Таке собі хвилеве воєнне знайомство. Стріча на ґанку, година вечірньої розмови, дві-три піснї біля старого фортепяну — й на тому край.
Треба скоро йти спати. Завтра похід, а позавтрі?
Хто тепер може знати, що буде позавтрі?
"Ось ваша спальня, тут шклянка води. Добраніч!"
"Добраніч! Сердечне спасибі вам, панї!"
І розійшли ся...
Яка біла постїль, як чисто в кімнатї, які гарні книжки!
Узяв першу, що попала під руки, читає. Вірші. Промовляють до серця, мовби се були його власні твори...
Гарна річ мир!... Тиха хата, квітки, книжки й пара білих рук, що дбають про тебе. Куди не підеш, простягають ся за тобою та шукають тебе, мов якор скали в морі. Все лиш тебе. Такі білі, вузькі пальцї, що дріжать усїми судорогами душі — її післанцї.
А на вікнах квітки, а за вікнами дерева, мов вірні сторони, а над ними осїннє лагідне небо, поважне й задумане, мов зрівноважена людина, котрої нїщо не здивує. Освідомив ся та глядить на світ і на себе під кутом вічности...
Лиш той місяць, той срібний місяць! Чого він так заглядає в хату? Треба занавісу спустити...
Гарна річ мир!
І молодий поручник засипляє здоровим, тихим сном, не знаючи, що зараз таки за його стїною десять білих пальцїв розплітає золоті коси та гладить їх довго, довго, без кінця, мов весло морську филю, не знає, що рожеві уста тулять ся до білої подушки й шепчуть щось до неї довго, довго, мов до повірниці...
***
А на завтра?
"Добрийдень вам, панї!"
"Добрийдень, пане четарю! Як спали?"
"Спасибі, мов у рідної мами. А ви?"
"Я...?"
"Мабуть недобре."
"Звідки знаєте?"
"По очах бачу."
"По очах?... Вітер відчинив віконце, а сосни так голосно шуміли, що годї було вснути... Що вам подати на снїданнє?"
"Що ваша воля."
"Кажіть, що любите найбільше."
"Вас, панї..."
Глянула, спаленїла й вибігла з кімнати...
Таке собі хвилеве, воєнне знайомство. Двоє людей, що стрінуло ся вперве, а може й в останнє перекинуло ся декількома словаки. Лїричне інтермеццо в героїчній поемі, декілька тихих мольових акордів у гучній боєвій фанфарі, декілька пільних квіток, що посипали ся з снопів на тік, та якім молотить збіже — палять цїпи.
Таке собі хвилеве знайомство, що блисне, як осїннє сонце, а все-ж лишає смуток на віки.
Таке собі хвилеве, воєнне знайомство.
***
Дали знак. Заграла трубка. Треба йти.
"Спасибі, панї. Як вертатиму, поступлю. Як нї, не помішайте злом. Будьте думками при менї, там у полї. Як уміратиму, згадаю нинїшну ніч, тиху кімнату, білу постїль, книжки, квіти та — вас".
"Може я перше вмру. Тепер такі часи."
"Не кажіть того. Жийте. Променїйте красою та сїйте добро. Гоїть рани, які ми завдаємо, мусимо завдавати.
Припняв шаблю, бренькнув острогами — побіг.
Зперед дверей озирнув ся... Пішла несвідомо за ним... Біг стежкою до воріт, a листє летїло за ним. Пожовкле, осїннє листє. Чіпало ся його ніг, мов просило, що й воно хоче туди на поля, де гуляє смерть, хоче, впасти під голови тим, що падуть — падуть, як воно...
***
Перед вулицею море ранньої мряки. Щось у нїм суєтить ся, шумить, гуде, гуркоче. Конї, оружє, гармати.
Переступив поріг, аби потонути в ніч. Вірний слуга підвів карого коника та піддержав стремено. Скочив, поводи взяв у лїву руку, праву приложив до шапки.
"Прощавайте! Жийте! Променійте красою та сійте добре... А менї дайте білу рожу, рожу з ваших рук. Припну собі до грудей."
Побігла, вирвала що найкращу та на пальчиках стала, щоб через паркан подати.
Саме тодї заграли сурми. Кінь стрепенув ся, рожа впала на землю...
Тільки рукою махнув. "Оттак і менї мабуть лежати" — казав його сумний усміх.
Пігнав.
А вона довго, ще довго стояла, вдивляючи ся в імлу, котра його пожерла. На тій імлї бачила його, як бачить Японець душу предка на гладкім плесї дзеркала.
Бачила його й не могла забути, хоч було се таке собі хвилеве, воєнне знайомство, таке лїричне інтермеццо в героїчній поемі.
***
Минула осїнь, настала біла зима. Тяжка, важка зима. Які-ж жахливі ті заверухи, які довгі, безконечні ночі, як та весна чомусь барить ся! Не хоче, йти!
Прийшла.
Виросло нове листє, зацвіли свіжі рожі, вернули птахи домів.
І той віддїл, що тогідь постоєм у селї стояв, також вертав ся.
Вибігла з хати, щоб побачити його.
Здорожені, копотами вкриті, їхали червоні улани. Одяги на них полинялі, лиця вітром оббиті, пригодами пориті. На плащах блищить до сонця необсохла кров.
Пересувають ся, мов спомин тамтих, колишнїх, свіжих і блискучих палких, пересувають ся, мов образ, обкоптїлий димами пушок і забагрений кровю, полинялий образ, від котрого пооблїтала кусниками краска й мов плїші cїpiє полотно.
Пересувають ся попри ворота чвірками. Поважно й гордовито, з гордістю людини, що сповнила свій обовязок — тяжкий і невеселий...
Приложила білу ручку до чола й дивить ся, — шукає його. Нема — нема — нема...
Аж ось його кінь, його вірний слуга, його — порожне сїделце.
А де-ж твій пан?
Зрозумів трівожне питаннє очей і рукою показав на землю. Саме там, де колись упала була її біла рожа.
Відвернула ся та глянула в город. Зівяли трави й поникли квіти. Сонце сховало ся за хмари. Лиш той його сумовитий усміх висїв в імлї. І куди не йшла, бачила його, мов Японець духа свого доброго предка на гладкім плесї металевого дзеркала. І бачитиме до віку...
Хоч то було таке собі хвилеве, воєнне знайомство, таке тільки ліричне інтермеццо.
[Вістник Союза визволення України]
23.04.1916