Щоденно ворони летять,
Щоденно ворони кричать:
"Там спалили,
Там убили,
Там піймали,
Там забрали,
Посадили,
Ослїпили,
І згноїли...
Kpa—Кра,—Kра!
Олесь.
Стояла на гробі мужа й дивила ся, як суголовками поміж морем дозріваючого збіжа йшов її син-одинак на чолї невеличкого гуртка сїльських хлопцїв.
Провадив їх до сусїднього місточка, де збирали ся Сїчові Стрільцї—добровольцї.
Жваво, хоч мовчаливо, посував ся невеличкий віддїл і серед буйного збіжа виглядав, як човен на розбурханім морі.
Чи допливе щасливо, чи потоне?
Питаннє, підсунене чисто мадярським вражіннєм, ставало справою душі й обхоплювало цїле її єство...
Чи потоне?
Що станеть ся з її сином, що станеть ся з тими парібчаками, котрі так бадьоро йдуть глянути смерти в очі? Згинуть, чи повернуть у славі?
Знає кождого з них по імени від малої дитини.
Прецїнь хрестило ся то в їх хатї, на попівстві верещало дивними голосами, як покійний муж зливав зимною водою мягку головку, та втихомирювало ся щойно біля теплої пазухи хрестної мами.
А потім видала їх у церкві, кругловидих, чепурних, з довгим рівнопристриженим волоссєм, що звисало над чолом, як стріха над хатою. А пізнїйше стрічала майже що днини, як бігли або вертали зі школи. Мали торбинки через плечі й цїле село повне було їх криків і пустоти. Лїтом скакали в потік, мов жаби в болото, а зимою спускались на санчатах або ховзали ся на великих чобітках з задертими носами.
Ще пізнїйше, коли вже добре підхопились, стрічала їх при роботї в полї, з блискучими косами або при боронах і плузї.
А нинї вони там, на дорозї до смерти й до слави, а її син на самім передї.
Кланяють ся їм густі збіжа своїм низьким поклоном i шелещуть, мовби казали: "Кланяємо ся вам і дякуємо іменем нашої спільної матери, рідної землї."
І пливуть тії шепоти та поклони від ниви до ниви аж до широкого двірського лану...
Бачить їх добре, бо цвинтар лежить на горбку й цїлу околицю видно, мов на долонї, а ще з мужевої високої могили.
Бачить, як відходять усе дальше та дальше й як гублять ся на широкім виднокрузї.
А її син на самім передї...
Що? Може мала казати: одного тебе маю, не пущу? Може мала плакати та нарікати перед ним, що невблагана смерть так недавно забрала її мужа, а тепер хоче забрати й сина? Може мала гладити його по тій буйній, неслухняній чупринї і хвалити, що добрий, бо матери самітною не кинув? А що було-б тодї, коли його товариші з крівавих боїв повернуть буйні, загартованї, здорові? Коли над ними сіятиме крівава заграва слави, коли пісня, як пташка, пічне про них безсмертну думу щебетати? Що було би тодї?
Чи не сказав би з жалем до неї: "Мамо, ти позбавила мене моєї весни, ти мeнї велику кривду вчинила!" Нї, не могла, навіть не пробувала спиняти! Най летить на стрічу незвісного, най дужаєть ся, най борикаєть ся з долею, на те він мущина!
Який же щасливий верне колись до неї зпосеред того лоскоту й тріску, з тих димів і червоних лун, мов з пекла!
А як не верне?...
Що буде, як не верне? питала ся мужевої свіжої могили та тих квіток, що на нїй уперве заквітали. "Господи, не карай мене так жорстоко! Не лишай мене самітною на світї, мов на цвинтарищу, не кажи на гробі струпішілим хребтом сторчати, а допусти до великої загальної працї і смерть зішли на мене, мов тихий сон на очі втомленого женця. О Боже!"
Коли вертала з цвинтаря, стрінула перестрашену служницю. "Москалї! Іде їх тьма тьменна. Наїхало повне подвірє. На ґанку кількох офіцерів!" Хлипала, як через сон дитина.
Їмость спинила ся на хвилю, мов чоловік, котрим закрутить вітер. Здавало ся їй, що підриваєть ся від землї і летить у пропасть. Почала в думцї застановляти ся: "Йти, чи не йти?... Піде... Але як то все скоро звіяло ся — одно за другим! Там стоїть мужева непоросла могила, там син відійшов до війська, а тут уже й ворог у селї... Як тії громи часто бють?... І як тут встояти ся і не впасти?"...
Повела рукою по чолї і мовби хотїла думки геть відігнати та кликнула на заплакану слугу: "Підемо!"...
