Безконеччя інтерпретацій сірого
…Книжкова палітурка сірого кольору майже завжди неоднозначно сприймається мною. Подеколи, навіть спонукає до застережень, а то й до стопових інтелектуально-естетичних позицій. Одначе, – не на цей раз!.. Власне, саме згаданий колір за певних обставин, як, втім, і будь-який інший – бездонний у своїй глибинній барвності, а звідси, – зрозуміло, й можливостями, припускаю, безконечних інтерпретацій та різнопланових відкриттів. Отож, за усіх моїх консервативних застережень до нього, носії естетично вибагливих натур і сформованих художніх переконань приходять саме до нього невипадково. Міркую, що так воно й було, коли свідомо до прихованого барвозвуччя (певен – це не нудна монотонність) вдався Богдан Стельмах, формуючи дизайн свого видання „Діти Бога”, історичні драми, Львів, „Сполом”, 2018 рік; 429 с. Цей „сірий” із сіризною нічого не має. Вихлюпнутий певними „підпливами” навіть на обрізні книжні торці, підкріплений першономерними вибіленими шрифтами (ХІ-ХХ сторіччя: посередині „лиця” палітурки), що, безумовно, вигідно окреслює давні часи подій драм; такий „сірий” залишається живим і, я б сказав, невловимим навіть на нерухомій поверхні книги, що лежить на моєму столі. Авжеж. Автор наче і досі продовжує шукати себе і утверджувати у різних іпостасях історичності теми, підсилюючи і рамкуючи просторові, часові та інші сенси, що відділяють нас від подій у драмах „Анна Реґіна”, „Король Данило”, „Гетьман”, „Діти Бога”, „Атентат”.
…Додам, що саме така стилістика оформлення: сірий постійно виникаючий колір та охоплений ним простір, невипадкові великі шрифти; формат, близький до квадрату, справляють враження культового видання, що не лише читаються-перечитуються, але й легко йдуть у відповідну роботу для сценічного втілення. …Ось так написалося, хоч і не пригадую, щоби колись розпочинав такого роду есеї, саме, з обкладинки книжки. Мабуть, тому, – що історичні. Тому, – що драми. Тому, – що вельми придалися б для підмостків українського національного театру. Сьогодні. Як і завше. Богдан Стельмах.
…Палітурка, – як рукотворне оформлення манускриптів?.. Добре. Скажімо так.
Життєписне й деякі міркування, коротко
…У такого роду текстах я більш схильний біографічні описи та творчі віхи розсіяти по усьому полотні-матерії, або ж дати можливість читачеві, певним чином, щось висновувати з творчості письменника, здогадуватись і, навіть, домислювати. – Адже брендова міфотворчість у літературі, зрештою як і в усьому, – не остання справа. Проте, все ж відчув, що про Богдана Стельмаха, не помічаючи останнім часом ні в паперовій періодиці, ні з електронних ЗМІ якоїсь вагомої інформації чи звучних аналітичних літературознавчих матеріалів в цьому аспекті, слід сказати одним щільним блоком. Ось так. І одразу. Як на мене, Б. Стельмах – один із найбільш відчайдушних теперішніх українських письменників-професіоналів, що майже постійно живуть із літературних заробітків. А це, знаю, варте особливого пошанування. Достойно? Чоловіка. І саме тут, передусім, видиться його талант поета-пісняра (бо саме ці тексти співала і співає вся Україна, покладені на музику Володимиром Івасюком, Ігорем Білозіром, Мирославом Скориком, Віктором Камінським, Ігорем Кушплером, Іваном Мацялком, Михайлом Мануляком. Звісно, й багатьма іншими, що їх можна було б перерахувати хібащо в літературному портреті Стельмаха. Можливо, колись!?. Хоч потроху зближаючись з ваговитим ювілеєм (1943р.н.), Б. С. достойний цього й сьогодні. Зараз...
Його книжки поезії, а їх – чимало, переконаний, є формотворчими в українській національній поезії. Тому бачу особливу незумисність у появі зібраних творів (саме так!) у семи томах (2007-2009р.р.).
