ФЕНОМЕН БІТЛЗ. I.
(до 60-літнього ювілею Ліверпульської Четвірки)
2020 року Бітлам виповнюється 60 років. Але це вже не вперше. І 2017-го, і 2018-го, і 2019-го, беручи до уваги різні дати, багато хто писав про 60-річчя легендарного гурту. Утім позаяк сам сер Пол Маккартні сфотографувався з декількома футболками «Beatles-60.1960-2020», то вочевидь доведеться прийняти цю дату за канонічну, хоча я переглянув хронологію Beatles Bible за 1960 рік – там події менш значущі, аніж, наприклад, зустріч Джона з Полом 1957-го чи їхні перші спільні виступи на сцені 1958 і 1959 року. Та менше з тим, Полу видніше, до того ж гарно звучить і гарно дивиться – «Beatles 60th anniversary 1960-2020». Кругленька дата.
Не знаю, чи якась проблема мене в житті цікавила більше, аніж загадка Бітлз. Спробую викласти тут свій погляд на неї, погляд 12-річного пацана, який 1963 року вночі прокидався і тягнувся до приймача «Селга», аби почути ті райські звуки, хоча спати хотілося так несамовито, що перебороти сон було справжнім подвигом. Кому 12 років, той знає, як це неймовірно важко. І погляд майже 70-літнього старого вуйка, який слухає Бітлів уже 57 років. Щойно зловив себе на тому, що моя оцінка Бітлз і 12-літнього, і майже 70-літнього фактично не змінилася. Постараюся на цих сторінках менше тиражувати, як це заведено, банальних істин про Бітлз, тому тут ви знайдете здебільшого контроверсійні думки, які зовсім не збігаються з думками поважних музичних журналів на кшталт «Rolling Stone», чи з думкою більшості моїх друзів-бітломанів. Але це мій погляд, у правильності і непохитності якого я переконаний так, як колись ми казали: «Як Бога кохам».
Бог і Бітлз – цікава тема, якої торкався вже багато хто, і багато хто приписує цим хлопцям, а головно їхній творчості, сакральність. Пригадую, 2002-го року ми у Львові заснували Український фан клуб Бітлз і приймали до нього нових членів. На засідання бітломанів прийшов наш теперішній мер Андрій Садовий і виявив бажання приєднатися до нас. Я як віце-президент приймав його у члени фан клубу і не вигадав нічого мудрішого, аніж запитати: «А ви любите Бітлз?». Анітрохи не замислившись, Андрій Іванович упевнено відповів: «Це все одно, якби ви мене запитали, чи люблю я Бога». Ця відповідь мене зворушила, хоча здалося, що це вже аж занадто сильно було сказано.
Нещодавно прочитав зізнання професора Ярослава Грицака, який вважає, що його віра в Бога береться з того моменту, коли він у травні 1974 року вперше почув бітлівську пісню «Girl». Дещо схоже пережив і я на одинадцять років раніше, коли восени 1963-го почув по радіо «She Loves You», і коли я після цього часто кидався до радіоприймача і брав його тремтячими руками, вигукуючи: «О, Боже, Бітли!», мої товариші дивилися на мене, як на божевільного.
Бітлз як релігія, чи має така концепція право на існування? Почну зі знаменитої цитати Джона Леннона про те, що Бітлз більш популярні, аніж Ісус Христос. Чим мав Джон у цьому рацію? Вочевидь, що ні. По-перше, Христос і популярність – речі несумісні. Хоча Син Божий зажив і справжньої людської слави, що фактично і є найвищим ступенем популярності. Піком цієї популярності можна вважати Його в’їзд на віслючці до Єрусалиму. Про це нам розповідає Євангелія від Матвія, розділ 21: «І багато народу стелили одежу свою по дорозі, інші ж різали віття з дерев і стелили дорогою. А народ, що йшов перед Ним і позаду, викрикував: Осанна Сину Давидовому! Благословенний, хто йде у Господнє Ім'я! Осанна на висоті! А коли увійшов Він до Єрусалиму, то здвигнулося ціле місто, питаючи: Хто це такий? А народ говорив: Це Пророк, Ісус із Назарету Галілейського!» Стеленням пальмового гілля в античні часи зустрічали лише царів, а стелення власної одежі, яка тоді була величезною цінністю (навіть зношену одежу Ісуса поділили між собою жеребом його кати), можна вважати за вияв найбільшої народної любові і жертовності.
