Це перероблений автором текст виголошеної 17 січня 2019 року в Українському католицькому університеті вступної лекції з бітлівського циклу професора Ярослава Грицака.
У своїй лекції не маю наміру доводити, що «Бітлз» були віруючими людьми, ходили до церкви або були греко-католиками. Мій намір інший. Я хочу показати на прикладі їхньої історії один із важливих моментів сучасного Заходу – ставлення до Бога. Це ставлення є одною з найхарактерніших рис та водночас його найбільшою проблемою. Цей світ значною мірою витворений поколінням, до якого належали «Бітлз». Люди цього покоління народилися під час або відразу після війни, у 1960-х досягли двадцяти років, а у 1980-1990-х – віку, коли перебирають владу. Зараз вони відходять на пенсію або в інший світ, залишаючи за собою у цьому світі те, що визначає сучасну західну політику і західну європейську культуру. Найкоротше це ставлення можна охарактеризувати словами радника Тоні Блера: «We don't do God». Оскільки Україна стремить до Європи, а багато українців уже живе у ній, то, треба думати, ця риса і ця проблема Заходу стануть також нашими. Маю надію, що разом із Європою нам буде легше їх розв’язувати. Але для цього перш за все треба їх здіагнозувати та зрозуміти.
Почну з особистого. Історики добре знають: біографію кого б ти не писав, все одно виходить біографія про себе. Розкажу про свій досвід. Усвідомити мені його помогла передмова до російського перекладу книжки Джо Бойда «White Bicycles: Making Music in the 1960s». Під час своєї поїздки в Москву 1990 року він жив у квартирі своєї перекладачки. Її син був одержимий рок-музикою і доймав гостя питаннями на зразок «що таке Deuce Coupe» тощо. Коли Бойд спитав, звідки у нього взялася одержимість англо-американською музикою, той розповів йому історію: влітку 1974 року він лежав на березі Москви-ріки, і в декілька метрів від нього група людей слухала касетний магнітофон. «Через п'ятнадцять секунд після початку бітлівської пісні "Girl" мій всесвіт змінився назавжди. Я зразу зрозумів – чим би ця музика не була, вона відображає Правду. А все, що я до цього часу знав про своє життя, було Брехнею».
Це був також і мій досвід. Я добре пам'ятаю, коли вперше почув «Бітлз» – у травні 1974 року. Це теж була «Girl», і я теж пережив подібне навернення. Я почав вчити англійську мову так, що за рік міг уже розбирати слова. Мене часто звинувачують, що я марксист, ліберал чи жидомасон. Насправді я перш за все бітломан. І мої погляди на світ, у тому числі моя віра у Бога, береться з того моменту травня 1974 року.
Знаю, що це не тільки мій досвід. Це досвід багатьох жінок і чоловіків мого покоління, які зараз вступають у вік 60 чи більше років. Тому заки ми теж почнемо відходити на пенсію чи в інший світ, нам хочеться поділитися цим досвідом з людьми, набагато молодшими від нас. Може, це їм допоможе жити і виживати у цьому світі, який ми лишимо за собою.
«Бітлз» не просто належали до «покоління 60-х». Вони були його голосом. Одна з головних рис людей цього покоління: вони були дітьми батьків, які ще вірили у Бога і масово ходили до церкви, самі ж вони до церкви не ходили й або в Бога не вірили (атеїсти), або ж вважали, що якщо Бог й існує, він не має прямого відношення до їхнього життя (агностики).
Це добре видно з біографії «бітлів». Джона Леннона виховувала не мати, а її рідна сестра, тітка Мімі. Вона регулярно висилала Джона Леннона до недільної школи при церкві св. Петра у Волтоні. Там він співав у хорі. Його вигнали з хору в 11 років за те, що сміявся під час церковної відправи й постійно вставляв у церковні гімни непристойні слова. Це, за його словами, покінчило будь-які стосунки з Церквою. Рінґо Стар теж ходив до англіканської Церкви, але лише тому, що там можна було бавитися іграшками і платили гроші за спів у хорі. Натомість Пол і Джордж були виховані як римо-католики. Це звучить досить незвично для англіканської Англії – але треба взяти до уваги, що їхні предки були ірландцями, які перебралися до Ліверпуля у пошуках роботи (у випадку Пола шотландське прізвище маскує його ірландські корені).
