Вольфганг Амадей Моцарт – ангел-охоронець і гарантія успіху 100-го Зальцбурзького фестивалю 2020
2020 рік увійде в історію людства як пандемійний, кризовий, трагічний. Не варто замислюватися, чому Covid-19 вибухнув у такий недоречний час для історичного Зальцбурґа, а разом з ним і для музично-театральної проміненціі усього світу. Австрія – єдина країна, яка зараз, день за днем доводить світові, що її історія, престижні фестивалі (в Зальцбурзі, Брегенці, Інсбруку), музичні традиції, пов'язані з генієм Вольфганга Амадея Моцарта і трьох видатних засновників Зальцбурзького фестивалю (Ріхард Штраус, Гуго фон Гофмансталь, Макс Райнхардт) не підвладні страху хвороби і смерті.
Йоана Маллвітц знову номінована на звання «Диригент року-2020» на Зальцбурзькому фестивалі. Фото:© Lutz Edelhoff.
Увінчаний великими іменами, фестиваль іде на ризик. Зальцбурґ не побоявся відкрити в серпні всі двері Фестшпільгауса, незважаючи на небезпеку поширення вірусу, в той час, як більшість театрів світу перебувають у стані летаргії. Стояти перед лицем смерті для Зальцбурґа – не кураж, а величезна відповідальність за життя мистецтва і за життя митців. Само собою зрозуміло, що всі приміщення в Зальцбурзі оснащені дезінфекційними засобами. Працівники фестивалю привітно зустрічають вас у прозорих масках, дотримуючись дистанції біля входу. А гості в ексклюзивних масках з емблемою Зальцбурзького фестивалю (за 10 євро маску можна придбати у Ticket-Shop перед спектаклем), «ловлять» селфі поряд зі зірками в очікуванні вистав. Усі вхідні квитки тепер іменні. Біля входу в зали Фестшпільгауса перевіряють документи, що ідентифікують особу. Вимога вдягати маку у вестибюлі однозначна, але під час вистави – ad libitum. Глядачі мають право самостійно вирішувати, як поводитися у щільно заповненому просторі глядацької зали.
Незважаючи на розташовані у шаховому порядку місця, близькість глядачів із сусідніх рядів насторожує (не більше 50 см). Тиша під час вистави не гробова, але відчутна. Мабуть, у кожного спрацьовує набутий за п'ять місяців карантину інстинкт не кашляти у громадських місцях, щоб не викликати у ближнього паніку від зараження корона-вірусом. Мимохіть замислишся: адже не дарма щороку видатні актори (у цьому році знову Тобіас Моретті) розігрують діалоги Ім'ярека зі Смертю на паперті величного Кафедрального Собору Святих Руперта і Вергілія Зальцбурзьких. У цьому Соборі був хрещений і Моцарт. (Про постановку «Ім'ярека» на Зальцбургському фестивалі див. Z ).
Президент Зальцбурзького фестивалю Гельга Рабль-Штадлер та інтендант Маркус Гінтергойзер зробили все можливе (та й неможливе теж), щоб це «суто австрійське» музично-театральне, розкішно-фешенебельне дітище Зальцбурґа – Weltbühne (сцена Миру) відзначило найважливішу дату свого творчого життя – перше сторіччя життєтворчості. У Ticket-Shop на книжкових полицях привертає увагу ювілейне видання фестивалю під назвою «Weltbühne – 100 Jahre Salzburger Festspiele». Солідна монографія сторінка за сторінкою підіймає завісу грандіозної історії цього неймовірного феномену Genius loci, аналізуючи його минуле і сьогодення, виводячи із-за лаштунків найважливіших дійових осіб. Торжество Weltbühne завжди, в усі часи давало надію на майбутнє, тим більше за часів світових катаклізмів.
У рік пандемії музиканти, актори, керівники творчих проектів – всі готові вдихнути у душі глядачів свій творчий порив, професіоналізм, натхнення. Адже справа не в Ego, не у прагненні ствердитися або прославитися. Цього літа учасники Зальцбурзького фестивалю будуть протягом місяця доводити всьому світові: 100-річчя фестивалю закарбує на всі часи лицедійство життя і вічності мистецтва, а не смерті і спустошення Lockdown.
Фестиваль відкрили дві оперні прем'єри – «Електра» Р. Штрауса і «Так чинять усі» В. А. Моцарта – єдині вистави, що залишилися у новій скороченій програмі. Із запланованих раніше на 2020 рік постановок не відбудуться «Чарівна флейта» Моцарта, «Тоска» Пуччіні, «Борис Годунов» Мусоргського, «Дон-Жуан» у версії Ромео Кастелуччі. Серед раритетів вилучені з програми «Intolleranza» Луїджі Ноно, «Neither» Мортона Фелдмана.
