Сільські мотиви.

 

І.

 

Загорнуте в чорний морок, далеке від світа,

Наче вязень у неволі марить сяйвом волі,

І, стомившись марить денно, задріма в недолі,

Щоб у снах своїх пророчих вірить в радість літа...

 

В зимні ночі сірі хатки люблять снить таємно,

Як в шибки зеленим оком місяць зазирає,

Як в хатах серця селянські чорний роспач крає

І вигукує з просоння: — Щастя всім взаємно!

 

Десь далеко день огнистий... гори... бори... мури...

Ще незмірені простори... як морські безодні,

Світові глибини темні... Тут життя понуре...

 

...О, як-би так невідоме Біг творив сьогодні,

Може знищив би зрадливі опівнічні тіні

Й возвеличив би співучість досвітчаних півнів?!..

 

ІІ.

 

В час борні, в шляхах знайомих стрічі небезпечні:

Ліс знайомий надовколо зрадою повстане,

Міст розбитий зловорожо просто в очі гляне

І посунуть злі пригоди нагло, безконечно...

 

Через силу, весь в знемозі, знайдеш рідні межі,

Вчуєш нюхом сіножатей ніжні аромати,

Домандруєш Блудним сином до своєї хати.

Та не взнають, а спитають: — Що, прийшов на стежі?..

 

Станеш зайвим на порозі. — Всі тут з мозолями,

Тут неволя, тут недоля, тут серця свавільні,

Що до волі йдуть уперто з косами й граблями...

 

Зайво — стежить... Йде господар... Ось на полі вільнім

Запалають в крови серця дивовижні гасла:

— Хай жиє селянська віра!.. Тлій, щоб не погасла!..

 

III.

 

Хто із нас не знає за селом "хвигуру",

На якій Роспятий стеріг межі панські,

А перед Роспятим голови селянські

Схилені мовчазно, стомлено й понуро...

 

Скільки літ дивились на роспяті руки,

Скільки літ надії люде покладали,

Скільки літ молились, плакали, зітхали,

Як смоктали піт з них глитаї та дуки!..

 

...Камяніли серцем в боротьбі із горем, —

Прагнули поради у попа старого, —

Гинули, як мухи, за далеким морем,

 

Як ішли в Канаду шукать щастя свого...

Старий піп для втіхи знав одно казання:

— Кайтесь люде, кайтесь!.. Бог дасть раювання!...

 

IV.

 

Ще один малюнок: — Осінь. Сумно. Гомін.

В школі розпочався запис до науки. —

Блідолиці діти вивчаться "Аз-Буки"

I підуть із школи темні, наче комін...

 

Безнадійно довго "забивають баки",

Все в тій школі дике і нічого свого,

Як чуже й далеке їм "Родное Слово",

За яке учитель гриз їх гірш собаки...

 

Тільки там, де хмелем несло на дорогу,

Чулись вільноспіви, вигуки і сльози. —

Так складали жертви чортові і Богу,

 

Щоб міцніли й кріпли ще слабкі погрози,

Щоб буяли в пиві сміливі пориви —

В боротьбі сконати за часи щасливі...

 

V.

 

Із села в простори всі шляхи провадять,

Кожда навіть стежка стоптана ногами,

Тільки ясне сонце вічно за горами.

І про нього довго в довгий вечір радять.

 

За селом скрізь бори, наче смуга синя,

За селом скрізь панські ниви і дороги,

А в селі хвороби і похмурі брови,

А в селі духовна віра і святиня...

 

Раз повстали... Місяць світе і не світе.

Тільки пломінь дихав згагою пожарищ.

І шептали всюди: "День пришле привіти!"

 

Всім зробилось ясно, що із чорних згаpищ,

З боротьби і крови, на страшній руїні

Запалає сонце в світлому проміні...

 

VI.

 

Снилось і не снилось. — Марилось і ждалось, —

Над селом розкрилось вічно-сонне Око

Задріжала в пітьмі далечінь глибока

І в селі щось тихо й гірко засміялось...

 

Над селом понуро Замисленість туже

В вікнах сірих хаток каганець палає.

В клуні хтось Могутній ратище ладнає

Видно — день настане Переможнодужий.

 

Дійсність, сон і місяць на малих віконцях

Викликають наглі й дивовижні плями. —

В хаті хтось вмірає, не діждавшись сонця.

 

З раною повстання він прийде до ями

І заплачуть рідні над його труною:

— Хтож пройде за плугом вільним борозною.

 

VII.

 

...В південь сонцесяйний, спекою палючий

Стануть всі рядами, зробляться своїми

Сірі гуси й вівці заспівають гімни,

Дужі й вільні груди кинуть виклик тучі...

 

На старій дзвіниці голуб забуркоче,

На леваді бубон весело заграє,

Старожитні межі плуг новий зорає,

Тих візьме могила, хто повстати схоче...

 

Вечером обходні вдарять в торохтілку,

Кождий відпочине незалежним паном, —

Ранком сонце збудить спільну молотилку...

 

І посуне гомін над широким ланом,

І повстане сила вільного женця,

Що зберіг надію й віру до кінця...

 

1919 року, літо, Волинь.

 

[Громадська думка, 01.08.1920]

 

01.08.1920