Пішли...
На подвірю іржали розкульбачені конї. Високі й кремезні салдати так заялозені й копотами вкриті, що їм лиць не було пізнати, крутили ся від стайнї до стодоли й лаяли ся здорово. На ґанку стояло кілька офіцерів. Переступали з ноги на ногу, підсвистували та голосно перечили ся. Видно в них було чванливість легкого успіху й непевну гордість дешевої побіди.
Як побачили її, догадали ся, що се мабуть господиня хати й кинули суперечку. Один спитав: "Приймете непрошених гостей до себе?" "А хиба-ж вам треба мойого дозволу?" — відповіла спокійно. Тодї знову инший почав по українськи:
"Здоровлю вас, панї-матко, усїм добром і прошу для себе та для цїлого товариства ласкавої гостини в вашій хатї" — проговорив, мов у якій історичній драмі.
"Де сила, там і прошення не треба" — відповіла, відчиняючи двері. "Ґаздуйте, як почали."
"А ми вже собі й обід "заказали", бо зголоднїли, мов вовки. Наш обоз зостав ся позаду, а ваше населеннє втїкає перед нами, як перед заразою. Чи сильно гнїватиметесь?"
"Не злякав би вас мій гнїв, панове, — розпоряджайтесь!" Вийняла з шафи жмут ключів і кинула на стіл, а сама подала ся до останньої кімнати, де пересиджував звичайно покійний муж.
Замкнула двері та знеможена звалила ся на постїль.
"Господи! як нагло звіяла ся тая буря! Ще кілька недїль тому було так тихо, погідно. Земля зародила так буйно, як нїколи. Ярина, збіже, овочі. Люде з радістю дожидали жнив. А тепер ось тобі й жнива!... Що тут робити... Що робити?..."
І всїлякі незаспокоєні питання, всїлякі трівожні думки та сумнїви стали товпити ся довкола неї розгуканою, крикливою юрбою. — Що тепер буде?...
Чула, як у їдальнї накривали до обіду, як ненрошені гостї бренькали острогами й вилками, як питали ся старої кухарки, чи нема в пивницї вина, й як один з них побіг туди, щоби вибрати кілька "благороднїших" фляшок.
Чула, як незабаром почала ся забава, звичайна, широка втїха. Луск корків, дзеньк чарок, непристойні московські дотепи.
Заткала вуха, щоби того всього не чути, й юрба питань, сумнївів і трівог знову кинула ся на неї, мов розгукана товпа, коли хтось крикне: "Горить!" Аж серед тої сутолоки добачила добре знайоме лице сина. А за ним гурток парібків, а кругом них збіже, мов море, а вони пливуть, як човник, все дальше та дальше, вже лиш голови видно, лиш шапки, за хвилину зникнуть, пропадуть раз на все. Диви ся! надиви ся на них — може їх більше не побачиш нїколи!
І вдивила ся в той образ, мов у чудесну зяву, й більше не хотїла нїчого бачити нї чути.
(Кінець буде.)
[Вістник Союза визволення України, 10.10.1915]
(Докінченнє).
Нараз, якби її хто по голові знечевя вдарив, хтось застукав у двері.
"Позвольте, панї-матко, до нас. Хочемо випити на ваше здоровлє."
Не відповіла нїчого. Що було відповідати? Хитала ся: йти, чи нї?
Треба піти. Годї їх сердити. Мститимуть ся на людях, i на їх маєтках. В хатї мала всїлякі родиннi памятки — понищать. Хоч як тяжко, треба вийти до них.
Звела ся з постелї, перейшла гостинну кімнату та стала на порозї в їдальнї.
Запах вина та страв, чути російський юхт i московський квас, в кімнатї повно тютюнового диму.
Крізь дим, мов крізь мраку, бачить червонi, розпалені лиця, широкi непевні рухи та блискучі ґузики й очі. Котре ґузик, а котре око?...
Вино робило своє...
"Не гнївайте ся, добродїйко, що закрались до вашої пивницї. Але на війнї то так, як у того цигана: треба піднести сокиру, бо ще хто вкраде. Так i ми. Треба випити вино, бо инші випють. Що, нї?"
"Як думаєте..." — відповіла спокійно.
"А ви не були-б такі горді — почав инший — та сїли поміж нами."
"Спасибі — постою хвилину."
"Думаєте, що тільки ваші офіцери образовані люде, а ми необтеси. Просимо переконати ся, що й ми з "солїдними жінками" вміємо як слїд поводити ся."
"Я не цїкава."
"Не цїкава...?!"
Хвиля мовчанки. "Ну випиймо на здоровлє хазяйки!"
