(Із споминів).   Ще сніг зі Сторожиськ не сплив, ще Лисоня під білою габою лежала, ще навіть не всі птахи з теплих країв прилетіли, а вже ми спокою зі святами не мали. Хотілося, щоб були вони теплі та ясні, щоби дівчата під зеленими липами гагілок виводили, а разом з тим хотілося також, щоби ті свята прийшли якнайскоріше. А тут, як на злість, час черепахою лізе.  

"Христос воскрес! Христос воскрес!" Що ви сказали? — пробі! Та ж мимо всіх його чудес, Мимо божественних словес Його ви скрили в гробі...   Той гріб — то тьма, той гріб — тюрма, Той гріб — кайдани, кнути, — І доки правди в нас нема, І доки в грудях лід-зима, Йому не воскреснути!   ***   Немов ввижається, мов сниться Старенька церковця. на плиті, Поміж лямпами плащениця: Вінок терновий, бік пробитий...  

Голгофта, хрест, Страшні кріваві сни... Товпа реве: "Распни! Распни! Распни!"   І розпяли.... На голові вінок, По каплі кров Спливає з колючок.   Товпа реве: "Коли ти Бог єси, То злізь з хреста І сам себе спаси!   Якщо не Бог, А лиш юдейський цар, То військами На ворогів удар!   А ти мовчиш, Здрігаєшся, мов трус, — Га! ти не Бог, Лиш Назарей, Ісус! . . . . . .  

  Нема!   Відчинила двері, всунула голову й великими, пронизливими очами стала розглядати ся довкола. Зазирала в усї кути... Нема...   "А вам кого треба?"   Кого-ж би?.. Його... Мого сина... Але його й тут нема... Нема нїде... Він уже далеко... О, дуже далеко!"   Здвигнула плечами й очі вперла в стовп. Остовпіла з болю.   Хтось витягнув гріш. Хотїв подати. Побачила й жалїсно всміхнула ся.  

Таке собі хвилеве воєнне знайомство. Стріча на ґанку, година вечірньої розмови, дві-три піснї біля старого фортепяну — й на тому край.   Треба скоро йти спати. Завтра похід, а позавтрі?   Хто тепер може знати, що буде позавтрі?   "Ось ваша спальня, тут шклянка води. Добраніч!"   "Добраніч! Сердечне спасибі вам, панї!"   І розійшли ся...   Яка біла постїль, як чисто в кімнатї, які гарні книжки!  

Осїнь 1915 року.   Сyмна ти, осене, сумна Звичайними роками, Та нинї смуток твій до дна Відкрив ся перед нами.   Сумна ти пусткою ланів, Природи нищетою, Заплакана слїзьми дощів, Омрачена імлою.   А нинї, осене, ти йдеш Вже не сумна, — розбільна! На голові волосся рвеш І виєш божевільна.   Мав я також свій рідний край.   Мав я також свій рідний край, Цвіли там квіти у діброві,

До тебе, милий, пишу лист в'останнє Дріжучою рукою. Вікном паде проміннє сонця раннє, — Менї-ж здаєть ся, що твоє коханнє Прощать ся йде зо мною.   Витай менї, витай, солодке, ясне, Як мід з райського квіття! Нїколи кращим не було, як власне Тепер, коли короткий день мій гасне, Смертельні свічі світять.   Нїколи, ах, нїколи, я не чула Так сильно, як в тій хвили, Які я дивні дні перебула І як щасливою колись я була З тобою, мій ти милий!  

Задушні днї, яких нїколи Не було й може не буде, Могили скрізь лежать по поли, А жаль, як гураґан гуде.   У крові сонечко заходить, І безлїч зір, як тисяч свіч, Сіяє. З лїса вовк виходить І виє, виє довго в ніч.   Вже й він замовк. Тиша бездонна. Хто тут заснув той твердо спить. Тільки щось шепне квітка сонна. Тільки луна палахкотить.   [Вістник Союза визволення України]

І.   Гей, дївчино чорноброва, Вже кінчить ся ніч майова, Вже у стайнї на припонї Підківками дзвонять конї І іржать, мов кличуть нас: В дорогу час! В дорогу час.   Дай же руку на прощаннє, Нахили уста в останнє, Нахили уста, дївчино, За хвилину може згину. За хвилину. Хочби рад, Не верну в сад, в вишневий сад.   Нахили уста, мов рожі. Бачиш? Меркнуть зорі божі, Бачиш? Сонце сходить грізно. Будь здорова, бо вже пішо!

Щоденно ворони летять, Щоденно ворони кричать: "Там спалили, Там убили, Там піймали, Там забрали, Посадили, Ослїпили, І згноїли... Kpa—Кра,—Kра!   Олесь.     Стояла на гробі мужа й дивила ся, як суголовками поміж морем дозріваючого збіжа йшов її син-одинак на чолї невеличкого гуртка сїльських хлопцїв.