Її цьогоріч прочитав історик Ярослав Грицак. Мали слово Мирослав Маринович, Оксана Винницька та Орест Друль.

Цю книжку можна пробути як одну довжелезну мандрівку, подорож до себе. Ці соковиті, часом поетично-пісенні речення, ці несподівані асоціації, сюжети, що дивним чином переплітаються, поєднуються в якусь осінню колористичну мозаїку.

Є дуже багато людей, які вважатимуть здачу національних інтересів запереченням власного внеску в підтримку української незалежності. Це їм буде боляче особисто – і вони будуть готові діяти радикально

Раціоналізувати світ – це єдиний вихід із зони психологічної безпорадності; «запалюється лампочка» – і раптом ти бачиш, чому, бачиш зв’язки, бачиш, як воно працює

«Дар Гумбольдта» – декларація творчої співпраці, повернення боргів і гімн мистецтву. Гумор, іронія, пошук відповідей на одвічні питання, центральне з яких – життя і смерти, любов до життя, відчування драматичної комічности ситуацій і диспозицій, з яких воно зіткане, – така візитка американця Сола Беллоу.

Тягар слави не дуже пасує Сенцову. Він відмовляється приміряти пафос і відкидає питання, які цілять або надто глибоко в серце, або надто високо в хмари

Медіа-фейки — це ті ж маніпулятивні технології, які використовували й перед Другою світовою війною та перед війною на Балканах — коли одна сильна група людей поширює жахливі новини, аби зманіпулювати не такою стійкою та впевненою групою людей.

Давно, в часи кухні на Туган–Барановського, коли тільки розпочинались круті проекти, їй запропонували взяти участь в одному з них, страшенно престижному. Наталка іронічно пояснила: «Розумієш, таких, як я, небагато». Вона помилялась. Вона була така – ОДНА.

Моновистави у нас – це частіше моно-розповіді (часто з відтінком естрадності), ніж моно-дії. Може, саме тому дехто вважає, що моновистави – не театр. Ніфіга. Театр. Це доводять «Монологи над Ужем», і це доводить «Театр у кошику».

Вахтанґ Кебуладзе, Флорій Бацевич та Тарас Лютий – троє професорів вчать, як нам ставитися до авторів-езотериків: на серіо чи з примруженням ока.