Цикл зустрічей «Євромайдан і культура» на «Дзизі» триває, пропонуючи обговорення найважливіших моментів актуальних процесів в Україні. На ще одній зустрічі публіка мала змогу послухати відомого культуролога, публіциста, громадського діяча і шеф-редактора культового журналу «Ї» Тараса Возняка. Йшлося про незворотні зміни в українському суспільстві, спричинені Майданом, та про потребу переосмислення Тараса Шевченка напередодні його 200-річчя. Далі – пряма мова.
Юрій Шаповал. Григорович проти. 2014
Юрко Кучерявий: Яким чином ситуація Євромайдану здатна вплинути на загальну культуру українську в найширшому сенсі цього слова?
Тарас Возняк: Найперше, треба розібратися з природою самого Майдану: що таке Майдан; а потім говорити про його цивілізаційні чи самоорганізаційні меседжі чи поведінкові зразки, які він може давати українському суспільству. І в цьому сенсі мені така прийшла метафора – що Майдан проріс, як трава. Те явище, яке називається Майданом, безсумнівно є явищем самоорганізованим. Самопроявлення громадськості – є одним з наших найбільших здобутків.
Самопроявлювальна природа нашого суспільства як цивілізаційний здобуток, мені здається, вже стала елементом нашої політичної культури.
Якщо говорити про культуру у вузькому сенсі слова, то не може не тішити таке явище, як Університет на Майдані, принаймні як інтенція. Можливо, воно не дуже реалізовано, але цей момент, як на мене, дуже істотний. Чи можуть поширюватись такі практики, як практика самоорганізації, на всю Україну – безсумнівно так. Навіть зараз: було мільйон, двісті тисяч, стало менше – Віктор Федорович тішився. Але ці люди просто розтеклися, від того менше Майдану не стало – навпаки: по-перше, є навики передачі досвіду самоорганізації, по-друге, організації протестів у часто неочікуваних формах для всього політичного класу. Це все залишається. І рівень невдоволення навіть зростає: люди індукують один довкола одного, і в цьому сенсі ця політична культура розтеклася.
Ю.К.: Опозиційна політична еліта виявилась неготовою до того, що відбулося. То якою культурою повинна володіти еліта, щоб, за відомим виразом Тойнбі, відповісти на виклик часу?
Т.В.: Є такий нобелівський лауреат Дуглас Норт, який написав кілька монографій, в тому числі про природу насильства в суспільстві. Він описав економічну природу суспільства, яка потім трансформується у політичну. Держави, які він бачив, він поділив на три типи: державу абсолютно лідерську, де є 100% якихось благ, починаючи від слави, закінчуючи матеріальними, сексуальними і будь-якими благами, які розподіляються в суспільстві. Так от, є Нортистська держава – уявіть собі якесь плем’я у Папуа-Новій Ґвінеї, де вождь розподіляє і самичок, і батат, і впольовану свиню, а також право носити в носі синє перо якоїсь птахи. Він є лідером. Суспільство розвивається. І згодом у ньому з’являється те, що ми називаємо олігархічним класом – коли є клуб достойних джентльменів, котрі вечорами п’ють віскі, не є депутатами, але в місті чи в країні щось вирішують. Такий клуб джентльменів є і в нас: Ахмєтов, Коломойський і так далі. Між ними є певний консенсус, і вони розподіляють більшу частину благ, починаючи від слави (вирішують, кого запросять на ТБ), закінчуючи грошима у суспільстві до 80%. Але ці джентльмени, на жаль, якийсь час, починаючи з ‘90-х, перебувають під загрозою. Той самий Коломойський повинен йти домовлятися то з Леонідом Даниловичем, то з Віктором Андрійовичем, то з Віктором Федоровичем. Як йому убезпечитися від того? А в олігархічному суспільстві, за Нортом, є тільки одна ґарантія. Вона називається стабільні інституції. А це суд, право і так далі. Клуб олігархів дозріває до того, що єдиною ґарантією збереження їхньої власності, респекту (в тому числі самих до себе) є функціонуюче в країні право. За великим рахунком, пише Норт, тільки з загальної згоди народу і цього клубу можливий перехід від олігархічного устрою (коли 10 чоловік розподіляє 80% всіх благ) до суспільства, яке зараз є, наприклад, у Штатах чи Франції, де теж є ці олігархічні клуби, але вони рівні перед законом і розподіляють не 80%, а десь близько 30% всіх благ. Від країни з обмеженим доступом до благ широкого загалу до країни широкого доступу, що не означає рівного, як при комунізмі, але ширшого. І таку трансформацію має зробити зараз Україна.