Сцена з вистави «Так чинять усі». Фото: © SF / Monika Rittershaus.
Однак і тих вистав, що залишилися у програмі виявилося достатньо для того, щоб Зальцбурзький фестиваль гідно відзначив 100-річний ювілей. Обидві прем'єри завершилися приголомшливим успіхом. Зрозуміле захоплення зголоднілої за живим звуком і реальною сценічною дію публіки. П'ять місяців поспіль оперомани задовольнятися лише відео-трансляціями. Але головними причинами успіху «Електри» і «Так чинять усі» стали передусім солідна якість вистав, блискучий кастинґ, визначні інтерпретації диригентів, які керували оркестром Віденської філармонії – вірним супутником Зальцбурзького фестивалю – Франц Вельзер-Мост и Йоана Маллвітц.
На прем'єру «Електри» прес-служба Зальцбурзького фестивалю, на жаль, не підтвердила вхідний квиток, мотивувавши відмову вимушеним через Covid-19 обмеженням броньованих місць для журналістів. Керівництво пресою фестивалю вважало за ліпше акредитувати представників великих австро-німецьких видань. Відомий також і багаторічний пієтет австрійців до місцевих ЗМІ. Задовольнити у повній мірі інтерес інтернаціональної преси до Зальцбурзького фестивалю керівникам поки що не вдається. Тому обмежимося оглядом блискучої моцартівскої постановки – «Так чинять усі» („Cosi fan tutte“).
Сцена з вистави «Так чинять усі». Фото: © SF / Monika Rittershaus.
Зальцбурзький фестиваль у цьому році не поскупився на відео-трансляції. На каналах ORF, Arte Concert, 3Sat щодня транслюються майже всі прем'єри і концерти фестивалю, які супроводжують цікаві передачі: від документальних ретроспекцій на теми «Зальцбурґ: історія і сучасність» до гламурних ток-шоу.
На жаль, як очевидець оперної прем'єри «Так чинять усі», показаної на другий день Зальцбурзького фестивалю у скороченій версії диригентки Йаони Маллвітц і режисера Крістофа Лоя, зайвий раз переконалася, що трансляція не в стані відновити і частки переживання від реального дійства. Відтворити неповторну синергію живого звучання оркестру і солістів не можливо.
По-перше, у трансляції втрачається цілісне сприйняття сценічної інтеракції. Ерзац-звучання плюс ерзац-уявлення продукують ерзац-феномен музично-театральної Weltbühne. Непоправні втрати відчуваєш особливо гостро, коли вмикаєш livestream на наступний день після пережитої life-вистави. У трансляції велика кількість великих планів не дає можливості охопити сцену цілком, заважає спостерігати за ювелірною акторською роботою вокалістів. Рух, жестикуляція іноді втрачають сенс без цілісного охоплення сценічного простору.
По-друге, недосконалість цифрової апаратури, напевно, так ніколи і не зможе досягти необхідного балансу між вокалом і оркестром. Найтонші динамічні і темпові нюанси, захоплюючі переклички солістів, синхронне дихання оркестрантів і вокалістів – все це в трансляції залишилося якщо не втраченим, то приглушеним, якщо не зовсім позбавленим фарб, то редукованим. І якщо вокальні ансамблі при цьому не втратили своєї краси і стрункості, то соло, висунуті на передній план, частково позбавилися своєї гнучкості й навіть виявили деякі шорсткості в інтонування. Особливо помітно це було у партії Фьорділіджі.
Сцена з вистави «Так чинять усі». Фото: © SF / Monika Rittershaus.
Під час живого сприйняття нічого подібного не відбувалося, навпаки, чітка злютованість вокалістів з оркестром дозволяла повною мірою насолодитися тембровим розмаїттям молодих голосів (Ельза Драйсіг – Фьорділіджі, Маріанна Кребасса – Дорабелла, Богдан Волков – Феррандо, Андре Шуен – Гульєльмо, Леа Дезандр – Деспіна), котрі викликали щире захоплення. Усе було на своїх місцях – і польотна віртуозність, і щирість лірики (Богдан Волков ідеально виконав арію Феррандо Un'aura amorosa), і ясна артикуляція у речитативах, і винахідливість артистичної імпровізації, якій підігравав оркестр, рясніючи змінами темпів і несподіваними паузами. А головне, захоплива вітальна енергія і блискавична інтеракція між шістьма героями опери – комплімент мінімалістичній режисурі Крістофа Лоя.
Прекрасно озвучені були і поліфонія тембрових ліній в ансамблях, і хор, винесений за лаштунки. Навіть скорочення у партитурі, викликані вимушеним урізанням часу вистави, сприйнялися органічно. Єдиним досвідченим майстром сцени в юному ансамблі солістів був Йоганнес Мартін Кренцле – прекрасний співак, актор, зірка не тільки Зальцбурґа, а й Байройта. Мені, на жаль, не вдалося розгадати суть його образу в цій постановці, щоб відповісти на питання, чому він завжди зі сльозами на очах ініціює жарт над молодими закоханими, підбурюючи їх до невірності. Мабуть, відповіді доведеться шукати в інтерв'ю режисера або програмному буклеті.