"Випиймо, як звичай велить."
Дзенькнули чарками, випили й знову тихо.
Глупий настрій.
"Гай, гай! — почав той, що по українськи балакав. — А поза тим гаєм та ще один гай!... Не легка то річ війна! Не одно чоловік зробив таке, що без війни не зробив би. Просто чорт знає що. От возьмім нас. Напали на чужу хату, пємо чуже пиво, їмо чужі кури. Тьфу тобі з такою роботою. Хибаж воно годить ся?"
"Як думаєте" — відповіла їмость.
"Я думаю, що не годить ся, але треба, — бо треба, тай конець. Мусити нам, добродїйко, вибачити."
"Мушу. Та ви й без мого вибачіння обійдете ся."
"Певно, що обійдемо ся, але все воно якось приємнїйше, як нїхто на чоловіка косим оком не дивить ся, мов на якого звіра. Розгостїть ся, добродїйко, між нами, ми люде з товариською огладою. Самі лїнїйні офіцери, не щобудь."
"Менї бандуже, якi. А розгощуватись не буду, бо я не в гостинї. Я в своїй хатї."
"Се правда. В своїй та ще в якій! Хата, мов палата, а сад, як у якого графа. Квіти, алеї, овочі. Краса. Я вже й гуляв по ньому. Вже й овочів кушав. Славні в вас грушки. Самі й розпивають ся в ротї. Пальцї лижи!"
"Miй муж кохав ся в овочах, я люблю квіти."
"Сама благороднїйшая пристрасть" — запримітив командант.
"Тай посудина в вас дорогоцїнна, образи, меблї. Старосвітчина."
"Мій муж походив із старою попівського роду, я з козацького. Переховало ся дещо по предках."
"А, се приємно, "очень" приємно! Здаєть ся тобі, що предки не переставили ся на другий світ, лиш частина їх лишила ся тут i дивить ся на тебе."
"Так, пане команданте, чую, що вони тепер дивлять ся на мене."
"Особливо тії портрети старосвітських госпож у своїх дивацьких костюмах — подобали ся менї."
"Так особливо вони, мої попередницї аж до пра-пра-бабки дивлять ся на мене."
"Нема що казати — гарні малюнки — самі роботи "первійших майстрів", — як казав покійний Котляревський, тоже воєнний чоловік."
Очі всїх повернули ся на стїну, на котрій довгим рядом висїли почорнїлі портрети жінок, дуже подібних до себе й у такім самім одязї. Жупан, мов у Мазепиної матери, золотом перетикана чілка, на лебединій шиї шнурок великих перел. В руцї молитовник i квітка, яку котра з них любила. У тої троянда, в другої жовтий чорнобривець.
"Який у них незвичайний погляд. Дивить ся на тебе така Богородиця нїби ласкаво, а нїби з погордою, так, що не знаєш, що їй відповісти."
"Колиб у життю з такою стрінув ся, то був би "в очень затруднительном палаженїї." Їй Богу!.."
"Се мої попередницї в родї. Остання з них, то мати!"
"Невжеж! Тому такі подібні до себе, мов дві краплини води."
"Чому не вина? — зареготав ся командант. — Так випиймо-ж по чарцї!" Випили.
"А ще просимо вас сказати, чому убрані тії добродїйки однаково, аджеж нема нїчого в світї більше змінного, нїж жіноча мода."
"В нaшій родинї був такий звичай, що мати передавала найстаршій доньцї в день шлюбу отсей родинний одяг. Донька портретувала ся i пізнїйше знов передавала своїй доньцї. Так дійшло аж до мене."
"А ви?"
"Я доньки не маю. Лиш сина одинака в Сїчових Стрільцях. Тому й перли завісила я на шиї Пречистої в Зapвaницї, щоби наші сльози нe лили ся намарно."
"А одяг?"
"Одяг піде зо мною до гробу."
"То гарно. Їй Богу гарно. То навіть очень поетично."
"Романтично, — підхопив инший. — Мов у театрі. Я був на одній драмі..." почав, але йому перебили.
"Так ви кажете — почав командант, — що в вас син, сїчовий стрілець, значить, такий мазепинський сердючок, що рад би всїх Москалїв у ложцї води втопити. Ну, нїчого, се гарно, гарно...
"Авжеж, що гарно, на погане його не пустила б, Росія поневолила нас, забрала нам нашу державну самостійність i хоче забрати народню окремішність. Переслїдує мову, спинює розвиток культури. Хибаж ми можемо не бороти ся з нею?"
