(Із споминів).
Ще сніг зі Сторожиськ не сплив, ще Лисоня під білою габою лежала, ще навіть не всі птахи з теплих країв прилетіли, а вже ми спокою зі святами не мали. Хотілося, щоб були вони теплі та ясні, щоби дівчата під зеленими липами гагілок виводили, а разом з тим хотілося також, щоби ті свята прийшли якнайскоріше. А тут, як на злість, час черепахою лізе.
Аж ось і страсний тиждень прийшов. В пятницю почалися екзорти, в понеділок пополудні сповідь, у вівторок причастіє, а по нім, — навіть не кажіть, що буде по нім, — радість, яка лиш раз у рік буває, радість для всіх, а для поповичів та для селянських синів, що в хаті від Різдва не були, тим більша.
Щоби лиш Золота Липа не розгулялася дуже, щоби можна було якось переїхати тую милю "приватної" дороги, від мурованки до Поручина, бо якщо весняна повінь забере мости, то пиши пропало!
Такі думки затемнювали перші ясні весняні дні і зливалися з настроями страсних проповідей, що їх нам читав наш катехит, отець шамбелян. Аж ось і понеділок — сповідь. Вже картки з гріхами понаписувані. Ще лиш треба їх кілька разів перечитати, бо в старій бережанській церкві з її вузькими вікнами та з шибками оправленими в олуво, темнаво, а отець шамбелян не любить, щоб гріхи пиняво відчитувати, та ще, не дай Боже, похибки читаючи робити. Накричить і більшу покуту завдасть. На щастя не один він сповідає. У всіх сповідальнях сидять священики, бережанські і з сусідніх сіл, з Лісник, Жукова й Потутор. Є перед ким виявити гріхи, є від кого розгрішення дістати. Але за те треба дуже вважати, щоб по сповіді не грішити, і щоб завтра до поправки не йти. Через тії поправки може причастія припізнитися, а з ним і відізд до дому.
І хлоці старалися не грішити. Мовчки лягали спати, а як котрий і забалакав, то хіба про завтрішню їзду до хати.
Вставали скоріше, ніж звичайно, бо треба було зібратися до дороги. Зібравшися, не йшли, а бігли до церкви. А там уже перед порогом стояв отець шамбелян. Не дай Боже, щоби хто на Службу Божу спізнився! Зараз пригадав такому наші національні гріхи: "забув", "не знав", "спізнився" і "помилився". Тільки чотири, але як ми покутуємо за них! Священики відправили "тиху" Службу Божу й ученики від першої до восьмої кляси клякали здовж цілої церкви, від царських врат аж до входових дверей. Причащав сам отець шамбелян. (Кожного по імені назвав і ніколи не помилився).
По Службі Божій виходили ми з церкви на ринок, а з ринку розходилися прискореним кроком по станціях. До дідової хати, себто до нашого приходства, або, як казалося тоді, на Олімп, було таки доволі високо. Задиханий і потом облитий, біг я до брами. На скруті ставав і приглядався до слідів від коліс.
— Є, є! — скрикував радісно, побачивши свіжий слід нашого залізного воза. Опянілий з утіхи, вискакував на порожний віз, пробував, чи добре буде сидіти, а тоді хотів ще йти до стайні, щоб привітатися з кіньми і з Кирилом. Але тітка стояла вже на порозі й не пускала. "Куди? куди, паничу? Перше треба випити снідання. Коні не втечуть, а кава вистигне!"
— Я тільки зазирну до стайні і зараз приходжу.
— Жадного "зазирну", ходи мені зараз, а то відошлю Кирила з кіньми і поїдеш з ложкою за піч. Автім — Кирила й так нема у стайні.
— А де ж він? — скрикував я трівожно.
— Пішов до міста. Таку, о! довгу "конотачку" привіз, — не зараз і вернеться.
— А як вернеться пізно?
