Про діонісійську природу джазу

Музичні роздуми в затінках вертограду

 

Макс Лан з’являється в галицькому богемному просторі щоразу в різних іпостасях. Та все ж в одній незмінній – піаніста-імпровізатора. Торік восени концертом у “Дзизі” він презентував свій джазовий квартет – “Lan4”. Мені тоді вельми сподобались і мелодії (до слова – авторські), і аранжування, і, навіть, назви, як ото “Truth about them” чи “Солодкі сльози Трускавця”. Згадка про санаторійне місто є очевидно симптоматичною метафорою, бо ж Макс студіює психоаналіз, котрий в останні роки є його головним заняттям й замилуванням. Почути ті та інші композиції у виконанні квартету можна буде 14 серпня в арт-центрі “Дзиґа”. А поки тривають приготування, ми з Максом серпневими вечорами вели бесіди про музику з погляду автора та слухача.

 


Фото: Костя Смолянинов.

 

– Поговорімо про емоції, які викликає музика в автора/виконавця і в слухача.

 

– Здається мистецтво зараз орієнтовано на те, щоб шокувати, вражати, інтелектуалізувати, а не на те щоб ти плакав.

 

– А як щодо попси?

 

– А що, ми зараховуємо попсу до мистецтва? (сміється).

 

Різна музика триґерує різні емоції, але в тому випадку, якщо ти дивишся на неї як споживач. А якщо ти дивишся на неї з іншого боку барикади як автор, то поглянь: ти маєш якесь ремесло в руках, якусь мову виразності, яка також пов’язана з тим, як ти мислиш/ відчуваєш, і тоді дуже легко видно, в яких ти стосунках зі світом. Очевидно, що Моцарт має один стосунок зі світом, відповідно він мав одну мову й засіб виразності, а Шуберт – інший, і життя Шуберта відрізняється від життя Моцарта. Іншими словами: ти переживаєш щось, якось даєш собі раду і складається це в певну мову.

 

– Свою особисту?

 

– Не тільки, ти ж бо живеш в часі, а час має свої контексти, свої моди, свої правила. Твої сучасники, які навколо тебе, вони також щось роблять. Музика – це не індивідуальний процес, а завжди колективний. Навіть, якщо ти сидиш сам у барлозі й щось там собі пишеш, то все одно це груповий процес, бо ти стоїш на плечах купи людей, які творили історію: історію міста, історію класичної музики чи джазу, історію львівської консерваторії і зовсім не консерваторії; людей важливих тобі особисто, котрі вчили слухати й бачити.

 

Ти щось любиш, ти щось переживаєш або не переживаєш – це і є найцікавішим, бо якщо дивитися на музику з аналітичної точки зору, то вона є одним з шляхів вивільнення навіть тих емоцій, про які ти і не знаєш, або які є глибоко затиснуті, або які ти в жоден інший спосіб не можеш виразити.

 

З мого досвіду роботи з пацієнтами дотичними до музики, так буває, що вони в музиці можуть виражати центральну суттєву для них тему, яку на свідомому рівні висміюють, або говорять про це холодним «металевим» голосом.

 

– Це про несвідоме?

 

– Звісно. Музика - це можливість виразити щось в собі невербального, щось,що є афективно чи емоційно заряджене, щось, із чим ти можеш навіть не мати свідомого контакту. Тому той, хто виконує чи пише, має віднайти цю емоцію в собі і вона має вилитися з нього, тоді слухач, шукаючи певний, відповідний собі, настрій в “айтюнс” чи деінде, зможе її розпізнати, і можливо все складеться і йому “завібрує”. То власне споживацький погляд на процес. У чому ще ґеніюш музики: ти, як слухач, можеш переживати не зрозумілі чи не ясно означені тобі емоції - тебе на щось спровокували, ймовірно на невідоме, але на таке, що може в тобі глибоко відгукнутись. Тобто, коли ти вперше слухаєш Малера в доброму виконанні, то опиняєшся в просторі, в якому ніколи не був, але який ти можеш в собі знайти.

 

– Чи можна в 45 років відчувати нуртування творчого гормону, бути натхненно захопленим і щасливим?

 

– Ха-ха, враховуючи, що Верді написав свою комічну оперу Фальстаф, коли йому було 80+. Я думаю, що щастя або натхнення за певних умов більш ніж доступне, – йдеться про контакт з життям. Аналітики вживають термінологію, яка дещо знецінює безпосередній досвід “лібідо” технічністю. Бо коли воно в тебе певним чином виявлене - як життя, як тепло, як можливість зворушуватися, як можливість дивитися і бачити, бути уважним, то тоді твій суб’єктивний досвід є дуже повним і незалежним від віку.

 

– Думаючи про знецінення, але також і про те, як бути відкритим до людей, щоб вірити, цінувати і відкриватися, я дійшла висновку, що музика, часом, може стати єдиним, що буде справжнім для тебе.

 

– Або може бути тонкою маніпуляцією!

 

– У чиєму виконанні?

 

– Навіть у твоєму ж. Коли ти так витончено виконаєш Шопена, всі поплачуться і ти в цей момент будеш лібідозно наснажена, і з кожної нотки буде скапувати твоя або шопенівська пристрасть. Потім, коли закриєш кришку інструмента, ти використаєш це для себе, і відчуєш себе набагато кращою ніж всі інші. Ймовірно це обітне твій зв'язок із простотою контакту з життям, контакту з іншими. Це буде дуже “солодким” відчуттям - і це про нарцистичне. І робитимеш ти це цілком непомітно для себе.