Джон, Пол, Джордж, Рінґо
З церквою пов'язаний один із центральних епізодів в історії «Бітлз» яко групи – «день, коли Джон зустрів Пола». Це сталося 6 липня 1957 року. У той день Джон зі своєю шкільною групою «Кворімен» виступав на подвір’ї церкви св. Петра. Це був перший його публічний виступ. І вперше на місцевому церковному святі грав не духовий оркестр, як раніше, а підліткова скіфл-група. Це було рішення місцевого церковного комітету. Таким чином його членкині і члени намагалися залучити до участі у церковному святі місцеву молодь. Переконати священика до цієї зміни вдалося членкиням комітету, матерям підлітків. Вони запевнили отця, що всі учасники групи прийняли причастя. Без цього концерту би не сталося. І, майже певно, не було би самих «Бітлз».
Джон зі своєю групою на церковному святі – за декілька хвилин до того, які він вперше зустрів Пола.
Пару років пізніше, у розпал бітломанії, Пол заявив, що ніхто з Бітлів не вірить у Бога. Джон, як людина більш софістикована, поправив: «Бітлз» не атеїсти, а аґностики.
У 1960-х були три символи, які можна було впізнати в цілому світі (за винятком, звісно, СРСР та комуністичних країн): Айштайн, Міккі Маус і «Бітлз». Концерти останніх на стадіонах збирали таку кількість людей, якої не міг зібрати жоден політик. Але коли під час одного з інтерв'ю їх спитали, як їм подобається таке життя, вони перепитали: «Яке життя?» Все їхнє тодішнє життя зводилося до формули «літак — машина до готелю – готель – машина на концерт — сам концерт — машина з концерту – готель – машина до літака» і так далі знову від початку.
За перші чотири роки свого зіркового успіху (1963–66) вони дали 1400 концертів. У середньому це означало один концерт на день. Реальна картина виглядали інакше. Дороги і перельоти забирали час, тому в окремі дні їм доводилося давати 2–3 концерти. Концерт зазвичай складався з 30 хвилин їхніх пісень, які вони зазвичай виконували у пришвидшеному темпі за 20 хвилин. І так само швидко, під захистом поліції й охорони, тікали зі сцени.
Постійне повторення одних і тих самих номерів вбивало їх як музикантів. Зрештою, вони могли не грати і не співати: крик, який зчиняли бітломани на концертах, заглушав інструменти і голоси музикантів. Від перезбудження багато глядачів поводилися так, якби зійшли з розуму. Атмосфера істерики була заразлива. Під час наймасовішого концерту на стадіоні Шіа в Нью-Йорку (серпень 1965 року) Джон Леннон втратив над собою контроль і почав грати на клавішах ліктем. Його і Джорджа так розбирав істеричний сміх, що вони не могли співати.
Джон і Джордж заходяться від сміху під час концерту на стадіоні Шіа
До того ж, концерти ставали небезпечними. Перед і після виступів на них чигали фани, намагаючись здобути бодай кусочок живого бітла. Одного разу, коли четвірці вдалося вскочити у машину, фани у приступі екстазу почали розкачувати її, аж поки не перекинули. «Бітлз» думали, що їм прийшов кінець, аж поки підоспіла поліція і навела порядок.
Оливи у вогонь підлило інтерв'ю Джона Леннона, яке він дав у 1966 році кореспондентці однієї з лондонських газет. У цьому інтерв'ю він сказав, що «Бітлз» набагато популярніші за Ісуса Христа. І що він не знає, що скорше зникне – рок-н-рол чи християнство. У секуляризованій повоєнній Англії це інтерв'ю прозвучало звично, ніхто на нього уваги не звернув. Але коли слова Джона про Христа передрукували у США напередодні чергового концертного туру, спалахнув скандал. Продюсер групи Браян Епстайн зачитав офіційне повідомлення, що слова Леннона були вирвані з контексту. Сам Джон в інтерв'ю переконував, що він зовсім не те мав на увазі та що він насправді – найбільший християнин у світі. Але шкода була вже завдана. Вперше за всю історію їхніх концертів лишилася маса нерозпроданих квитків. У Біблійному поясі (південному Сході) почався масовий бойкот «Бітлз». Їхні платівки спалювали на вогнищах, ку-клукс-клан обіцяв зірвати їхні концерти, а самі вони отримували смертельні погрози.