"Пoневолює, переслїдує, знущаєть ся... стара українська пісня. Тa позвольте, що ми її не будемо тепер співати. Хиба колись, — як війна скінчить ся i то на инший "глас." А тепер може ви сказали-б нам, які офіцери ночували тут передучора й куди вони забрали ся, почувши немилий для них російський дух. Се нам дуже інтересно знати, а від ваших мужиків годї щобудь путнього довідати ся. Втїкають або брешуть — се їх тактика."
"Здорово брешуть. Учора, як менї якийсь дядько вказав дорогу, то за малу хвилю був би попав ся прямо ворогови в руки."
"Так, так. Одна собака лає, а друга втїкає — почав командант наново. — Се вислїд вашої мазепинської роботи."
"Ех, дурні-ж бо ви, дурні."
"Пане! — відозвала ся їмость. — Перед хвилею хвалили ся ви своєю освітою й огладою. Чи так говорить освічена людина?"
"Не будемо спорити. Простїть! Але до річи. Скажіть нам щось цїкаве. Дуже вам будемо вдячні. Готові навіть випити ще одну чарку за здоровлє гарної хризантеми в отсїм старосвітськім букетї" — закінчив, вказуючи театральним рухом на їмость i на портрети.
Відповіла згірдним поглядом.
"За кого ви мене маєте, пане? Я мала-б говорити вам про рухи нашого війська — я? Як смієте ставити до мене такі бажання ви, що хвалите ся своєю огладою? Чи не знаєте, що такими питаннями в найвищій мірі обиджаєте мене, безборонну жінку, обиджаєте як..."
"Панї, просимо не кінчити речення, а для вашого добра скажемо одно: добре слово кости ломить. Така наша вдача. По доброму можна з нами все, по злому нїчого. Як скажете, куди й пощо пішов ваш синок, отсей мазепинський сердючок, то я можу післати за ним моїх людей i привести його, як школяря, що зi школи втїк. Ручу, що не станеть ся йому нїчого. Вибємо йому з голови або з чого там иншого ті українські "дурачества" й вернемо вам сина, одинака, котрого ви так нерозважно післали майже на певну загибіль. Хибаж у тім є що злого?"
"Я його не слала. Пішов сам, куди кликала совість i внутрішнїй непереможний голос, котрий нинї цїлий наш край взиває: до зброї! Я його не слала, але я йому шлю в отсїй хвилинї моє материнське благословеннє перед лицем Бога й отсих моїх предків, — на бої i труди, на рани та муки, як треба, на горду, смілу смерть.
Зрозуміли?... А вас дуже прошу не забувати, що я Українка, мати сїчового стрільця, i коли жінка, коли ґаздиня має ще нинї у свoїй власній хатї якебудь право, так домагаю ся від вас, аби ви мене подібними питаннями не обиджали — ви люде з освітою i товариською огладою!"
"Ну, так. Розумієть ся. Жінкам належить ся пошана, як вони "любезні," ввічливі i послушні, одним словoм, як вони жінки. Але як роблять з себе героїв, кричать, гороїжать ся, як не хочуть сказати навіть того, що нам потреба, то з ними можна инакше."
"Инакше?"
Очі її розширили ся, постать випрямила ся, плечі оперли ся об одвірки. Кров зашуміла в голові, мов вода на лотоках.
"Як-то инакше?"
"Ми вас можемo зневолити."
"Зневолити?..
Підійшла до них i кинула на стіл одно слово:
"Підлі!"
Счинив ся заколот i гамір. Люде, крісла, портрети, слова змішали ся в одно й пустили ся ходором довкола хати.
"Підлі — підлі — підлі."
***
Коли російське військо забрало ся з села та люде несміло стали вилазити з лїсів i дебрів, дяк підійшов під приходство. Був вечір, червона, соняшна заграва горіла на відчинених, блискучих вікнах дому. По камінних засмічених i заболочених наїздником сходах увійшов на ґанок i непевно відчинив клямку.
В їдальнї все було порозкидуване, поломане, побите. Під стїною лежала їмость. Нежива. Біля неї хрустальна старосвітська чарка, з котрої командант запивав ся вином. Чарка була розбита й оббризкана кровю. Відбула дорогу з його рук до її голови.
В хатї робило ся сїро. Сїльська вечірня година. Старі жіночі портрети в жупанах, як у Мазепиної матери, з золотом перетиканими чілками та зі шнурками перел на лебединих шиях — вкривали ся сутїнками ночі, мовби вбирали жалобу. Тільки їх очі світили ся якось зловіщо — ще з більшою гордістю i погордою. Мов оживали...
[Вістник Союза визволення України, 17.10.1915]
17.10.1915