Побачити себе

Чим дитячий малюнок відрізняється від дорослого наївного малярства? Кажуть, один професійний художник сказав, що на виставці, яку нещодавно експонувала львівська галерея «Дзига» його колеги могли відчути заздрість. «Поза словами» — під такою назвою можна було побачити своєрідні відбитки того, що робиться в межах проєкту «Простір РаДіти».

Тіла, очі, маски. Багато кольору. Багато радості й болю. Здається, кожному оголювалось своє. У книзі відгуків відвідувачів читаємо: «Ця виставка, як самозапитання до кожного з нас, особисте запитання  —  хто я? Чи є сміливість подивитися в очі, свої власні очі, зазирнути всередину себе (?)»..

Як розповідає один із ініціаторів, голова ГО «Простір РаДіти» психотерапевт Микола Винницький, першими з'явилися розмальовані контури тіл. Тут ніщо не твориться штучно, а на відчуттях, які вже потім аналізуються, вказуючи на цілковиті невипадковості. Існує якась невигадана і ще недосліджена концепція…

 Коли діти осягали контури власних тіл на папері, надворі було літо 2015 року, тому ці контури, які ми бачимо сьогодні, попри те, що в них здебільшого стільки яскравості, повертають у думках на Майдан Незалежності, в Дебальцеве, до чорної крапки на снігу, як в останньому кадрі «Інею» Шарунаса Бартаса. Потім були фотографії й малюнки очей на склі та маски.

Цьогоріч нічого візуально не робили. Арт-терапевт, засновниця «Простору РаДіти» Юлія Винницька визначає темою цього року забуття: «Дуже багато йшлось про те, щоби досягнути такого стану, аби переживати якось інакше, аби якось забути. Уникання, забуття. Ми просто з цим не працювали в мистецькому сенсі, але ця тема була і вона проглядалась крізь кожну групу, кожну дитину. Вона була присутньою».

Починаючи від 2015 року «Простір РаДіти» оживає кожного літа в славному селі Недільна Старосамбірського району Львівської області, перша письмова згадка про яке датується 1552 роком. Саме тут серед мальовничої природи небайдужі психологи, психотерапевти, митці дають можливість дітям, які зазнали болісного впливу війни на Сході України, пізнати себе, відчути довіру та безпеку.

Цей життєдайний мікросвіт починався, власне, як  волонтерський проект з метою психологічної, фізичної та емоційної роботи з дітьми, батьки яких творили Революцію Гідності й борються за нашу свободу сьогодні. Цифри кажуть, що за цих 5 років (табори відбуваються впродовж цілого літа) «Простір» відвідало понад пів тисячі дітей в межах 31 заїзду.

З великого екрана на нас дивляться ніжні блакитні, допитливі карі, усміхнені зелені оченята. Один із засновників ГО «Простоту РаДіти» Артем Петрицький, який є автором цих фотографій, каже, що пам'ятає кожного і кожну з них, їхні історії, спільний досвід у «Просторі». Світлини зроблені в той момент, коли не існувало жодної напруги в тілі, а відповідно й на обличчі, вони показують справжність, в якій кожен залишається собою.

Саме, як залишатись собою, зрозуміти себе, повернутись до себе справжнього чи пізнати  —  ці питання здебільшого виникали на поверхні сприйняття у дорослих відвідувачів виставки «Поза словами». Не лише професійних художників. А власне проблема професійної мистецької освіти жваво дискутувалась з куратором виставки Влодком Кауфманом, який застерігає творців «Простоту РаДіти», не перетворити цю арт-терапію, роботу з візуальним на таке «ану, діти, намалюйте», а слідувати за їхнім станом.

До експозиції  «Дзизі» увійшли вже згадувані роботи з колекцій «Тіла. Інтимний простір дитини», «Очі. Під поглядом єства» (світлини спокійних очей в такому дещо медитативному стані, десь між сном та прокиданням, зображення дітьми їхніх власних очей та шматочки дзеркал, де кожен мав змогу зазирнути у власні) та «Маски. Звернення до себе». Деякі з них робіт вже експонувались в Музеї визвольної боротьби в Києві, у Нью-Йорку в приміщенні ООН та на Інтернаціональному конгресі з групового психоаналізу у Берліні.

Влодко Кауфман відштовхувався у своєму відборі від власних критеріїв щодо цікавих пластики, співвідношення її та кольору, пропорцій. Організатори отримали дозволи від дітей показувати їхні роботи, але, як розповідає Юлія Винницька, автори дещо ніяковіли, довідавшись про виставку, тому що творили вони, не думаючи про показування і бажання подобатись, й у цьому була найважливіша цінність, адже за словами Влодка Кауфмана свідома креативність має спокусу бути спекулятивною.

Аналізуючи зроблену роботу зараз, творці «Простору РаДіти» прослідковують цікаві закономірності, які прочитуються з часом, бачать, як те, що відбувається в соціумі, змінює напрями роботи. Так з виникнення певної соціальної непевності народилось маскування — «Маски. Звернення до себе».

Цікавим є те, що проросте після цьогорічного своєрідного забуття.

Очевидно, що бажання вразити, сподобатись, бути успішним комерційно здебільшого не сусідять зі справжньою наївністю, яку можуть видати діти, якщо на них не тиснути, а бережно пускати у власне творче плавання, без тяжіння потенційних оціночних характеристик. Робота в цьому напрямку є дуже ніжною і ціннісною. І, як свідчить експонування «Поза словами» й товариські заходи, які відбувались в межах виставки, навіть, якщо ми не можемо, в силу тих чи інших обставин, повернутися в той стан творіння, нам важливо бачити його відбитки й, напевно, ми будемо завжди потребувати цього й повертатись до цієї справжності. Бо, здається, що жодні штучні інтелекти, про які так цікаво розмірковує професор Олександр Фільц, не зможуть цього відтворити.

Фото: Анастасія Канарська.