Спалювання платівок «Бітлз» у США влітку 1966 р.
Від самого початку «Бітлз» мріяли про славу. А коли досягли її найвищої вершини, то побачили перед собою велику і загрозливу пустку.
Преса писала, що «Бітлз» і бітломанії прийшов кінець. Цього, однак, не сталося. Восени 1966 року «Бітлз» вирішили раз і назавжди припинити свої концертні тури і закритися у студії. Відтоді їхня музика стала складнішою, а слова осмисленішими. Вершиною був «Sgt. Pepper Lonely Hearts Club Band», який «Бітлз» записали і випустили у першій половині 1967 р. Це вже не були пісні на кшталт «She loves you, ye, ye, ye!» або «I wanna hold your hand». Жодної з пісень цього альбому не можна було вже грати на концерті. Вони були надто складними для концертної сцени, бо потребували більшої кількості інструментів та накладання голосів. Чи не найкраще зміст їхньої музичної революції передав Рінґо Стар. Коли його спитали, що він думає про «Sgt. Peppers’ Lonely Hearts Club Band», він відповів, що «це був дуже добрий альбом – під час його запису я нарешті навчився грати в шахи».
Час, коли «Бітлз» закрилися у студії, співпав з новим поворотом у молодіжній культурі. Це був час появи гіпі, сексуальної революції, психоделічної музики, масових протестів та пошуків глибших сенсів – а способом для досягнення цих глибших сенсів вважали наркотики. Новий поворот кульмінував 1967-го у «літо любові». Центром була Каліфорнія – штат, де, як співалося у тогочасних піснях, «ніколи не падає дощ», і коли вибираєшся до нього, «треба вплести квіти у волосся».
З усіх «Бітлз» Каліфорнію відвідав тільки Джордж Гаррісон. Те, що він побачив там, мало зовсім мало спільного з тим, про що співалося у піснях. Він побачив брудних і спітнілих молодих людей у стані наркотичного оп’яніння. Глибшими сенсами там не пахло.
Джордж Гаррісон у Каліфорнії влітку 1967 р. серед «дітей квітів»
Літо 1967 року було переломним в іншому відношенні: вперше вдалося пов’язати різні континенти спільною мережею супутникового телебачення. Це з’єднання мало поки що скромний характер. Кожній країні (очевидно, за винятком комуністичних) відвели лише декілька хвилин, щоб показати себе світу. Великобританія виділила ці хвилини «Бітлз» – головному продукту британського експорту. Умовами було, що трансляція мали йти «на живо» і що вони мали виконати цілком нову пісню.
І Пол, і Джон принесли у студію свої нові пісні як пропозицію до трансляції. Вибір одноголосно впав на Джонову пісню «All You Need is Love». Її виконували у супроводі симфонічного оркестру, починалася вона з акордів «Марсельєзи» — виразний знак, що пісня мала революційний характер.
Її головний месидж, котрий був у заголовку і повторювався багато раз у приспіві, мав виразний релігійний характер. Джордж пізніше назвав цю пісню «тонким піаром на користь Бога».
Пізніше це християнське послання було обігране у фільмі «Мichael» (1996). Архангелу Михаїлу дозволено востаннє спуститися на землю і пожити з людьми. У машині з попутниками він пробує пояснити їм суть християнства. Воно зводиться до одної фрази «All You Need is Love». «Хто це сказав?» — перепитують його. «Джон-Пол». «Який Джон-Пол? Папа?» (мається на увазі Іван Павло ІІ?). «Джон-Пол Бітлз»).
«Бітлз» виконують пісню «All You Need is Love». Зверніть увагу: у волосся Джона і Пола вплетені квіти, і квіти розставлені вздовж сцени.
«Бітлз» знову опинилися на коні. Вони знову задавали напрям, яким мала розвиватися молодіжна культура. Коротко цей напрям можна було означити як спробу створення «релігії без Бога». Влітку 1967 року вони познайомилися з індійським гуру Магаріші і виїхали у північний Уельс, щоби взяти у нього курс трансцендентальної медитації. Під час курсу музикантів застала новина про смерть їхнього продюсера Браяна Епстайна.