— То переночуєте, бо під вечір я тебе не пущу. Знаєш яка до Поручина дорога,— страшила мене тітка.
Пив я це снідання, як за кару й навіть хрупкі булочки з пекарні Мерля мені не смакували. Але все ж таки випив якось тую каву, вхопив кілька шматочків цукру й побіг до стайні.
Коні, як почули мене, повідвертали голови від жолуба і гнідий заіржав весело. За те й дістав цукру, а карий не дістав, бо "викидав його з писка", не розумівся на тім, що добре. "А що там у Поручині чувати? Чи всі здорові? Чи дістаєте ще овес три рази на добу і чи сіно ще є? А з худоби, чи що прибуло?" Питанням не було кінця. Коні форкали радісно, і притакували головами. "Бідні коники, бідні!" — поплескував їх по шиях і жалував, що такі заболочені прийшли. Дійсно болото було по самі коліна, на попідкручуваних хвостах і на гривах також. "Добре, що вам Кирило хоч боки та шиї скрутлями витер і дергами вас понакривав. Але де він є, й чому не приходить цей Кирило? Справді, чому він не приходить?!"
І я притьмом біг на фіртку, звідки видно було геть далеко, аж поза "Мамою", себто поза крамничку жидівки, що її Мамцею звали, бо вона хвалилася, що для студентів то вона така добра, як мамця.
На фіртці стояв і очі свої видивлював, а Кирила побачити не міг. Всі йшли й верталися назад, а його не було. Так простояв поки мене не закликали на вчасний обід.
— Видно тобі нудно в діда і в нас, коли ти так спішишся до дому, — дорікала мені якась із тіток. Я не знав, що відповісти. Хвилину мовчав, задивлений у таріль, а тоді виправдувався, що в діда і в тіток мені дуже добре, але я хочу трохи поїхати до хати, бо вже давно там не був.
Обід складався тільки з двох страв і то пісних, на олію, але мені здавалося, що він тріває так довго, як на празник, або на імянини. Терпцю не ставало, поки ми його не скінчили. А тоді "цілую руки" і притьмом на подвіря! Віз стояв порожний, коні іржали, бо зїли обрік і хотіли пити, а Кирила, як не було, так і нема.
Аж і прийшов, двигаючи повну кобелю всякого добра.
— Кирило! Борзо, борзо, бо дуже спізнимось! Ще нам скажуть тут ночувати
— Борзо, борзо! — покривлявся мені Кирило. — А хто пообідає за мене?
Дали Кирилові обід, та заки він його зїв, заки напоїв і запряг коні, минуло полуднє. Я за той час попращався з усіми, одягнувся і витарабанився на віз.
Дідо всунув мені в руку кілька "шусток" на писанки, перехрестив коні і віз покотився в долину.
Я дуже любив Бережани, але тії на горі, з Олімпом, Рурисками і Раєм, а не ці в долині, де були крамниці, де відбувалися ярмарки і де в ратуші, серед ринку, містилася наша гімназія. Бр-р? Я навіть не дивився в цей бік. Не цікаво. Зате, коли ми виїхали за рогачку і коли я з горбка глянув поза себе, то побачив такий чудовий краєвид, що ока від нього не міг відірвати.
Велитенський став мерехтів усіми переливами срібла і синки, відбиваючи в собі і весняне неспокійне небо, і береги свіжою зеленню вкриті. На одному березі довгим шнурком розтягнувся Лапшин, на другому Гиновичі; з третього боку широка й висока гребля відділювала став від Бережан, а четвертий бік губився в шуварах, тепличинах і в вільшині. Здовж греблі стоять рядком величезні, старезні дерева, буцім сторожі, щоби став не перервав греблі та не залив міста, як це вже раз і сталося колись, бо став був куди вище від міста так, що тільки вежі ратуша, церкви і костелів знімаються понад його плесо.
