувати далі – не вийде.
У контексті теперішніх подій, що стосується вступу, чи хоча б наближення України до Європи, ця сфера діяльності нашого суспільства є, на мій погляд, дуже показовою. Отже, відповідь на запитання: чи справді хоче Народний із Заслуженим вступити до Європи? – не є вже такою однозначною. Зрештою, не лише для них.
І все-таки, хочеться вірити у краще. Та й іншого шляху нема, бо на дні ясел, як виглядає, останній жмут сіна, а за парканом, як би там нас не лякали – трава зелена. Лиш треба почистити свої конюшні, відважитись і …ступити.
.
:
18.02.2014