Про Браяна говорили як про «п'ятого Бітла». Зрештою, так говорили зразу про декількох людей – Пітера Беста, Джорджа Мартіна, Ніла Аспінала. Але вирішальна роль Браяна стала очевидною тільки після його смерті. Без нього «Бітлз» опинилися немов на кораблі без капітана. Вони не знали, куди далі рухатися і що робити.
До цього часу роль лідера виконував Джон. Смерть Браяна вибила його з сідла. Його шлюб розвалювався, він застряв у стосунках між двома жінками, не міг прожити дня без наркотиків – одним словом, мав більш ніж одну причину впасти у депресію. Коли генерал відмовляється виконувати свою роль, її доводиться перебирати молодшим офіцерам. Пол став тим лейтенантом, який вирішив вивести групу з кризи. На Різдво 1967 року на британському телебаченні показали фільм, придуманий і продюсований Полом – «Magical Mystery Tour». Фільм був першим великим публічним провалом «Бітлз». Публіка прийняла його холодно, а критики порвали його на куски.
Знову створювалося враження, що «Бітлз» скінчилися. Навесні 1968 року разом зі своїми жінками, нареченими та великою групою друзів вони виїхали в Індію, до підніжжя Гімалаїв, щоб у школі Магаріші нарешті опанувати трансцендентальну медитацією. Це не були пошуки Бога у точному сенсі цього слова. Але була спроба вийти поза межі щоденності й відкрити джерела нової інспірації.
З Індії «Бітлз» привези пісні, які потім стали основою для «White Album». Але сам побут у Гімалаях виявився повною катастрофою. Ті, що знали музикантів близько, помітили, як вони сильно змінилися після Індії. До того це була група веселих і безтурботних друзів, після цього – сердитих й озлоблених людей, які ледве терпіли один одного.
Це було початком кінця. Фактично, «Бітлз» розпалися уже за рік після Гімалаїв, влітку 1969-го, а формально оголосили про це навесні 1970 року. За всіма ознаками, це не просто була ще одна криза. Це була криза екзистенціальна. Після неї рідко хто виходить таким, яким була чи був перед тим.
Цю сумну траєкторію їхнього розвитку передають їхні різдвяні диски. «Бітлз» видавали їх на кожне Різдво, починаючи з року свого успіху (1963) й аж до року, коли вони перестали існувати як група (1969). Попри комерційний характер Різдва на Заході, це не був комерційний проект. Комерційно вони зобов'язувалися видавати щороку як мінімум один альбом, дві «сорокоп'ятки», а також один фільм. Різдвяні синґли «Бітлз» видавали для членів свого фан-клубу. Це був своєрідний бонус для тих молодих людей – переважно і, зрозуміло, дівчат – які самі і добровільно взялися помагати «Бітлз» у їхній діяльності, як-от відписувати на листи, які приходили тисячами, вигулювати собаку Пола і т.д.
На перших різдвяних дисках чути, як «Бітлз» колядують. Скажімо, на диску 1963 року вони співають традиційну британську коляду «Good King Wenceslas». Для диску 1967 року вони написали свою власну різдвяну пісню «Chistmas time is here again». Їй далеко до геніальності. Вона проста і складається з одної постійно повторюваної фрази. Це той тип, який вони називали «пісні для Рінґо». Часто він їх сам виконував. Як і всі пісні цього типу, вона відображала простоту, тепло і майже дитячу радість від їхньої дружби – зокрема, у ставленні усіх трьох до Рінґо.
«Chistmas time is here again» була останньою різдвяною піснею, яку вони заспівали разом. Уже різдвяний диск 1968 року вони записували кожен окремо, й кінцевий продукт вийшов завдяки накладанню їхніх голосів.
«Бітлз» продовжували записувати різдвяні пісні після того, як розпалися. Найменш знаною є «Ding Dong Ding Ding» (1974) Джорджа Гаррісона. Своєю простотою вона нагадує «Chistmas time is here again» і теж складається зі слів, які весь час повторюються. Тільки що радості чи тепла у ній немає. Навпаки, вона повна сарказму та самоіронії. Особливо це помітно у відеоверсії цієї пісні. У ній Джордж виразно блазнює. Він з'являється почергово у всіх костюмах, які носили «Бітлз», а в одному місці показується цілком голим, прикриваючись одною лише гітарою. Ця зміна одягу чи його повна відсутність ілюструє головне послання пісні: «Ring out the false/Ring on the true» (Провожайте (різдвяними) дзвонами фальш/зустрічайте (різдвяними) дзвонами правду»). Джордж іронізує над усіма тими «фальшивими» роками спільної кар'єри з Джоном, Полом і Рінґом. Як ящірка, він скидає зі себе стару шкіру і не хоче більше бути «Бітлом». Він починає справжнє («правдиве») життя.