«Потому Ісус увійшов у храм Божий, і вигнав усіх продавців і покупців у храмі, і поперевертав столи грошомінам та ослони продавцям голубів. І сказав їм: Написано: Дім Мій буде домом молитви, а ви робите з нього печеру розбійників». Можна лише уявити собі ступінь популярності Ісуса, який міг отак спокійно зайти до Єрусалимського Храму – найбільшої святині юдеїв і вчинити там такий розгардіяш, а фарисеї і книжники не наважилися навіть дорікнути Йому за це. В декількох місцях Євангелії говориться, що вони хотіли схопити Ісуса, але боялися людей, бо ті вважали Його за Пророка. По тому, як Ісус навів у храмі порядок, «приступили до Нього криві і сліпі, і Він їх уздоровив».
Сліпі і криві – постійні учасники багатьох подій, пов’язаних з діяльністю Ісуса. Неповносправні – учасники майже всіх концертів Бітлз, бо це – прояв гуманності вільного світу. До речі, на концерті в США навіть для самої дружини президента Ліндона Джонсона не могли дістати квитка, і вона сиділа на приставному кріслі позаду цих калік. Речник гурту Бітлз Дерек Тейлор в інтерв’ю газеті «Нью-Йорк Пост» 1964 року описує цілковито біблійні картини: «Було таке враження, ніби приїхав якийсь месія. Каліки викидали милиці і підбігали до авта. На обличчях цих людей сяяло щастя». «Майже на всі концерти приводили натовпи калік, неначе хлопці мали якусь надприродну силу, аби зцілити цих нещасних. Деякі з них воліли хоча б доторкнутися до когось із Бітлз. Дивитися на це було нестерпно», – згадує ті часи дорожній менеджер гурту Ніл Еспінол.
Резюмуючи тему сакральності Бітлз, можна без жодної екзальтації і перебільшення зробити висновок, що їхня творчість (але в жодному разі не вони самі як особистості) є частинкою, можливо невеликою частинкою Божої Благодаті, такою, як і твори Баха, Моцарта, Бетховена. І тоді виникає ясне переконання, що світ, де існує така музика – це Божий світ і, зокрема, пісні Бітлз констатують твою причетність до цього світу. Бог надсилає нам цю частинку своєї благодаті через простих людей. Він вибирає їх за своїм глибоким задумом, не завжди зрозумілим навіть мудрим людям. Але що таке людська мудрість? Вона нікчемна, порівняно з Божим задумом. У Першому посланні апостола Павла до коринтян сказано: «Де мудрий, де книжник, де дослідник віку цього? Хіба Бог мудрість світу цього не змінив на глупоту?.. Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих… і простих світу… і незначних вибрав Бог, щоб значне знівечити». І пророк Йона, котрий провів три дні і три ночі у череві китовому, і низький на зріст чоловічок на ім’я Закхей, начальник над митниками, який виліз на дерево, аби краще розгледіти Ісуса, і всі апостоли, окрім Павла, були людьми простими й неосвіченими. Так само і Бітли, прості пацани, в яких навіть не було вищої освіти, стали носіями і провідниками Божої Благодаті, бо вочевидь іншим чином не можна було достукатись до сердець і душ певної категорії людей. Музика Бітлз – це адресна духовна допомога для тих, хто, можливо, іншим чином не може осягнути Божої Благодаті. Бог вибрав навіть можливо атеїстів чи агностиків, якими були Бітлз, але це не виглядає як парадокс, а особистість цих хлопців тьмяніє перед тим, що зробила зі світом їхня музика.
Чи можна розглядати творіння митця окремо від його особистості? Безумовно. Почитавши листи Моцарта можна дійти висновку, що це була людина доволі приземлена, але Бог вибрав власне його, як носія і провідника Своєї Благодаті для людей. У висловах і діяннях членів Ліверпульської Четвірки ми теж не знайдемо нічого, щоби свідчило про їхній занадто високий інтелектуальний чи духовний рівень, але вони теж стали Вибраними, бо «покликаних багато, але вибраних мало».