Ю.К.: У дуже близькому майбутньому нас чекає відзначення Дня народження чи не найвідомішого українця, академіка Шевченка. Що з творчості і спадщини Шевченка є найпродуктивнішим для аудиторії? Що найважливіше?
Т.В.: Є бачення Шевченка, його творчості, але бачення це є найбазовішим. Колись брат мого діда був театральним діячем тут в Галичині, а потім в Харкові: чи він так відчитував того самого Куліша у Харкові у ‘30-х, як я зараз? Безсумнівно, ні. Бо його досвід інакший. З іншого боку – як він бачив історію 19 ст., і як бачимо її зараз ми? Візьмімо бачення Хмельницького у 19 ст. і тепер – воно мусить бути іншим. Я дивлюся на Хмельницького не з огляду на те, як воно насправді було, а з огляду на те, які я завдання у майбутньому хочу вирішити? Історія України постійно переписується і вона спрямована не у минуле – історія спрямована в майбутнє. Наприклад, ґлорифікація Степана Бандери – це ж не відтворення історичної правди, це спроба побудувати майбутнє у світлі ідей Степана Бандери. І, відповідно, для тих людей, які його не ґлорифікують, так не є. Те саме стосується Шевченка. В цьому контексті історія – це художній твір, це трошечки марево.
Так само ми будемо моделювати по-іншому Шевченка, бо Шевченко – це є такий самий інструмент, звернений не в минуле, а в майбутнє: ми його будемо переосмислювати, переформатовувати залежно від тих завдань, які ми ставимо перед собою у майбутньому. Кожна ґенерація конструює свого Шевченка. І найістотніше у ньому те, що він надається на таку трансформацію і на переосмислення. Навіть більше, я, наприклад, Шевченка боюся, боюся його перечитувати. Справді, боюся слів. Бо пронизливість Шевченка неймовірна. Читаєш – і брехати якось не хочеться. Наступне: Шевченко постійно сучасний, як Пушкін, до прикладу. Це ознака національних поетів.
Ю.К. Можеш озвучити кілька Твоїх ідей, які Ти пропонував у міській раді щодо того, як Львів має відзначити історичний ювілей?
Т.В.: Перший момент такий: Шевченко і Львів. Він тут не був. Це проблема. В тому сенсі одна з пропозицій – якщо Григорович ні разу не приїжджав до Львова, то хай приїде – через Винники на дрожках, зайде до Андрія Івановича в кабінет, театралізовано і красиво. Якщо Гоголь на Сорочинському ярмарку їздить,то чому Тарас Григорович не може приїхати до Львова? Приїде, вип’ємо, сядемо, поговоримо – нормальний же ж чоловік. Ми його бачимо як старезного діда в кучмі, бідаку, з вусами. Насправді Григорович був франтом – хіпарем того часу, денді. І він за гігантські гроші купив цю прикольну шапку, аби в Петербурзі ходити як хіповий хлопака. А ми, наївні, сприйняли це серйозно: що він бідняк, ходив попідтинню… Це був академік, професор, графік з достатніми заробітками, з величезним реноме.
Наступне: створення образу малого Шевченка – якісь лопухи, овечки, бідачка. В дуже молоді роки його витягнули, він юнак поцілований ангелом в чоло. Мало кому з нас цар давав гроші, щоб нас викупити. Треба зрозуміти, що Шевченко не упосліджений. Так, були тяжкі моменти, але насправді це була людина з вищого товариства. І так його треба відновлювати. Вертаючись до ідей: дуже цікаво сказав Олесь Дзиндра. Є, наприклад, топографічна шизофренія: всі ми знаємо вулицю Академічну і знаємо проспект Тараса Шевченка. Так відновімо історичну справедливість – напишімо «проспект академіка Шевченка», бо він реальний академік Петербурзької Академії мистецтв. Я придумав таке: академіків увінчували лавровими листками з фіолетовою стрічкою – то увінчайте Шевченка хоча б на рік позолоченим вінком на проспекті Свободи. Чому ні? Якщо ми під час Помаранчевої революції вішали йому помаранчевий шарф, зараз зробили його європейцем, натягнули на нього зірчастий прапор. То чому він не може рік простояти у вінку?
