(В альбом Т-ву Т. Бобкову).       В подертій свитї і старій хустинї, Згорблена постать, а костур в руцї — З старечих рук лиш видко пальцї синї І зморщин тисяч на старім лицї;   В очах і рухах мовчанка нїма, Немов нїщо не маєш вже сказати. В дугу болючу стиснені уста: Такою бачу я тебе, о, мати!   Ти кожному вступаєш ся з дороги, Грозить руки й дитинї не посміє, Минаєш всї сусїдськії пороги,

Українські Сїчові Стрільцї від початку свого істнування мають свої добре зорґанїзовані хори, свою дуту та смичкову оркестру, що грає чужі та власні стрілецькі композиції. Нepaз виступали вони й публично на вечірках і на концертах і перед чужинцями (в Мукачеві 1915 р.) й пeред своїми дали доказ, що є майстрами на сїм полї. У червнї с. р. збагатили ся вони ще о один музичний "кружок" — кружок тамбуристів (мандолїнїстів). У його склад входять від початку товариші, що вже веред війною вміли грати на мандолїнах, ґітарі і т. п., а які тепер перебувають у Сїчовім Коші на відпочинку.

(Із циклю "Порвані струни").   — Пеля!.. Таке імя носила вона, його перша любка. Хто вгадає, які чари мало для нього то слово! Він обожав її. Вона була доповненнєм його істоти, гармонією його ідеалів. Він лелїяв її в своїх мріях, він любив її над усе в світї. Молодий фантаст...  

Затужили лїси, гори І ялиця самітна, — Заплакала дївчинонька, — Виправляла молодця...   ***   Віє вітер по долинї, Гнеть ся явір молодий, Впав стрілець в крівавім бою, Кровця рине із грудий.   Заплакали дві вербоньки Та й схилили ся над ним, Заридала дївчинонька Над стрільчиком молодим.   Не тужіте, лїси-гори, Ти, дївчино, не ридай, — На могилї миленького Зацвіте чудовий май.   Замаїть кріваві скиби

  Серед гордих Карпат на високій гopi, Де орел на нічлїг прилїтає, Там по трудах важких, по крівавій борбі Товариство борцїв спочиває.   І що ночі вони у добу зоряну, Як палають у сяйві зірницї, Проганяють від себе сонливу мару І встають із сирої землиці...   І глядять вони в діл — на обіцяний край, Від утїхи їх очі палають; Там чудова весна сїє полем розмай, Білі квіти загони вкривають.   Але що сe у далї до зорі блестить? Чи хто зброю до бою знїмає?

З дневника.  

І.   Весняний час! Чарівний час! Мов човен легкий він до нас На хвилях мовчки припливає. Ах, скільки чарів, скільки див, Мов сріблом кованих огнив В вінок життя він нам вплїтає!   Я бачу десь в голубій млї: Лицарські коники сильні До цїли мчуть ся на взаводи; На кожнім з них одна сидить Богиня щастя — і держить В нїжних руках святі поводи.   За кождою із нас летить Одна богиня, щоб вславить Змагання наші та ідеї!..

В річницю боїв У. С. В. на горі Маківцї.     (ВП. Полковникови У. С. В. Гр. Коссакови — присвята).   На тлї могутнїх гір-лїсів Ми гpyдь при груди стали — І вірні завданням спільним, Сторожу ми держали.   А там — на збочу — в зимівках Сидїв наш ворог лютий, — Глядів на нас, мов дикий звір, У вічну тїнь закутий.   Вже перейшов наш рідний край, Ширив дими-пожари (Так, без провин наш бідний люд

Ясне сонце находило — і котило ся за гори і ховало ся за море; та кріваве мало лоно і червонеє обличе, наче гнївне на людей. — У сїльській убогій церкві вже зібрав ся люд увесь: старики слабі, немічні і зажурені мами і вдовицї засмучені і красивії дївчата, повні жалю і туги...  

І.   (Зміст: Чи cе наукова статя? Слава геройства та піснї. Пісня прийнята й питома; загальна та "модна"; піснї з поля та з Сїчового Кoшa; пiсня "маркитантська". Розпука чи гумор?)