(Осіння казка...)
Заспів...
Поклін і привіт тобі від мого серця, преясне сонце вересня і жовтня Року Божого тисячдев’ятсотсорокдругого! За те, що в осінній час по-весінньому світиш, гаї і ліси пестиш, дуби і буки відроджуєш, вишневий квіт наново з соків ядрових викликаєш!
За те, що минуле знову перед уяву і очі душі моєї ясним образом ставиш, наново серце ними захоплюєш, свіжою росою очі поета вмиваєш, золоте перо в руки подаєш і до чину закликаєш... За те, що ось на цій доріжці, липами та каштанами закосиченій, давню казку про мого друга, поручника Василя Квітку, мені нашіптуєш...
Казка—спогад...
...Чи бачив я десь уже передтим оцю доріжку край міста? Оці липи і каштани, цих кілька акацій і ці вишні зліва? Напевно бачив! Але ж не тут! Це було там, на українському Поділлі, недалеко Кам'янця, а минуло від того часу двадцятьдва роки. А може це тут таки під Львовом було?... Може бачив я це тоді, коли ще жив уперше, іншим разом, на цьому світі?..
Але знаю, що я вже бачив оце таким самим, як сьогодні. Дерева в жовтні пускають нові зелені листочки, вишня вкривається вдруге молочним квіттям! Я знаю, чому! Вони задивилися в ясне сонце і спершу стали в безруху від німого подиву і зчудування, ба, і з великої радости. А далі — почали, замість в'янути і обпадати, — розриватися і цвісти по-веснянному...
Так, як задивився був мій друг у красу дівочу, і тоді кров перестала плисти з його рани, а далі і сили повернулися, щоб він доконав нового геройства... Це діялося саме отак, сполудня погідного жовтневого дня, між Кам’янцем і одною місцевиною на схід від нього. Ворог, оцей самий, що сьогодні ще останками сил борониться над Волгою і Доном, залив був тоді всю Україну і повінню доходив уже до Збруча... Наш фронт — де ж тоді міг бути наш фронт, уже рік десяткований хворобою і злиднями молодого війська? Окремі частини лицарів, що рішили з честю впасти, а не піддатися, тримали нешироку смугу вздовж Збруча, по його східному узберіжжі.
Ще до полудня того дня було село в наших руках. Але сполудня зайнялася стрілянина навіть від заходу, і треба було відступити та окопатися на горбочках за селом, і тут тримати-тримати ворога, щоб не обійшов та не загорнув усю решту над Збручем.
Поручник Василь Квітка став тут із своєю сотнею, що нараховувала тоді, може, сорок люда... Тричі наступали вороги лавами в чоло, але трупами застелювали поле і відступали. В один з таких коротких бойових перебоїв, коли знов з півгодини притихла стрілянина, з села вибігла дівчина. Вона бігла полем прямо на захід, до наших становищ. Чи бігла повідомити нас про щось важне? Чи втікала від помсти і шукала в нас порятунку?
Досить, що добігла вже на яких двісті кроків перед горбок, на якому стояли два скоростріли, а біля них три стрільці, вістун, старший десятник — і поручник Квітка... Поручник дивився крізь далековид і слідив дівчину від самого села, зо два кілометри. Щораз ясніше виринала її постать перед його очима. Спершу, як мала грудка і мов дитина, а далі росла і росла, аж розцвіла перед ним, мов спіла рожа або затривожена молода ланя. Він пізнав дівчину. В її хаті був він літом минулого року, коли ми перейшли Збруч; в її домі був він і вчора і передучора, бо ж майже тиждень трималися ми в цьому селі. Це селянська дочка, вчителька. Та найважніше, що коли поручник думав про що в ті дні, то найперше про свою сотню та її обов'язок згинути в обороні оцих горбів над Збручем, а потім про цю дівчину Марусю... Не диво тому, що коли дівчина вже була недалеко, а з ворожого боку знову посипалися густі гранати і від сторони села зачорніло від нових наступаючих лав, він затривожився долею дівчини, щоб вона не впала серед поля від ворожої або таки від нашої кулі.
