І.
Загорнуте в чорний морок, далеке від світа,
Наче вязень у неволі марить сяйвом волі,
І, стомившись марить денно, задріма в недолі,
Щоб у снах своїх пророчих вірить в радість літа...
В зимні ночі сірі хатки люблять снить таємно,
Як в шибки зеленим оком місяць зазирає,
Як в хатах серця селянські чорний роспач крає
І вигукує з просоння: — Щастя всім взаємно!
Десь далеко день огнистий... гори... бори... мури...
Ще незмірені простори... як морські безодні,
Світові глибини темні... Тут життя понуре...
...О, як-би так невідоме Біг творив сьогодні,
Може знищив би зрадливі опівнічні тіні
Й возвеличив би співучість досвітчаних півнів?!..
ІІ.
В час борні, в шляхах знайомих стрічі небезпечні:
Ліс знайомий надовколо зрадою повстане,
Міст розбитий зловорожо просто в очі гляне
І посунуть злі пригоди нагло, безконечно...
Через силу, весь в знемозі, знайдеш рідні межі,
Вчуєш нюхом сіножатей ніжні аромати,
Домандруєш Блудним сином до своєї хати.
Та не взнають, а спитають: — Що, прийшов на стежі?..
Станеш зайвим на порозі. — Всі тут з мозолями,
Тут неволя, тут недоля, тут серця свавільні,
Що до волі йдуть уперто з косами й граблями...
Зайво — стежить... Йде господар... Ось на полі вільнім
Запалають в крови серця дивовижні гасла:
— Хай жиє селянська віра!.. Тлій, щоб не погасла!..
III.
Хто із нас не знає за селом "хвигуру",
На якій Роспятий стеріг межі панські,
А перед Роспятим голови селянські
Схилені мовчазно, стомлено й понуро...
Скільки літ дивились на роспяті руки,
Скільки літ надії люде покладали,
Скільки літ молились, плакали, зітхали,
Як смоктали піт з них глитаї та дуки!..
...Камяніли серцем в боротьбі із горем, —
Прагнули поради у попа старого, —
Гинули, як мухи, за далеким морем,
Як ішли в Канаду шукать щастя свого...
Старий піп для втіхи знав одно казання:
— Кайтесь люде, кайтесь!.. Бог дасть раювання!...
IV.
Ще один малюнок: — Осінь. Сумно. Гомін.
В школі розпочався запис до науки. —
Блідолиці діти вивчаться "Аз-Буки"
I підуть із школи темні, наче комін...
Безнадійно довго "забивають баки",
Все в тій школі дике і нічого свого,
Як чуже й далеке їм "Родное Слово",
За яке учитель гриз їх гірш собаки...
Тільки там, де хмелем несло на дорогу,
Чулись вільноспіви, вигуки і сльози. —
Так складали жертви чортові і Богу,
Щоб міцніли й кріпли ще слабкі погрози,
Щоб буяли в пиві сміливі пориви —
В боротьбі сконати за часи щасливі...
V.
Із села в простори всі шляхи провадять,
Кожда навіть стежка стоптана ногами,
Тільки ясне сонце вічно за горами.
І про нього довго в довгий вечір радять.
За селом скрізь бори, наче смуга синя,
За селом скрізь панські ниви і дороги,
А в селі хвороби і похмурі брови,
А в селі духовна віра і святиня...
Раз повстали... Місяць світе і не світе.
Тільки пломінь дихав згагою пожарищ.
І шептали всюди: "День пришле привіти!"
Всім зробилось ясно, що із чорних згаpищ,
З боротьби і крови, на страшній руїні
Запалає сонце в світлому проміні...
VI.
Снилось і не снилось. — Марилось і ждалось, —
Над селом розкрилось вічно-сонне Око
Задріжала в пітьмі далечінь глибока
І в селі щось тихо й гірко засміялось...
Над селом понуро Замисленість туже
В вікнах сірих хаток каганець палає.
В клуні хтось Могутній ратище ладнає
Видно — день настане Переможнодужий.
Дійсність, сон і місяць на малих віконцях
Викликають наглі й дивовижні плями. —
В хаті хтось вмірає, не діждавшись сонця.
З раною повстання він прийде до ями
І заплачуть рідні над його труною:
— Хтож пройде за плугом вільним борозною.
VII.
...В південь сонцесяйний, спекою палючий
Стануть всі рядами, зробляться своїми
Сірі гуси й вівці заспівають гімни,
Дужі й вільні груди кинуть виклик тучі...
На старій дзвіниці голуб забуркоче,
На леваді бубон весело заграє,
Старожитні межі плуг новий зорає,
Тих візьме могила, хто повстати схоче...
Вечером обходні вдарять в торохтілку,
Кождий відпочине незалежним паном, —
Ранком сонце збудить спільну молотилку...
І посуне гомін над широким ланом,
І повстане сила вільного женця,
Що зберіг надію й віру до кінця...
1919 року, літо, Волинь.
[Громадська думка, 01.08.1920]
01.08.1920