Але якщо не знати послання пісні, а тим більше не бачити відеокліпу (що було перевагою для нас у СРСР), то «Ding Dong Ding Ding» звучала дуже по-різдвяному і по-«бітлівськи». Схожості додавало, що звукорежисером був Філ Спектр, який зробив (а по суті, врятував) останній бітлівський альбом «Let It Be» (1970). Його особлива техніка аранжування «Ding Dong Ding Ding» відтворює його ваґнерівський підхід до рок-музики. Тому пісня звучить дуже «по-бітлівськи». І по-різдвяному.
Хоча «Ding Dong Ding Ding» дуже гостро зустріли музичні критики, з часом – особливо після смерті Джорджа – їхні голоси пом'якшали. Її називають «гімном на честь Різдва». Принаймні для мене, у мої підліткові роки, вона такою була, і значною мірою залишається ще зараз.
На відміну «Ding Dong Ding Ding» Джорджа «Wonderful Christmastime» Пола (1979) є значно більш знаною. І значно примітивнішою. Її можна сміливо зарахувати до найгірших пісень Пола. Принаймні, жодна інша пісня не ділить так сильно слухачів на дві групи – на тих, хто її любить, і тих, хто її ненавидить.
Ненавидіти є за що. У «Wonderful Christmastime» Пол скочується до самих низин «попу». Ба більше: навіть у жанрі поп-музики писати різдвяні пісні можна набагато серйозніше і набагато краще. Порівняйте, до прикладу, різдвяний альбом «Boney M» чи «Last Christmas» Джорджа Майкла і «Wham!». «Wonderful Christmastime» виказує те, що найбільше не любив Джон Леннон у Полі Маккартні в останні роки «Бітлз»: непомірну тягу до солодкавих мелодій. Це було зрадою рок-н-ролу з його щирим та бунтівливим месиджем.
З усіх різдвяних бітлівських пісень найбільш роковою є «Happy X-mass» (1971) Джона Леннона. Вона написана як пісня протесту проти в’єтнамської війни, тому має підзаголовок «War is Over». Ще більше підкреслює політичний месидж пісні вибір хорових голосів для запису: Джону підспівує дитячий хор з «чорного» Гарлему. «Happy X-mass». Ця пісня є виразно антиістеблішівська і видавалася не задля комерційного успіху. Однак, щоби зробити її більш популярною, Джон, як сам зізнавався пізніше, додав до політичного месиджу «трохи меду». Медом є красива і проста мелодія й так само красиві прості слова – зовсім як у старій добрій коляді. У кожному разі, зі всіх різдвяних пісень «Бітлз» вона є найбільш знаною. І заслужено: якщо не боятися пафосу, то її сміливо можна назвати геніальною.
Різниця між комерціалізмом Пола і безкомпромісністю Джона відображає один із головних вимірів їхнього антагонізму. Колишні близькі друзі, дружба яких стала основою «Бітлз», після розпаду групи вони ставилися один до одного дуже холодно. Час до часу вони висловлювали це публічно, хоча й не цілком явно. У 1971 році Пол помістив у своєму альбомі «Ram» пісню «Too many people», яку виразно адресував Джону, хоча й не називав його по імені. Він звинуватив його, що саме він зруйнував їхню дружбу і винен у розпаді «Бітлз».
Джон розлютився. Його відповіддю була пісня «How do you sleep?». Виконана у стилі гард року, з хриплим а водночас прозорим вокалом Леннона, на противагу до фальцету Маккартні, вона не називала останнього по імені, але її слова не залишали сумніву, про кого у ній йдеться («So Sgt. Pepper took you by surprise/…Those freaks was right when they said you was dead…/The only thing you done was yesterday»). І як підсумок: «How do you sleep at night?» – Як Ти можеш після всього цього вночі спокійно спати?