Також і в музиці Beatles, і в їхніх текстах не було нічого проповідницького чи моралізаторського, але слухаючи цю музику, молоді люди мого покоління ставали палкими прихильниками свободи, величі людського духу, і, як не дивно, ставали навіть добрішими й моральнішими. Так само, коли людина закохана, вона теж стає добрішою і моральнішою. Це те відчуття щастя, яке дає тобі Бог, і власне, коли ти світишся цим щастям, тоді найбільше відчуваєш Його присутність у цьому світі і у твоїй душі. Під час телеетеру Ed Sullivan Show в лютому 1964 року за участі Бітлз, яке оглядали понад 73 мільйони глядачів (на той час абсолютний рекорд), жоден підліток у США не скоїв жодного правопорушення, а статистика свідчила, що за такий час зазвичай ставалися сотні й тисячі правопорушень. В подальшому таке вже ніколи не повторювалось.
Сакральність Бітлз підтверджує і явище бітломанії. Прояви бітломанії в багатьох випадках нагадували харизматичний релігійний екстаз, що, своєю чергою, Зиґмунд Фройд характеризує як невротичні чи психотичні прояви. Але чи була насправді бітломанія чимось ексклюзивним? Адже екзальтованих істеричок не бракувало в усі історичні епохи, починаючи зі Стародавнього Єгипту, Римської імперії чи Середньовіччя. Адже на історичних кінокадрах ми бачимо сцени масової істерії навколо Гітлера, Сталіна чи культового кіноактора 1920-х років Рудольфо Валентіно. Також ми бачимо, як розчулено плакали дівчата на концертах Майкла Джексона. У чому ж ексклюзивність бітломанії? А в тому, що вона спричинила набагато більшу, нечувану в історії масовість і набагато вищий градус божевілля.
«Всі країни, де виступали Бітлз, – пише біограф гурту Гантер Девіс, – стали свідками таких сцен повального божевілля, які неможливо собі було уявити ще зовсім нещодавно, і які навряд чи повторяться в майбутньому». Бітломанію, як явище, неможливо перебільшити, пише біограф далі, тому що сама бітломанія є перебільшенням. Тих, кому це все здається казкою, можна адресувати до провідних світових газет того часу, які в кілометрах слів і світлин, кінокадрів увіковічнили кожен крок Бітлів на шляху до завоювання всього світу. Коли 1967 року бітломанія закінчилася, важко вірилося, що це все було насправді. Хіба могли всі одночасно збожеволіти? Адже врешті-решт цьому затьмаренню піддавалися люди різного віку, різного інтелектуального рівня і кольору шкіри. Лідери світового масштабу, великі знаменитості вступали у змагання між собою, намагаючись довести, як докладно вони знають усе, пов’язане з Бітлз.
Бітломанія вибухнула у другій половині 1963 року. У Британії в чергах за квитками на їхні концерти збиралися тисячі молодих людей з термосами, канапками й спальними мішками. Вони стояли до двох діб, багатьох, придавлених у натовпах, доправляли до лікарень. В маленькому містечку Карлайл під час відкриття каси виникла страшна тиснява, були розбиті вітрини магазинів, і дев’ять фанів потрапили до лікарні. Згодом у великих містах кількість потерпілих налічувалася сотнями. Сотні придушених. За рік британців перевершать американці, які будуть вистоювати у чергах за квитками на Бітлз до чотирьох діб, запалюючи уночі вогнища, аби не замерзнути.
Від бітломанії Бітлз в жовтні 1963 вирішили чкурнути до Швеції, але там виявилося те саме: сльози, несамовиті крики, дівчата непритомніють, тобто все, як звично. До Англії хлопці поверталися на одному літаку з прем’єр-міністром Великої Британії Алеком Дугласом-Г’юмом і тогорічною міс світу, британкою Енн Сідні. На лондонському летовищі тисячі фанів просто затерли машину прем’єра, а міс планети, яка принесла славу Британії, взагалі залишилася непоміченою. Жоден журналіст не приділив уваги ані прем’єру, ані міс світу. 1964 року на летовищі австралійської Аделаїди Бітлів зустрічало 300 тисяч фанатів (світовий рекорд).