Верхи цих веж весна вже обмила дощами, висушила вітрами, а тепер їх сонце позолочувало своїм промінням ясним. Якже вони блестять мовби на них хтось велитенські свічки позапалював, мовби там хтось попришпилював зорі. Моє захоплення краєвидом Бережан перебив Кирило.
Не знати, паничу, чи Василь виїхав уже другими кіньми до жуківського мосту.
— А нащо нам його?
— Як то нащо? Підбичувати мусить. Одною парою не переїдемо ні ліска, ні Глинки. Там така розкаль, що хай Бог криє.
— А якось їздять люди.
— Їздять, але як! Суголовками обізджають, або озимину псують. Коні в них малі та шпаркі, як мишенята, а вози на деревляних осях. Та й то колись-ту як якийсь застряг у ліску, то півднини бовтався, поки не надїхали люди тай не підбичували.
На наше щастя перед жуківським мостом, на мурованці, стояв Василь з другою парою коней. Припрягли, і зїхали в болото.
Кирило правду казав. Це була така розкаль, якої я ще не бачив. Віз поринав по самі оси в болоті. Люди городами ходили та загумінками.
Минули години, заки ми переїхали село й опинилися перед невеличким дубовим ліском.
Я все того ліска боявся, бо звичайно вертали ми з Бережан пізно в ночі, дорога була навіть літом і в погоду препогана, повна ям та грубезних корінюк, що мов величезні гадюки повилазили з нор й повзли через дорогу.
Лісок мав два дуже прикрі горби, а посередині яр, куди стікала з усіх сторін вода. На право й на ліво росла не густа, але стара дубина. Там було темно і я все боявся, що з тієї темряви вискочать як не вовки, то розбійники.
І тепер, коли Кирило й Василь перед тим ліском стали, щоби коні "висапалися" трохи, то не зважаючи на те, що було ще ясно, я волів дивитись поза себе, на Жуків і Шумляни, ніж на цей непевний лісок.
— Кирило, а чому ми не їдемо? питався я.
— Спитайтеся, паничу, коней. Бачите як боками роблять. А такі стали, якби їх хто намилив. Це не дорога, а лихий зна що. Бодай би кращими не їздили! — закляв не знати кому.
Василь добув разовий хліб, чісник і сіль, їли. Я також. Хліб мені смакував, як не знати що. Це я і сказав їм.
— Бо то свій, а не з чужого поля і не з чужої печі, — повчив мене Василь. — У місті тільки булки добрі, а разового хліба там не вміють пекти.
— Разовий хліб здоровий. Він навіть зуби чистить і тому то нас, хлопів, зуби менше болять, ніж вас, — додав Кирило.
А Василь:
— Чісник також річ добра. Прикро пахне, то правда, але хороба того паху не любить і втікає. Та ще й голоду ніщо так скоро не заспокоїть, як чісник. О, прошу, — і він подав мені два здорові зубці.
Я їв і хвалив, хоч чісник був такий гострий, що мені аж в носі крутило і в очах свічки горіли.
— А тепер закуримо собі, сказав Кирило, добуваючи капшук з тютюном і паперцями.
Скрутив папіроску і подав Василеві.
— А може ви, паничу, також? — звернулися оба до мене.
— Не курю, — відповів я таким тоном, буцім то мені не одинацять літ, а вісімнацять, якщо не більш.
Сутеніло, коли ми рушили з місця.
Коні стогнали, віз тріщав, посторонки натягалися, мов струни.
— Вйо, вйо, вйо! — кричали оба парубки. Віз котився два-три кроки й ставав.
Василь, де беріг був трохи вищий, зіскакував з коня і йшов. Потім скакав на котрогось із них і знову: "Вйо, вйо, вйо!"
Так викараскалися ми врешті на горб і стали. Перед нами вилискувалося, як озеро, те багно, що було між горбами.
— А тепер що? — спитав Василь, чіхаючися за ухом.
— Ми там потопимо коней.
— І себе, — додав Кирило. — Тому й повертай гайта.