Після розпаду групи «Бітлз» продовжували зустрічатися й особисто, у студії чи на концертах, найчастіше вдвох, рідше втрьох. Але при різних комбінаціях майже ніколи не було так, щоби Джон був разом із Полом. Був лише один виняток. І він пов'язаний з Різдвом. Історію цієї зустрічі оповів Боб Ґрюн, фаховий фотограф Джона з часів його нью-йоркського періоду. Ввечері 24 грудня 1978 року Боб був у квартирі Джона разом з Йоко та їхнім двомісячним сином Шоном, коли вони почули дзвінок у двері. Охорона в будинку «Дакота», де проживала пара, була дуже жорсткою. Вона мала би зразу повідомити про візит. Тим разом це було несподіванкою. За дверима хтось співав «We Wish You a Merry Christmas». Йоко припустила, що це діти зі сусідньої вулиці прийшли колядувати. Оскільки вони боялися терористичної атаки, то попросили Боба підійти до дверей й обережно з’ясувати, хто співає у коридорі. Боб подивився через вічко і побачив… Пола і Лінду Маккартні. Він впустив їх у квартиру, і те, що сталося далі, Боб описав так: «Всі вони поводилися як старі добрі друзі зі шкільних часів. Вони обіймалися, поплескували один одного по спині – зовсім як шкільні друзі, які давно не бачились, але дуже любили один одного».
Джон і Йоко на Різдво 1978 року. Фотографія Боба Ґрюна.
Чудо Різдва скінчилося разом із Різдвом. Наступного разу, коли Пол і Лінда подзвонили в квартиру Леннона, попереджаючи про свій візит, Йоко їм виразно відмовила. А майже за два роки після різдвяної зустрічі 1978 року, 8 грудня 1980-го, Джона Леннона застрелив на порозі «Дакоти» бітломан і релігійний фанатик Марк Дейвід Чепман. Як одну з причин він назвав помсту за слова Джона про «Бітлз» та Ісуса Христа.
Так чи інакше, навіть якщо «Бітлз» не думали про Христа, тінь Христа їх ніколи не покидала. Пошуки трансцедентальної істини, яку вони часом називали Богом, а частіше взагалі ніяк не називали, супроводжувала їх щонайменше від часів «літа любові» 1967 року. Найдальше у цих пошуках пішов Джордж. Він був віруючим, про що виразно заявляв у своїх піснях, у тому числі найвідомішій «My Sweet Lord» (1970). Ця пісня присвячена Крішні. Його захоплення буддизмом викликали кпини друзів і недругів. Гаррісон на це не зважав і до кінця життя залишався крішнаїтом.
В одному зі своїх інтерв'ю він, однак, зізнався, що через своє захоплення індуїзмом став краще розуміти Христа. Через всю історію людства, казав Гаррісон, пролягає духовний шлях. Цей шлях завжди був і буде разом із людьми, і кожен може на нього вступити, коли захоче або коли зможе. У його випадку, продовжував Гаррісон, просто сталося так, що його шлях пролягав через Індію і Крішну.
З усіх інших бітлів приклад Гаррісона повторив тільки Рінґо. В інтерв'ю «Daily Mail» він визнав, що не був на правильному шляху, коли як бітл експериментував із марихуаною і ЛСД, а потім, наприкінці 1970-х, страждав від алкогольної та кокаїнової проблеми. Тепер же, коли постарів, він нарешті навчився давати раду зі своїм життям і знайшов у ньому місце для Бога.
Випадок Джона Леннона є найскладнішим. Його найвідомішу пісню «Imagine» (1971) називають «гімном атеїстів». У ній він закликає уявити собі майбутній щасливий світ, де, серед іншого, не буде місця ані для релігії, ані пекла під нами, а над нами буде просто небо, а не небеса. Ще виразніше свою позицію Джон висловив у пісні «God» (1970) зі свого першого постбітлівського альбому. Пісня починається з блискучого афоризму: God is a concept by which we measure our pain («Бог – це поняття, яким ми вимірюємо наш біль»). А далі йде «символ невіри» – перелік тих, у кого не вірить Джон Леннон: чудо, Біблію, таро, Гітлера – і зразу за Гітлером йде Ісус, а далі за списком Кеннеді, Будда, мантра, Гіта (натяк на Гаррісона), королі, Елвіс Преслі, Боб Ділан (Ціммерман) і (навіть у) «Бітлз». Він вірить тільки у себе й у Йоко.