Бо в нас, коли хтось каже «Шевченко», – тут же всі так стали, вуса опустили і заридали. Заспокійтеся – це блискучий, прекрасний поет.
Знову згадаю про Пушкіна, як його рекламують: «Ай да Пушкин, ай да сукин сын», а ми як чуємо «Шевченко» – і всі похилилися, як вербоньки-каченята. Бо цей вислів – це також сакралізація Пушкіна, ресакралізація, вторинна сакралізація. Культурно зріле суспільство здатне здійснити цю операцію, цей карколомний переворот, а штубацьке – школярсько-прописне – не здатне, і воно буде ридати і в парадигмі кінця 19 ст. відзначати ювілей. Це перепрочитання, перемаркування Шевченка.
Не було Григоровича у Львові, але ж в його часи були тут люди. І давайте покажемо тих людей, які належали до тої епохи, епохи Тараса Шевченка. Ми повинні розуміти, що Шевченко – це ціла епоха, приблизно 30 років – від 1830-го до 1861-го – ми можемо зарахувати до неї. Хто тоді був? Починаючи від архиєпископів греко-католицьких, закінчуючи письменниками. І якщо вулиця названа на честь людини, яка жила в цей час, можна підписати: такий-то, людина епохи Шевченка.
Кілька років тому я потрапив до Дмитра Стуса (Генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка – Ред.) у музей Шевченка. Я ж бачив ілюстрації його робіт, але одна справа – в альбомі, а друга – в натурі. Якби Шевченко не був поетом, то став би фантастичним художником. Про це знають у місті Львові і в місті Сихові? Думаю, що ні. В цьому контексті я собі подумав: маємо місто Сихів, 200 тисяч людей, то натягніть на клумбі між кінотеатром Довженка і церквою екран, і як тільки стемніє – нон-стоп картини, графіку Григоровича. Або на нашій сільраді висять банери: то зробіть 30–50 банерів з картинами Григоровича і міняйте їх щотижня. Така промоційна акція буде дуже ефективною. Тобто треба показувати Шевченка інакшого, зовсім інакшого.
Ю.К.: Маю ще питання про Національну премію ім. Тараса Шевченка до Тебе як до експерта, бо свого часу Ти був членом Шевченківського комітету. Які перспективи розвитку цієї премії?
Т.В.: Є іронічне ставлення до цієї премії, мовляв, вона дискредитована, і це дійсно так, є дуже багато випадковостей. Дивлячись з середини цього комітету, бачиш людські слабкості. Люди є люди. Людську природу не зміниш. Але є такі воплочені ангели, як Іван Михайлович Дзюба, який, як чарівник з Попелюшки, закривав вуха ватою, щоб не чути прохань до нього. Андрухович відмовився, ще хтось відмовився, інколи це працювало на самого Андруховича, інколи це було щиро, бо багато профанації і дилетантства. Особливо на початку ‘90-х, коли премії давали пачками. Завжди є людський фактор. Якщо ми є народ, який називається українці і хоче мати свою національну премію, то, напевно, інакше її назвати і не можна було. Її треба просто очищувати. Дуже нерівно вона присуджується. Є люди абсолютно фантастичні, скажімо, поет Петро Мідянка, це в десятку. А інколи така вже дурниця попадається. Це треба покращувати. У Франції є Інститут академіків: 40 персон, які обирають до свого грона когось тільки в тому випадку, якщо хтось відійшов в інші емпіреї. Якщо ніхто – то не обирають, а якщо відійшло два, то обирають двох. І, можливо, такий інститут працював би ефективніше, ніж просто премія Шевченківських академіків.
Підготувала Ірина Шимон
26.02.2014