— Але там жито — кривився Василь.
— Хай буде і пшениця, — їдь!
Обїхали ми багнюку і знов звернули на дорогу. І знов така сама, коли не гірша розкаль, і ями такі, що віз перехилюється на боки, — ось-ось і перевернеться. Закусую зуби, щоб не кричати і тільки постогную зтиха.
А тут вже й темно стає... Господи, щоби скоріше до дому! Доки життя, в таку дорогу під вечір не поїду, — кажу собі.
— А ви курячої сліпоти не маєте? — питаюся Кирила, бо доїзджаємо до Глинки, а там не важко загнатися в рів, коли не бачиш добре.
— Славити Бога, не маю, — заспокоює мене Кирило і я бачу, що він правду каже, бо їдемо добре — хоч і довго; що кілька кроків коні стають, щоб видихатись і набрати сили.
Так ми якось щасливо взяли цю Глинку і ще два-три горбки, а там вже й Біше — на ліво, перед нами.
По хатах світиться ще. І в млині також ясно. Мабуть пізні Івани пшеницю на паску мелять. Млин гуде й торохтить, буцім сердиться, що спокою не має. (Він раз зі злости жінку на колесо взяв, як віл на роги).
Від млина до приходства вже не далеко. Але ще треба переїхати цей місток, що на нім чорний баран показується. Не дай Боже побачити його!
Боюся того барана, але очей від містка ніяк не відірву... щось на нім сидить... Чорне, велике... Побачило нас... жене. Ланцом дзвонить, на віз вискочити береться.
О, Боже! Це ж наш добряга Босий! Із припону зірвався, щоб нам вибігти на зустріч... Дасть йому за це пастух Василь, о, дасть!... Босий!
Від містка до нашої брами може ще з триста кроків. Але доїхати туди нелегко. Дорога крутиться понад потік. Потік виступив на дорогу, а болото, з дороги спливає до потока. А тут ще й верби з обох сторін: густо саджені, кріслаті. Треба бути Кирилом, щоб переїхати тих кількасот кроків. І Кирило їх переїхав.
Щоправда, Василь пастух поміг йому трохи, бо вийшов з ліхтарнею на браму. Ліхтарня велика, з грубою свічкою, освітила прикрий скрут на подвіря.
І так ми вже перед ґанком. А на ґанку крик: "Приїхали! Приїхали!".
Зіскакую з воза, вибігаю по сходах і паду просто в обійми тата й мами.
— Славити Бога, що ти вже тут, — тішиться мама. — А ми боялися, чи не сталося вам що злого. Ходи ж у хату.
Роздягаюся і розглядаюся довкола. Хата по бережанській така якась мала і низька. Деревляна стеля. Грубезні сволоки підтримують її. Двері такі, що тато мусять добре згинатися, як переходять з покою до покою. Але я не міняв би тієї хатини навіть за найкращу палату. Покоїв тільки три, тай ті маленькі. Перебігаю їх і біжу до кухні. Вітаюся з челядею і з котами та псами.
— А ви, Василю, — звертаюся до пастуха, — не бийте Босого, що зірвався з припону, добре?
Василь обіцяє, а з покою чути голос мами: — Ходи ж бо вечеряти! Є мариновані селедці і печена картопля.
Біжу, а по дорозі стаю над ліжочком маленького брата. "Тс! Не буди його!" — каже мама. "Він недавно заснув, хотів на тебе чекати".
За хвилину сиджу при столі та відповідаю на питання тата й мами, про діда, тіток і — школу. Відповідаю, але чую, що язик буцім не мій, свічки на столі гуляють, годинник на стіні киває вказівкою на мене, як пальцем. Що піднесу повіки, то вони знов падуть. Позіхаю.
— Постеліть йому; бо він з ніг летить! — чую голос тата.
І мені стелять на канапці у "великім" покою.
[Краківські вісти]
28.04.1940