У театрах України й нині – вистави за п’єсами Б. Стельмаха.
Письменник є лавреатом багатьох престижних літературних премій, неодноразово номінувався на Шевченківську. Кавалер державних орденів, відзнак. Заслужений діяч мистецтв України.
У Національній спілці письменників України з 197 7 року. Чималенький стаж!
Навіть ці скупі відомості дають можливість, дещо, масштабніше усвідомити додатково. Можливо, – шлях воїна, відданого Рідній Землі й Пам’яті Предків. Історичний тракт продовжується…
„Ми вічні…”
…Оця особливо цінна якість драматичного твору, що міцно сплітає його воєдино і з літературою, і з театром, у Стельмаха є настільки очевидною, що я назвав би її, за образотворчими мірками, навіть не рельєфною, а горильєфною. Неспростовним для мене є те, що це тексти добре націленого, кайфуючого драматурга, який усвідомлює, що здатен створити близький до самодостатнього твір: і для вдумливого читання, і для втілення в розкутому та, водночас, напруженому сценічному варіанті. Тут є усе: і динамічний, не перевантажений, розвиток подій, і різноманіття складних героїчних характерів, харизматичність у їх проявах, і неординарний наростаючий конфлікт, і дуже точні діалоги та монологи, що, подекуди, могли б стати самостійними поетичними творами; хоча у цих поезодрамах природність спілкувань та відносин героїв – лише по зростаючій утверджується. І це, очевидно для мене, саме за рахунок високої концентрації поетичної емоційності тексту. Власне, тексту, як способу життя автора-читача-глядача. (У театрах України, повторюсь, ставляться та є в репертуарі Стельмахові п’єси. Хоча, нині не аж так рясно, чомусь! Але це – широка тема окремої розмови).
Не буду особливо вдаватися до специфіки драми назагал з її єдністю місця, часу та дії (за Арістотелем та з відповідним розвитком особливостей, аж до нашого часу). Лише скажу, що у Стельмаха, усі ці перипетії та „технології” роблять його твори максимально близькими до класичної драми. (Хто так зараз творить таку драматургію в Україні, слід дуже і дуже пошукати?!. І при цьому, не проґавити окремішню ваговитість і обсяг творчості драматурга, про якого йдеться).
Ось твір, що започатковує в книзі драми Стельмаха: „Анна Реґіна”. Драматург не береться самовпевнено показати та розкрити все, пов’язане з цією історичною особою, втім, це – й неможливо. Однак, цупко тримається саме за найважливіше: драму-трагедію душі київської князівни, а згодом королеви Франції, Анни Ярославни. Він провадить свою героїню від батьківського-материнського Києва.
До Києва доріженька
Невузенька,
А з Києва ще й від мами –
На всі брами.
Там стояла Анна славна
Ярославна,
Рідну неньку пригадала,
Заридала:
„Чи я ж тобі, моя матко,
Не дитятко,
Що ти мене проти нічки
Гониш прічки?”
„Не я тебе, моя доню,
Прічки гоню,
Гонить доля – всему роду
На догоду”.
…………………………….
А з Києва ще й від тата –
На всі врата.
Там стояла Анна славна –
Ярославна,
Князя батька обіймала –
Сумувала…
…………………………..
Король Анрі –
Тепер бездітний удівець,
В його дворі
Ти з ним і станеш під вінець.
…Провадить до Франції-Парижа. Де – Королевою, дружиною і матір’ю. Королівська слава, безмір влади, і, таки, любов!.. Разом з тим, наприкінці життєвого шляху – одверта невпевненість:
Що зараз ближче – Київ чи Париж?
О серце, серце, як же ти болиш!..
…І уже в останніх своїх мареннях, так і не діставшись Рідної Землі, Анна Ярославна бачить проникливі уявні картини.
А хто там плаща на траві розіслав?
То київський князь, мій отець Ярослав!..
При нім Інгіґерда, красива й ставна –
Світ кращої мами не знав, як вона!..
