(З дневника).   Недїля, 24 жовтня 1914. Наша сотня Букшованого, придїлена до бриґади полковника Дрди (ч. 129), прийшла по дводневнім походї через орівські лїси до села Уличного, в Дрогобиччинї. Утомлені падемо де небудь на придорожну траву й, заплющивши очі, хочемо трохи подрімати. Що таке сон, ми вже давно забули... А до того ще доскулює нам влїзливий голод. Бачимо, несуть нам селяне хлїб, молоко, сир і овочі. Ми приймаємо се від них мовчки без подяки — і їмо, але так, начеб ми перед годиною наїлися до сита...  

Лїсисті взгіря Карпат затінюють густими борами бистрі води Прута й багате підгірське село Л. в надвірнянській окрузї, що розложило ся по обох боках ріки. Лїси тут переважно листкові: дуби, буки, береза та лїщина. А вище них почуєш запах ялівцевої живицї. Здаєть ся тобі, що входиш в якусь затишну святиню, отїнену вічними гаями, овіяну запахом святого кадила... Поважно шумлять дуби й рослі берези, перешіптують ся про незнані нам тайни... А повага таємничого їх говору удїлюєть ся твоїй душі, врочистістю наповнює твоє серце, дивним забуттєм уповиває твої нерви.

(В 102 роковини уродин українського ґенїя).   В ярмі темноти і неволї, В рабстві стогнала Україна; Мов той Ізраїль на руїнах Карав ся люд і мер в недолї...   І тяг слухняно рабські пута, Крівавив панськії пороги, — Терпів свій біль, як дар від Бога, — Не знав, де Правда незбагнута...   І зглянувсь Бог на люті кари, Дорогу пізнання вказав — І слово правди нам післав, — Цїннїйший дар над всякі дари...   І в хвилї конання і смерти

Кривда народу важнїйша, Нїж один сердешний біль...   Ясні зорі усміхались і глядїли в далечінь. Блїдолицїй так пестив їх, наче рідний батько дїти. Усміхаєсь пастирь небесний і на доли ген глядїв на политу кровю землю... Чом же він такий веселий, то байдужий, мов залїзо?...  

Шумів поважно бір, шептали всї лїси, Бренїли джерела, журчали потічки; Осика затряслась, здрігнувсь поважний дуб, З малини падав квіт, зворушивсь пустий зруб... Глядїли в доли всї на поле камінне — І клонячи галузє шептали: Йде вже, йде!..   Там славний Довбуш йшов, свою ватагу вів, — Мінились топірцї від сонця промінїв. Поважно він ступав; тяжкая голова Схилила ся на грудь, а з серця кров плила... За ним товариші ступали всї сумні — Хилили чола в низ — і гострі топірцї.

Перші днї грудня 1914. — Наш курінь стояв по угорськім боцї Бескида, в селї Вербяжі. Дві сотнї стояли завжди резервою на Бескидї в стрілецьких ровах, а дві йшли на стежі на галицький бік. — Се була одна з найповажнїйших хвиль боротьби з Москалями. Ворожа навала сунула ся наче лїтня повінь — і годї було її здержати. Австрійцї ще в падолистї посунули ся від Синевідська аж на Бескид і тут постановили здержувати ворога, а щойно з весною з новими підмогами підприйняти за ним погоню. По битві на Лисій горі й по останнїм приступі на село Тухольку стягнули Австрійцї всї свої сили на Бескид.

Серце тужить, серце плаче За минулим, за святим...   — День цїлий гармати грали по широкому Подїллю. А над вечір стало тихо по ланах розлогих піль. Всї борцї ішли спочити по важкому перебою, наче косарі струджені по важкій роботї дня. Та не ллялись з уст їх нинї ті акорди голосні, що веселять людські душі і солодять прикрий труд. Ледви чутна пісня жалю, пісня болю і туги йшла зпровола з їх грудей... В нїй був жаль, була розпука — й тихий смуток так звелїв, наче найнїжнїйші струни...