Явище бітломанії швидко вийшло за межі музики і стало загальнонаціональною проблемою, яка розглядалася на державному рівні. Британський парламент на своєму засіданні обговорював питання необхідності вжити заходів для боротьби з безладами під час концертів Бітлз. Прем’єр Алек Дуглас-Г’юм назвав Бітлів головною статтею британського експорту, яка дає прибуток державній скарбниці більше, аніж уся вугільна промисловість Англії. Бітлз також врятували текстильну промисловість своєї країни від краху. На той час відчувалась важка криза зі збутом вельвету. І от на прохання державних посадовців хлопці один-єдиний раз сфотографувалися, вбрані у вельветові костюми. Після цього зі всіх британських магазинів навала покупців буквально вимила всю вельветову тканину. Десятки тисяч робочих місць у текстильній промисловості було врятовано. Майбутній прем’єр Британії, а тодішній лідер консерваторів Едвард Гіт, який до цього часу зневажливо ставився до Бітлз, вважаючи їх загрозою моральним підвалинам нації, заявив: хто б міг подумати, що ці четверо хлопців врятують цілу галузь промисловості.
У час бітломанії, здається, навіть розумні й високопоставлені люди втрачали почуття реальності. Малограмотного Рінґо було обрано віце-президентом Лідського університету, де він переміг лорда, колишнього голову Верховного Суду Британії. Під час виборчої кампанії до британського парламенту восени 1964 лейбористи й консерватори звинувачували одні одних у намаганні використати Бітлів для своєї вигоди. Найспритнішим виявився лейборист Гарольд Вілсон, йому пощастило сфотографуватися зі знаменитими ліверпульцями, і він виборов перемогу, ставши прем’єром. Багато голосів молодих виборців зробили свою справу.
Популярність Бітлз дійшла до того, що вони стали предметом розгляду церковної асамблеї – щорічної зустрічі глав англіканської церкви. Єпископи сперечалися між собою у поглядах стосовно легендарної четвірки. Один єпископ зауважив, що на гроші, які заробляють «ці психопати» за тиждень, можна побудувати храм в Африці. Інший заперечував йому, що він сам як прихильник гурту, вважає їхні концерти навіть дуже корисними для молоді.
Бітломанія захлеснула і колишній Радянський Союз. Тисячі юнаків, і навіть дівчат, носили зачіску а-ля Бітлз. От де дружинники й міліція мали роботу, ловлячи патлатих, і стрижучи їх деколи просто на вулиці. Пригадую у Львові у 1965-1966 роках був хлопець-бітломан на прізвисько Валет, який носив довге волосся і був об’єктом захоплення молоді. Своєю зачіскою а-ля Beatles «Rubber Soul» він набагато більше шокував тодішніх добропорядних гомосовєтікусів, аніж згодом панки, металісти, і навіть гранжовці з кульчиками в носі і довжелезними косами до пояса.
Мало хто зараз згадує, що бітломанія була неабияким психологічним випробуванням для самих хлопців, які переживали величезне нервове напруження, і Рінґо стверджував: «Усі ми пройшли цей період божевілля». Від 1964 року Бітлз вже мали серйозні проблеми з власною безпекою. Вони не могли навіть потрапити додому, аби відвідати батьків. Навколо будинків членів гурту у Ліверпулі чатували натовпи істеричних прихильниць і прихильників. Хлопці вдавалися до хитрощів. Джон Леннон, як завжди більш спритний і винахідливий, аби відвідати дружину Сінтію і тітку Мімі, переодягнувся, загримувався і задніми дворами пробрався додому. Під час концертів у США вночі до готелю, де зупинялися Бітлз під’їжджав хлібний фургон, і переодягнених хлопців у ньому вивозили за місто, аби ті хоч трохи могли подихати свіжим повітрям, бо навіть з’явитися на балконі готелю було небезпечно.
На їхніх концертах поліційні уми розробляли усілякі хитрі сценарії, аби запобігти розшматуванню кожного бітла на дрібні кавалки. Наприклад, біля центрального входу до зали, де мав відбуватися концерт, стягувалися великі сили поліції з собаками, поліційні машини, ніби робився коридор для проходу, а тимчасом хлопці, загримовані, в оточенні переодягнених у цивільне поліціянтів непомітно проникали до зали через пожежний вхід. Коли ж ці трюки стали занадто відомими фанатам гурту, поліція вдавалася до протилежних хитрощів: вдаючи, що хлопці мають намір проникнути до зали через службовий вхід, швидко робила їм коридор через парадний.