Брати мої милі… І сестри… І всі!...
Красиві, аж сяють, в небесній ясі!..
Мій рідний такий, незабутній мій люд!..
Куди ж я поїду?.. Усі вони тут!
………………………………….
Я бачу! Я бачу! Ми вічно живі!
Вічно живі!..
…І художня актуальність (ці поняття, нібито, непоєднувані та можна, звісно, шукати іншу термінологію): вона незмінно проявляється і у найбільш культовій світовій драматургії: любов і ненависть, життя і смерть, біле і чорне – Шекспіра, Гьоте, Ібсена, Франка, Лесі Українки, у Стельмахових історичних драмах під палітуркою „Діти Бога” стає такою ж вічною для нас, українців, і у вкрай небезпечних сенсах сьогоднішньої російської інтервенції в частині України. А, за великим рахунком, – підло-мілітарної навали на всю європейську культуру, світову цивілізацію. Бо ж драматургом утверджено, я певен, морально-етичний та цивілізаційний слоган, що нівелює потуги новітніх варварів, – „Ми вічно живі!”
Завершу: така „актуальність” глибоко схована у досконалій художності твору. Тому і вічна. Художньо-трансформована.
Мить і враження
Стельмах одверто майстерно (власне, це слово тут дуже вправне) володіє технікою побудови діалогів: поруч із літературною мовою зберігаючи фольклорно-діалектну лексику, з явним делікатним чуттям використовуючи історизми, архаїзми, здобуті цілеспрямованими енергійними авторськими зусиллями – неологізми, що додає персонажам історичної переконливості та непідробної жвавості у характерах, відповідно, – і живої рухливості подіям. Не буду приводити тут конкретику, що додало б нескінченно багато до обсягу (це можна було б позволити собі, хібащо, в монографії, навіть назва для такої книги готова: „П’ять історичних драм Богдана Стельмаха”), одначе, скажу, що тексти усіх драмтворів під палітуркою „Діти Бога” пронизані саме такими стильовими векторами, що виказує тверду та напружену авторську працю. Як драматурга-сценариста, як драматурга-текстовика для читальника, як драматурга-поета. („Король Данило”, „Гетьман”).
Люблю спостерігати за такою добротною роботою, і в цьому плані також, тому не проминув зафіксувати.
Хай живе король. І гетьман владарює.
…Направду дуже вдало стилізоване і дійство, і мовно-мовленнєве середовище. Це – творчість ніколи неспізнаної з’яви… Назавше.
Звернутися, аби почули
В історичній драмі „Діти Бога” (хоч я більш схильний до дефініції „драма на історичну тематику”), авторський підзаголовок „Поема про Тараса”, Доля, яка є дійовою особою твору, прорікає:
Це не папір, козаче, не горить,
Це не горить натхнення віща мить!
Це не горять Тарасові слова –
Вони цього паперу суть жива.
…І надалі персонажі, подеколи, відверто красномовні, одчайдушно відкриті у вираженні своїх ідей; нерідко – просто закликів. Я не випадково вдаюся і до цього аспекту професійно-особистісної стилістики драматурга. Безперечно, це є потребою сценічності, театральності твору, звернення до відповідної живої авдиторії. Не буду вдавати із себе записного ерудита, але все ж і визнаний авторитет Дені Дідро наполягав, що „без таких „речей”, як красномовність та театральність дійства, очевидно не існує драматичного письменника”. Так, у драмі є ситуації, коли герой звертається до публіки навпрошки. Тут драматичному персонажу потрібно більше гучних і виразно озвучених слів, ніж цього, здавалося б, вимагає конкретна мізансцена. У „Дітях Бога” – це трапляється нерідко. Я відчуваю: Шевченко саме так, і безпосередньо, і через персонажів цього твору, промовляє до українського народу. І цей народ стає нездоланним (бачте, і я захопився. Добре).
…Ще раз: проявляється майстерність Б. Стельмаха-драматурга. Вчергове, можемо читати та бачити, саме в книжці, як на театральній сцені. І – навпаки. Браво!
