Осїнь 1915 року.
Сyмна ти, осене, сумна
Звичайними роками,
Та нинї смуток твій до дна
Відкрив ся перед нами.
Сумна ти пусткою ланів,
Природи нищетою,
Заплакана слїзьми дощів,
Омрачена імлою.
А нинї, осене, ти йдеш
Вже не сумна, — розбільна!
На голові волосся рвеш
І виєш божевільна.
Мав я також свій рідний край.
Мав я також свій рідний край,
Цвіли там квіти у діброві,
Шумів таємну пісню гай,
Збіжа стелили ся чудові
На паску і на коровай, —
Мав я також свій рідний край.
А нинї там земля порита,
Біля рова стрілецький рів.
Квітки столочили копита,
Замовкли співи, гай счорнїв,
Пшениця, ніби градом збита, —
Щаслив, хто бачив й не здурів!
Мав я також свій рідний край,
Хати в садах вишневих крились.
Коли настав чудовий май,
Черемхи у лугах розвились,
Ти скажеш: не земля, а рай!
Мав я також свій рідний край.
А нинї з сїл слїду немає;
Де хочеш, вітре, там гуляй.
З могили череп визирає,
Хрести сторчать, як чорний гай,
Між ними тихий сум блукає
І ллють ся сльози, як Дунай.
О, краю мій! свята руїно,
Новітня Троє в попелах!
Перед тобою гну колїно
І кличу: Боже в небесах,
За кров, за муки, за руїну.
Верни, верни нам Україну!
Верни колишню горду славу,
Свобідно відітхнути дай!
Недаром молодїж кріваву
Голову клала за свій край.
Ішла на смерть, як на забаву,
Віддай нам вітчину, віддай!
[Вістник Союза визволення України, 26.12.1915]
Напись на стрілецьких гробах.
Лежимо у гробах при дорозї,
Де боролись за справу і впали.
Знайте, браття, що ми не в трівозї,
А спокійно і гордо конали.
Знайте, браття, що ми не просили
Анї ласки в кого, нї пощади.
Лиш боролись, поки стало сили, —
Се говоримо вам для розради.
І не жаль нам життя молодого,
Що мов квіттє буйне не доцвило.
Довго жити, а марно, — що з того?
Скоро й славно умерти — як мило!
Тож не жалуйте нас, не ридайте,
Нас оплакують роси у лузї.
Ви чим скорше до працї ставайте,
Щоб леміш не заржавів при плузї.
Щоб шляхи не покрились тернами
І щоб стїни дорешти не впали,
Щоб не глумив ся ворог над нами,
Що ми даром так славно вмирали.
Стрілець до дївчини.
Як впаду, мила, не тужи,
На гріб самотній прибіжи
З вінком дубовим.
Смуток крий,
Щоб не сміяв ся ворог злий
З сердешнїх слїз!
І пощо грижа?
Дивись хиляють ся збіжа!
Для тих, що край свій боронити
Пішли, хлїб треба розчинити,
Насущний хлїб наш.
Скільки з них
Борнею втомлених, трудних
Насилу добреде до хати.
Про всїх годить ся памятати
Вам, що остались.
Ну ж за коси!
Нїм сонце випє ранні роси,
Спішіть у поле!
Нам в могилї
Будуть роботи ваші милі.
І шелест кіс і бреньк серпів,
І той дівочий чистий спів,
Що пташкою над полем вєть ся,
Може в могилї нам приснить ся,
Як ясний спомин.
А коли
Пшеницю привезуть воли,
Коли скінчать ся пильні жнива,
Вбирай вінок і будь щаслива!
Я щиро кажу.
Хто глядїв
На безпощадний смерти сїв,
Той рад би міць життя скріпити
Нам треба не вмирать, а — жити!
Тож, як скінчать ся смерти жнива,
Вбирай вінок і будь щаслива!
Твори життє!
Хтось мене кличе...!
Хтось мене кличе, хтось мене
З тихої хати пріч жене.
З тихої хати гонить пріч
В поле незнане, в чорну ніч.
Хтось менї шепче: Бачиш, — лїс!
Де твоя шабля, де твій кріс?
Предківську шаблю ржа гризе,
Внук ї на ярмарок везе.
З кріса стріляє до ворон, —
А ворог пре з yсїх сторон.
Вже чути зойк, вже видно кнут,
А ти ще тут, а ти ще тут?...
Хтось мене кличе, хтось мене
З тихої хати пріч жене.
Не знаю, хто і звідки ти,
А мушу йти, а мушу йти!
Палїям мира.
За горя море, крови ріки,
За Каїна пекельний чин,
Нехай забудуть вас во віки,
Хай проклене вас рідний син.
Хто біля вашої могили
Переходитиме колись,
Хай скаже: світ весь підпалили
Й огнем пекельним зайнялись.
[Вістник Союза визволення України, 09.01.1915]
09.01.1916