Нариси

Нема!

Відчинила двері, всунула голову й великими, пронизливими очами стала розглядати ся довкола. Зазирала в усї кути... Нема...

"А вам кого треба?"

Кого-ж би?.. Його... Мого сина... Але його й тут нема... Нема нїде... Він уже далеко... О, дуже далеко!"

Здвигнула плечами й очі вперла в стовп. Остовпіла з болю.

Хтось витягнув гріш. Хотїв подати. Побачила й жалїсно всміхнула ся.

"Не треба. Я господиня. Могла б иншим дати. Я його шукаю, мого сина. Знаю, що нема, що десь далеко поїхав і що може не верне нїколи. Але щось мене з хати гонить, щось менї каже: іди! іди, шукай! Може він там, може там, може там? Туди бігав дрібними ногами, там з хлопчиками грав ся, а туди до школи ходив...

Нема!"

Біля храму.

Біля дверей древнього храму сидїли старцї та простягали руку.

Жадібно ловили кинений гріш і негайно всували його до заялозеної торби.

Так цїлі лїта.

А коло них, мов филя, перепливали люде.

І місцеві й чужі, навіть гень ізза далекого моря, бо в храмі була чудова ікона.

Божа Мати вийшла раннім ранком на зеленим моріг і побачила перші весняні квітки. Такі свіжі, блискучою росою облиті. Такі цїкаві й несмілі заразом, мовби просили: "не толочте нас!" Побачила Божа Мати й безрадно простягнула до них свої білі, мов лелії, руки, мовби їх усїх до свого лона притулити хотїла, а на божеськім її лицї зацвів цїлий квітник що найкращих почувань, що найгарнїйших думок.

Годинами стояли люде перед іконою та не могли відірвати очей від тої небесної зяви.

А старцї заодно сидїли перед порогом і простягали руку.

Образу не бачили нїколи.

Не мали часу...

Дївчина з квітками.

Поїзд за поїздом, поїзд за поїздом — так ніч і день.

З зелених гір на червоні поля.

Дїти бігали по левадах, збирали квітки й подавали воякам. А вояки, як дїти, тїшили ся ними та затикували шапки, мовби їхали на весїллє.

І нїколи ті синї незабудьки й ті червоні маки не здавали ся їм такими гарними, як тепер...

Вона прибігала перша.

Старшенька була. Вже й волоссє в кісочки заплїтала. Приносила повний подолок квіток і сама то румяна, мов квітка, летїла вздовж поїзду та роздавала їх.

Рада була кождому воякови хоч одну квітку подати, хоч одну синю незабудьку.

От і тепер. Бачите, скільки квіття принесла? І де то вона такого назбирала? Біжить вздовж поїзду, підстрибує до вікон, як серна, та роздає. Ще тому, ще тому, ще тому...

Нараз — поїзд рванув ся, мов сполоханий кінь. Зашипів, загаркотїв ланцами й покотив ся по залїзних шинах, чорний, задимлений, грозний.

А на шинах — Господи! — чи се маки червоні, чи кров...

Де дїла ся вона?

[Вістник Союза визволення України]