Атентат
…Не промайну виокремити і те, що здатність, навіть безоглядно, потрапляти в тенета сильних пристрастей, схильність до несподіваних неймовірних вчинків, прояви гостроконечних інтелектуальних реакцій, притаманність різнобарв’я фонтануючих почуттів і думок властиві значно помітніше драматургії, ніж, скажімо, розповідальній прозі. Сценічний простір гуртує у рамцях якихось 2-3-х годин усі порухи душі та тіла, що їх людина, навіть винятково пристрасна, може пережити насправді хібащо за некороткий період свого усього життя. Основний об’єкт пошуків драматурга – пристрасті яскраві та знаковиті, ті, що цілковито виповнюють свідомість, спонукають душевно-духовні порухи. Що є, переважно, реакцією на дію ззовні у певну конкретну мить. Беру на себе відповідальність стверджувати, що ці якості драми особливо яскраво проявляються у Б. Стельмаха, саме в „Атентаті”. А за визначенням самого автора, – це „сценічний портрет Романа Шухевича на дві дії з прологом та епілогом”. Додам, генерал-хорунжого, командувача УПА. Звісно, одного з символів української нації.
…Шостий рік
УПА існує, діє, не здається.
Я справді гордий з того, що донині
Є командиром Армії Героїв…
………………………………………
То є найгероїчніша сторінка
Історії – не тільки української,
Але й світової. В тінь пішли
Прославлені герої Термопіллів…
І це є правда: вояки УПА
Заступлять мужніх воїнів-спартанців
У пам’яті історії!..
І, власне, про атентат, що його, виявляється, наворожила стара босуркиня, відьма. А саме:
А таке,
Що я заб’ю, прошпане, Сталіна.
Застрілю, тобто.
Але як?
Стріляти, ніби, маю через себе.
Крізь себе, тобто… Куля до Москви
Летіти буде день до дня – три роки…
…………………………………………
Крізь себе стрілити не штука, але штука
Три роки в пеклі Сталіна чекати.
Хоча компанія там буде – ого-го!
І таки, насамкінець, випереджаючи нквдистську облаву, Роман Шухевич стріляє собі у скроню.
Кому завинив – усі простіть…
Ну… не затнися, друже, не затнися…
Це я крізь себе у катюгу Сталіна
Стріляю… жеби так гордо не ревів…
Ну… Слава Україні! Не затнись!
(Стріляється).
Отож, і помислимо собі, чи ота босуркиня, а то – чи й не мольфарка, таки „побачила” смерть кривавого кремлівського горця-карлика від, особливо замовленого, пострілу Шухевича „крізь своє тіло”?.. Не знаю скільки років (навіть не маю наміру рахувати) летіла ота куля, але вона, будьте певні, смертельно вцілила тирана?..
Повірте, терміни ідеально збігаються! …Переконайтеся. А, може, вона ще й досі летить… Сьогодні… Таки поцілить...
…І книгу не забудьте прихопити. Зброя.
Рефлексійне
…У такій драматургії буде естетична потреба завше. Можливо, й через кількасот років літератори, театральні діячі й читачі триматимуть цей томик у руках, зворушливо опановуючи ідеї, теми та розбудову творів і знаходячи щось нове у цій драматургії для українства. Хіба ми знаємо все?.. Лише вдивляємось удалеч, пильно примруживши очі. Тож, не наполягатиму на бездоганній точності, по-театрально змальованій цій картині, а чи – мізансцені. Одначе, вектор саме такий. Стверджую.
…Тут, цілком самочинно, згадалося із моєї поезії. Не вагаючись приводжу, бо вірю в особливу „знаковість” такої спонтанності. "То не стріла у цятку цілить,/ А цятка у стрілу летить."
P.S. Книги драматичних творів зараз в Україні видаються вкрай рідко, й дуже поодиноко. Тим паче, цінність „Дітей Бога” є очевидною. Переконаний, що не лише для мене…
Фото: Ігор Садовий
12.01.2020