Зрештою дійшло до того, що поліція заносила хлопців на концерт до зали у міцних металевих клітках, які застосовували для транспортування до Британії африканських левів. Для розгону фанів поліція часто застосовувала водомети. 11 листопада 1963 року в Бірмінгемі після концерту бітлам вдалося врятуватися від екзальтованого натовпу лише переодягнувшись у мундири поліціянтів. Газета «Daily Telegraph» опублікувала несхвальну статтю, в якій сцени прихильності до гурту уподібнювали Нюрнберзьким мітингам Гітлера. Знаменитий американський продюсер Сід Бернстайн заявив, що до цього часу насправді лише Гітлер мав таку владу над масами. Бернстайн стверджував: «Якщо б ці хлопці захотіли, вони могли б скасувати президентські вибори в США».
Дуже авторитетні психологи доводили, що жінки на концертах Бітлз легко отримують повноцінний оргазм, а деякі молоді дівчата переживали це почуття вперше в житті, не тямлячи, що з ними коїться. Після одного з концертів гурту прибрали сорок пар кинутих на сцену жіночих трусиків. Журнал «Time» повідомляв також про безліч сидінь крісел у залі, наскрізь просочених сечею під час концерту. Для багатьох поціновувачів Бітлз концерти часів бітломанії асоціюються з рясними струмками сечі по підлозі залу і зі стійким запахом урини. Таким чином дуже фігуральний і доволі образний та алегоричний вислів, відомий усім нам: «Пісяти по ногах», на концертах Бітлів втілювався в реальність.
Тодішнім нареченим Пола – Джейн Ешер і Джорджа – Патті Бойд було небезпечно з’являтися на вулиці, бо існувала небезпека, що їх розшматують істеричні прихильниці гурту. Обидві дівчини відчували від цього не те, що незручності, а серйозний страх і депресію.
Десь у році 1965 або 1966 серед нас ходила чи то легенда, чи то розповідь про справжній випадок, коли в Англії брат подарував сестрі шкарпетку і сказав, що вона належить Полу. Та повісила її на ланцюжку на шию, а коли згодом брат заявив, що пожартував, дівчина наклала не себе руки. Я кидав усі можливі варіанти в Ґуґл і нічого про це не знайшов, отож треба так розуміти, що це була легенда.
Навіть філологи не залишилися осторонь феномену Бітлз, вони, своєю чергою, стверджували, що Бітлз збагатили англійську мову купою ліверпульських (ліверпудлійських) діалектизмів, на що лідер консерваторів Едвард Гіт незадоволено зауважив: «Вони до невпізнання змінили мову її величності королеви».
У чому ж сутність явища бітломанії? Дехто вбачає її причини у якомусь чарівному магнетизмі Джона, Пола, Джорджа і Рінґо, у якійсь неймовірній привабливості цих хлопців, а також у блискуче зробленому іміджі гурту, включно з довгим волоссям. Зараз у різних варіантах циркулює вислів однієї з британських газет тих часів про те, що Бітлз завдячують своїй шаленій популярності «75 відсоткам реклами, 20 відсоткам довгого волосся і 5 відсоткам виття». Але навряд чи це правильна думка. Пригадую в дитинстві, ще не знаючи ні про яких довговолосих Бітлів, ні про жодну істерію навколо них, я вперше почув по радіо «She Loves You». Цього неможливо описати, але всередині мого єства щось почало шалено скакати і наповнювати мене якоюсь чарівною радістю. Не знаючи, хто це співає, не розуміючи жодного слова, я зрозумів лише одне – це щось таке, заради чого варто жити на світі. Не знаю, можливо так вперше сприймали свого часу музику Баха чи Бетховена. Згодом я осягнув, що бітломанія – цей кайф, який доводить до затьмарення розуму – у самій музиці Бітлз, а всі зовнішні аксесуари – так собі, мізерний додаток. Спочатку не хотів цього писати, але все ж напишу – слухаючи не один раз «Drive My Car» вже 1966 року, коли мав магнітофонний запис альбому «Rubber Soul», я неодмінно, неначе божевільний, катулявся по підлозі.