Оглядачка європейського оперного життя Аделіна Єфіменко на 100-літті Зальцбурзького фестивалю.
Певний підтекст Крістоф Лой зашифрував і в зображеному на афіші портреті Береніс Еббот роботи американського фотографа, дадаїста Мана Рея. Еббот – теж американка і фотографка, але жінка, яка вперше здобула славу і визнання у цій чоловічій (за старою традицією) професії. Мабуть, цим портретом режисер натякнув не на героїнь опери Моцарта, а на свою колегу по сцені Йоану Маллвітц – молоду, енергійну, талановиту, взагалі виняткову жінку-диригента, наново номіновану на звання «Диригент року-2020»(цей титул вона вже отримувала в 2019-му, коли їй виповнилося 33 роки). Маллвітц є першою жінкою, запрошеною у Зальцбурґ – свята святих сімейства Моцартів – з метою постановки головної продукції Зальцбурзького фестивалю – «Так чинять усі».
За «планом А» (до пандемії) Маллвітц мала диригувати відновленою продукцією 2018 року – «Чарівною флейтою» у версії Лідії Штайер. Зі вторгненням пандемії народився і спрацював «план Б». Маллвітц запросили не тільки диригувати, а й створити нову редакція опери, із чим вона блискуче впоралася. Безумовно, скорочення оригіналу моцартівської партитури – вимушений хід в умовах пандемії, щоб стиснути спектакль до двох з чвертю годин. Частково були скорочені хори, речитативи, по одній арії у Деспіни, Гульєльмо і Феррандо. Музикознавці завжди були і залишаться опонентами таких оперативних утручань в «живе тіло» оригінальної партитури. Але на захист такої виняткової міри можна навести вагомий аргумент, пов'язаний з ім'ям другого оперного титана Зальцбурзького фестивалю 2020 року – Ріхардом Штраусом.
Як відомо, партитура «Ідоменея» привернула увагу композитора наприкінці 1920-х років. У 1931 році у Відні, 150 років по прем'єрі, Штраус створив власну версію моцартівського шедевру: змінив лібрето, переставив порядок номерів, наново оркестрував оперу. Так з'явилася нова партитура «Ідоменея» – одна з найбільш незвичайних і оригінальних музичних текстів ув історії світового оперного репертуару. У відповідь на критику власної редакції Моцарта Штраус парирував приблизно так: «Я знаю Моцарта у десять разів краще, ніж вони (критики), і люблю його в сто разів більше». Композитор також самовільно перейменував моцартівську Електру на Ісмену, не бажаючи повторювати ім'я героїні власної опери. Щоправда, замовлення на редакцію «Ідоменея» композитор отримав не від Зальцбурзького фестивалю, а від Віденської Штатсопер. Прем'єрою диригував не просто маестро Штраус, а співавтор Моцарта. Хоч це й інша історія, проте повчальна.
Диригентка Йоана Маллвітц і оркестр Віденської філармонії. Фото: © Lutz Edelhoff.
Натомість нова версія «Так чинять усі» 2020 року увійде в історію як блискучий зразок співавторства Моцарт-Маллвітц-Лой. Інтерпретацію Йоани Маллвітц критики не просто хвалили, а змагалися у співі дифірамбів. «Вершина сучасного розуміння моцартівської стилістики», «зоряний час у справі інтерпретації Моцарта», «вона (Маллвітц) – серце цієї постановки», «витончена елегантність і нескінченна енергія пульсу музики», «чудові арки майстерно вибудовує і все продумує наперед», «вона дихає зі співаками одним подихом, підносячи їх на руках», «феноменальна у музичному космосі Моцарта». Під усіма цими захопленими епітетами, присвяченими Йоані Маллвітц, впевнено можу поставити і свій підпис.
Оркестр Віденської філармонії під орудою цієї блискучої диригентки ХХІ століття став не просто головною, а унікальною подією Зальцбурґа 2020. Той факт, що 100-річний ювілей ознаменувався однією з кращих за останні роки інтерпретацією Моцарта – добрий знак, що дає надію і впевненість в успішному завершенні і подальшому процвітанні непересічного фестивалю, який творить свою історію разом з прекрасними митцями. Як висловився легендарний італійський режисер Джорджо Стрелер, котрий свого часу теж ставив оперу «Так чинять усі»: «Я добре знаю, що життя роблять люди».
Творці історії: Йоана Маллвітц із музикантами. Фото: © SF / Marco Borrelli.
21.08.2020