 

– Якщо зайшлося про нарцистичність, то чи не йдеться тут про втрату довіри?

 

– Так, це втрата довіри. Ти відчуваєш себе маленьким і негідним, і боїшся, що хтось побачить, що насправді ти зовсім не такий грандіозний.

 

– Бачиш, яка дуальність: з одного боку ти думаєш: який ти надзвичайний, насправді ти знаєш, що ти ніхто і що ж подумають люди?

 

– Власне тому нарцис знає дві позиції - супер-етичну і тотально безпринципну.

 

Відсутність довіри це, в якомусь сенсі, хвороба. Відчуття, що світ і ти сам в ньому є зіпсутим. Такі собі окуляри, які дуже сильно спотворюють… І так, можна сказати, що те, що я пробую виражати, досить наївне. Бути зворушеним, то якось так не гламурно... Бути відкритим, оголеним, то якось так слабко.

 

– Але це купується. Тільки це і купується.

 

– Власне! Довіра полягає в тому, що в ближнього твого, навітьу найзатьмаренішому стані, ймовірність оголеності чи автентичності можлива. Ти до неї можеш звернутися, якщо сам її знайдеш. Твоє несвідоме її знає, точно знає. Стравінський каже, що є аполонічний підхід до мистецтва і діонісійський.

 

Діонісійський – ти входиш в транс і некерована тобою сила з тебе промовляє, а аполонічний – це процес, підкорений волі та інтелекту творця - обсесивно-компульсивний за структурою. Стравінський кепкує зі Скрябіна, який зовсім позамежний в очікуваннях і спонтанний в пошуку натхнення. А сам – прорахований, тотально зінженерований, вибудуваний, тобто раціональний. Мені діонісійство ближче – і джаз того потребує – коли тобі треба пуститись берега і зайти туди, де ще толком не був. Зрештою, з поезією те саме: я не керую свідомо продукцією віршів і тематикою.

 


Фото: Ельпіда.

 

– Пригадую зустріч на котромусь з Форумів книговидавців, року 2006, здається, приїжджав польський письменник - Мірек Нагач, через рік він помер від передозування якимись псилоцибними грибами. Тоді він сказав річ, яка мені запам'яталась: «Я ледар неймовірний, але як сідаю писати, набираю текст і сам дивуюсь з того, що з мене таке виливається, крізь мене мовби хтось промовляє».

 

– Мій учитель, віденський психоаналітик професор Ґолінґ, не вірить в психотропні і психоактивні речовини. Він вважає, що це штучне і практично не потрібне для вияву глибинного. Ти кажеш про довіру, то довіра до себе полягає в тому, що ти можеш настільки собі довіритись, що можеш випустити самого себе без впливу речовин. Коли є необхідність у хімічно зміненому стані, тоді ти фактично не віриш, що сам здатен на політ. Думаю, що вияв лібідо, коли ти в чистому стані, в рази якісніший, ніж в спотвореному. Хоча пан Фройд казав, що хімічні речовини, то один із дуже людських засобів тимчасового полегшення їх нещасного життя. І про естетичне він також говорить, як про дієву спробу зробити наше існування стерпнішим.

 

– Максе, повернімось до твого квартету і до групового процесу творення музики!

 

– У контексті естетичного? Мій досвідчений колега – фантастичний музикант Андрій Арнаутов постійно наголошує: «Стеж за якістю звуку, а не за тим, наскільки технічно чи складно ти граєш, бо коли є краса звуковидобуття, то те ЩО ти граєш буде цілком іншої якості». Йдеться про імпровізацію. Свого часу, саме це він перейняв у співпраці з джазменами світового рівня. І це добре, що хтось може сказати мені цю фразу тут поруч. Ну і музикування з Андрієм – цілковите щастя!

 

– Недавно на «Концерті з вікна музею Людкевича» слухала одного молодого піаніста, який імпровізує в класичному стилі, що зустрічається вкрай рідко, і зауважила, що попри неймовірну фантазію йому таки бракує стрункості. Стрункості в імпровізації. Бо навіть імпровізація має свої закони, це не може бути тотальний хаос.

 

– Погоджуюсь. Це важлива аполоністична частина. Але, ймовірно, якщо б він більше звертав увагу на якість звуку, тоді й і зі стрункістю могло б бути інакше. Звісно, що для цього ремесла глибокі знання гармонії, композиції, технічних елементів є дуже важливими, і коли це занедбується – результат очевидно сумний. Але й протилежність є сумною. Тому йдеться про баланси.

 

– Думаю, що це все таки досвід і навик. Така стрункість стає природною тоді, коли ти повністю вникаєш в матерію.

 

– Зараз є багато музики досконалої з технічної точки зору і є люди цілком загіпнотизовані такого типу досконалістю. Я не можу сказати, що моя музика довершена з погляду технічності, але, до прикладу, на останньому концерті атмосфера була майже visible.

 


Фото: Ельпіда.

 

– Ви з квартетом грали минулої п’ятниці сет, – знайомі музиканти вельми нахвалювали. При послабленні карантину нових виступів більшатиме?

 

– Так, найближчі дні граємо в Закарпатті, але теж і у Львові. 14 серпня запрошуємо в арт-центр «Дзиґа» на наш концерт із програмою «POVOLI» – оригінальні твори на межі джазу, класичної, сучасної та електронної музики і купою пристрасті.

 

Розмовляла Марта Кузій-Андрущак.

 

 

10.08.2020