З появою Бітлів багато хто, навіть такі поважні люди, як Боб Дилан, казали, що це музика тинейджерів. Це був ніби натяк на те, що музика ця несерйозна, така характеристика була наче зневагою до цієї музики. Але насправді все навпаки. Це найбільша похвала і шана, яка лишень може бути віддана цій музиці! І ось чому. Головне почуття, яке викликає музика Бітлз – це шалена, неймовірна радість, те почуття, яке дано відчути людині лише в молоді роки. Кожен пам’ятає ті хвилини безпричинних радощів, які всі ми переживаємо, будучи юними, коли невідомо з якої причини хочеться верещати, стрибати до стелі і обійняти увесь світ. Життя цієї секунди видається прекрасним і віриш, що усе, ще прекрасніше – попереду. Бітлам, напевно, вперше в історії музики вдалося висловити це почуття у звуках. Воно передається усім і запалює усіх, навіть і немолодих. Цікаво, чи ще комусь вдасться створити таке диво, яке створили Бітлз?
Це беззаперечно музика молодих. Я маю на увазі музику геніального періоду творчості Бітлз, а саме: 1963-1965 роки, порівняно з якими все решта у їхній творчості видається вже не таким яскравим і блискучим. Дехто з соціальних психологів висловлював припущення, що Бітлз отримали величезне покоління післявоєнного бебі-буму, якого не мали десятиліттям раніше ані Елвіс Преслі, ані Френк Сінатра. Однак досвідчений чиказький поліціянт після концерту Бітлів в Чикаґо 5 вересня 1964 року заявив, що сцени екзальтованої прихильності публіки до хлопців таки були трохи подібні до концертів Сінатри, але помножені на 50 чи навіть на 100.
На концерті Пола Маккартні в Пітері 20 червня 2004 року я помітив (а ми стоячи чекали на концерт шість годин, тобто було доволі часу, аби все розгледіти і проаналізувати), що всі присутні на Дворцовій площі були або 18-22 літні, або старші за 50. Середня вікова група 30-50 була просто вимита. Тобто на Пола прийшли або ті, хто молодими слухав Бітлз у 1960-х, або ті, кому тоді (2004 року) було 18. Що й казати – музика молодих. Там же я переконався, що бітломанія невмируща, і ми стали свідками напевно майже тої самої бітломанії, що й 40 років тому. Після «Back In The USSR» біля нас знепритомнів тінейджер, хлопця за руки й за ноги виносить міліція, ззаду йде стурбований батько. Молоді дівчата переді мною, точно так само, як на кінокадрах 1964 року, хапаються руками за голову, стогнуть і витирають сльози. Сльози були й на очах літніх людей. Озиратися і підглядати за цим було так само непристойно, як підглядати за чиїмсь коїтусом, але мій дослідницький інстинкт все ж змушував мене це робити.
Усі навколо у захваті співають, співають кожну пісню Пола. Це навіть деколи діставало, бо я сподівався послухати як слід самого Пола, а не самодіяльний багатотисячний хор навколо себе. І це при найпотужнішій і найякіснішій апаратурі, яка тільки буває у світі, і при тих децибелах, від яких, кажуть, розбіглися усі коти з Ермітажу. Неймовірне було відчуття перебувати у сімдесятитисячному натовпі нормальних людей, і феноменально було відчувати свою причетність до цих людей. Згадувався класик зі словами про «велике скупчення чесних людей». Буквально те саме я відчув і на концерті Пола в Києві 14 червня 2008 року. І знову напрошується аналогія з музикою Бітлз і моральністю й духовністю. Перебуваючи серед десятків тисяч поціновувачів цієї музики і в Пітері, і в Києві, я не бачив жодного п’яного, жодного тупого чи нахабного обличчя, одні світлі й радісні лиця. Та зрештою можна подивитися відео усіх концертів Пола від 1970-х років і зробити висновок про публіку, яка так безмежно кохає цю музику…
Повертаючись до 1960-х, можна констатувати, що світова бітломанія призвела до того, що на концертах The Beatles: 1) нічого не було чути через неймовірний вереск публіки і 2) безпека хлопців перебувала під загрозою, тому вони вирішили через це припинити концертну діяльність. А з припиненням концертної діяльності після 1966 року припинилася й бітломанія.
02.08.2020