То скочив, як молодий бог війни, з свого окопу і побіг вперед, на схід, на лави ворогів. Він біг прямо туди, куди добігала останками сил молода дівчина. Він знав, що він не самий біжить. І не помилився. За ним вискочили, самохіть, усі його стрільці, вістуни і десятники, а не було їх більше, як сорок. Понад їх голови тарахкотіли рідні скоростріли, прямо в ворожу гущу.
Ще не добіг поручник Квітка до тої межі, на якій стала, мов скаменіла, затривожена Маруся, як гострий біль прошив його серце, і він захитався. Впав на саму межу, біля дівчини. Старший десятник тільки на миг спинився, левом подивився на стрілецтво і рухом руки показав напрям вперед. Побігли далі. Один вістун схилився над поручником і розірвав блюзу на грудях. Побачив рану на самому серці, заплакав слізми — і побіг далі... Дівчина опритомніла, впала на коліна і руку приклала до маленької червоної цятки на грудях молодого поручника.
Він відкрив очі і зустрівся з її очима. Дивився мить — другу, і кров з його серця перестала стікати. Рум'янці вернулися на обличчя. Рука стиснула зброю — і він схопився. Стиснув дівочу руку і побіг за своєю сотнею, що вже не мала сорок люда...
За хвилиною село було взяте, на схід від села окопалася сотня під проводом десятника Кметя. Поручника внесли до селянської хати, до тої самої...
— Чого ви мене зв’язали? — питав він, мов у гарячці. — Чому я лежу тут на цій лаві?..
— Ви важко ранені, пане поручнику, — відповів вістун Білий. — Найперше в само серце, а потім іще в обидві ноги і в ліву руку.
— Але ж я нічого не чую! — обурювався поручник. — Пусти мене! Що з нашою сотнею? Де ворог? Де дівчина?..
— Ворог за селом, ми в селі стоїмо твердо. Сотня окопалася. Скоростріли впорядку. А дівчина — дівчина —
Вістун кинувся до вікна і побачив, що вона саме на подвір'ї.
— Дівчина іде сюди...
Маруся вбігла до хати і припала до поручника.
— То ви — ви врятовані. Марусенько?... Як же я радію — сказав поручник бадьорим голосом. — Тепер ми поженемо ворога далі, — говорив слабшим голосом, а на його грудях стала виступати кров великими краплями...
— Поженемо його.., поженемо.., і тоді... ми...
Він замовк раптом, і біла блідість покрила його юне лице. Всі його рани відкрилися, і червона кров забагрила рожеве тіло, що стало ціпеніти. Дівчина заридала, припала блідими устами до його серця, що вже перестало бити.
____________
Ми поховали поручника Квітку ще тієї ночі, бо знали, що ранком зачнеться нова баталія. Таки вночі прийшов наказ від команди, що насилу нас розшукала, відступити. Ми залишили дівчину на поручниковій могилі. Що сталося з нею потім, ніхто не знає, бо вже на другий день зайняв ворог те село знову, щоб задержати його понад двадцять років...
Та не вмер поручник Квітка в нашому серці! Він живий у нашій уяві, а особливо оживає його постать перед нами в такий погідний день жовтневий. Не вмерла і не пропала та дівчина Маруся. Ми бачимо її ясно, як свою кохану, мрію. Вона своєю красою стримує кров у наших поранених грудях. Вона не дає нам упасти, пориває нас до чину з вірою в перемогу. Це велика сила, це така міць, що відроджує дуби і буки в погідний вересень і жовтень, каже цвісти вишням і акаціям вдруге... Це вічна і не вмируща казка про нашу долю і волю, про наше щастя, — як вічна буде казка про поручника Василя Квітку...
Закінчення
Читайте казку про поручника Василя Квітку, клоніться глибоко погідному сонцю у вересні і в жовтні, відродженим дубам і букам та наново розцвілим вишням у сонячну осінь — і розумійте їх глибоко!
Жовтень, 1942
[Львівські вісті]
18.10.1942