"Віддайте Богови, що боже, а цїсареви, що цїсарське!"   Чи-ж не віддаймо?   Що днини йдуть споміж нас ті, котрих покличуть.   Йдуть, аби зложити свідоцтво правдї.   Про хоробрість, вірність і свободолюбність українського народу.   Свідоцтво, писане кровю, друковане життєм.   Але крім того, чого від нас божі і людські права жадали, дали ми добровільно, що найкращого було, нашу молодїж, нашу надїю, нерозвиті пупянки народу.  

Прости, мій милий, що я тобі вчора Лист з так сумною піснею післала. Брат вже пішов до війська, мати хора, Я, бачиш, довго-довго в ніч не спала, Вікном від піль на мене смуток віяв; Що було радости в душі, та геть розвіяв!   Думала я собі: нема на світї Нїщо нетлінного, ввік молодого. Червак живе і в найбуйнїйшім квітї, Підваж скалу, — якій там хробів много! Засїєш лан, — а град нежданно лине. Оттак на нас тепер та буря суне.   І пригадав ся рік, який з тобою

Стоять конї на припонї, Копита червонї. Та куди-ж то ви гонили, Де копита забарили, Бистроногі конї?...   Ой, гонили ми полями. Степами-ярами, Загубили слїд до хати, Де спить воля, наша мати, Скована ланцами.   Серед збіжа роздоріжа Сидїв там невіжа. На блудну дорогу справив, Дорогого часу збавив, Пхнув на бездоріжа.   Аж учора та з вечора, Від ясного двора, Ударили грізні громи, Збудили нас. Де ми? Хто ми?

Серед лїса зеленого на мураві Спочивали два жовнїри, оба жваві.   Оден каже: в мене жінка, в мене дїти, Затрубіли — треба було в сьвіт летїти.   В мене жінка, молодая молодиця, Гей, не знати, яке їй там нинї спить ся?   Другий каже: в мене мати і дївчина, Та настала для них нинї зла година.   Може добре стара мати криєсь в лозах, А дївчина зневажена миєсь в сльозах.   Оба-ж кажуть: Боже милий, будь Ти з ними, З ворогами не лишай сиріт самими.

    Одинокий на ложу недуги З сьвітом горя робив порахунки, І питав ся: "де брати, де други, Де останнї, пращальні цїлунки?   Я любив вас, учив — а ви нинї Позабули мене, опустили, Пю терпіннє гірке по краплинї І неплаканий йду до могили."   Зажурив ся, зітхнув, примкнув очи; "Ох, як тяжко в неволї вмирати!" Чорна хмара тягнула з півночи, Десь далеко гудїли гармати.   Десь далеко горіло пів сьвіта. Як у пеклї в огни клекотіло...

Деклямация автора на привітнім Вечері Шевченкового Ювилейного Здвигу у Львові 27. червня с. р.   Голос зневіри:   Чи чуєте підземний стон? "Ломіть кордон! Ломіть кордон!"   Ломіть кордон! Хто каже се? То вітер щось таке несе.   Який кордон? Чи Сян чи Прут Нам всюди дім, де теплий кут,   Чи ту, чи там! працюй, як віл Пани в гору, біднота в діл.   Нам все одно, баґнет чи кнут, Нам всюди зле, і там і тут.  

Нарис Богдана Лепкого

Ніч кінчаєсь. Гаснуть зорі, /  Наступає біла днина, / Вже працює там у полї, / І конина — і людина.

Гей там в лїсї /  На орісї / Листєчка не стало...

(Олександрі Л.)