Агресивні випади Джона Леннона в адресу Бога й Ісуса Христа розглядають майже під мікроскопом, щоби зрозуміти, що він справді мав на увазі. Чи він дійсно атеїстом й антихристиянином? Одна з можливих інтерпретацій, котра опирається на слова Джона: він був не проти Христа, християнства як такого, а проти їх реального земного втілення у вигляді християнських Церков. На них він покладав відповідальність за криваві релігійні війни.
Проблема з текстами «Бітлз» є майже така сама, як з Біблією: цитатами з них можна арґументувати все чи майже все. Тому важливішим за те, що вони казали, є те, що вони реально робили. Від середини 1970-х Джон переживав сильну особисту кризу. У свої тридцять кілька років він відчував себе дуже старим, його переслідувало його минуле і страшило майбутнє. На короткий час він навіть розійшовся з Йоко. Але у 1977 році Джон пережив навернення у християнство. Після народження Шона він навіть декілька раз ходив до церкви. У 1979 році написав пісню «You Saved My Soul» (Ти спас мою душу). Джон зробив її демо, але ніколи не записав її. Як причину подають вплив Йоко: вона нібито переконала його, що християнство не для нього.
Можна пропустити, що якби Джон жив дальше, з ним сталося б те саме, що з Рінґо. Це, зрозуміло, спекуляція. Але всі ті, що знали Джона, твердили: за його приступами аґресивності крилася вразлива і незахищена натура. Він, може, не був релігійною людиною. Однак він був людиною духовною.
Це саме те, що сказав про себе Пол в одному зі своїх пізніх інтерв'ю: «Я не релігійний, але дуже духовний». Він ніколи не міг пояснити, як пише пісні. Вони нібито родяться самі, мимо його волі. Щоразу, коли це стається, він відчуває чудо. Те саме він відчув при народженні своєї першої дитини. Пол пробував описати свій досвід як дуже духовне почуття, що десь там поза ним існує щось значно більше за нього, дух добра.
Прикладом може послужити його пісня «Let it be». Щоразу, коли він переживає темні часи, до нього приходить мати Марія і шепоче йому слова мудрості «Хай буде так». Пол твердив, що мати Марія у цій пісні – це не Діва Марія, як багато хто думав, а його покійна мати Мері, котра померла, коли йому було 14 років. Дальші рядки, однак, сповнені релігійної символіки. Слова «Хай буде так» є відповіддю для самотніх людей з розбитими серцями, і завжди є шанс, що цю відповідь вони знайдуть; Полу у хмарну ніч світить ясне світло – нехай так і буде. А головне: «Хай буде так» є нічим іншим, як англійським перекладом «Алелуя».
Приклад Маккартні не є одиноким. Пісні іншого найвідомішого Пола тих часів – Пола Саймона – теж переповнені релігійною символікою. Саймон не є віруючим. Коли його в одному інтерв'ю спитали, звідки у нього це, він відповів, що сам не знає. Ця релігійна символіка приходить сама по собі.
Пол Саймон написав і награв музику для фільму «Graduate» (1967). Це фільм про пару закоханих молодих людей, які рятують свою любов від лицемірного світу своїх батьків. Герой фільму Бен щойно скінчив коледж, йому пророчать велику кар’єру. Найближча приятелька матері міссіс Робінсон спокушує хлопця і робить з нього свого коханця. Бен натомість закохується у її дочку Елейн, і вона відповідає йому взаємністю. Коли та дізнається, що у нього був роман з її матір'ю, то кидає його і вирішує одружитися з іншим.
Головною у фільмі є фінальна сцена. У день весілля Бен хоче відмовити кохану від шлюбу з іншим. Він не знає, де буде обручення. Він метається від церкви до церкви, у його машини закінчується бензин, і далі, коли нарешті знайшов адресу, він буквально влітає на хори церкви якраз перед самим кінцем шлюбу. Бен кричить і б’є кулаками в грубе скло, яке відділяє його від церкви й вівтаря. Елейн бачить його розпач і раптом розуміє, що насправді вона любить його і тільки його. Вона зриває фату і кидається до нього, як тільки йому вдається вбігти у церкву. Весілля зривається, батько нареченої, наречений і гості пробують силою зупинити закоханих. Бен зриває з церковної стіни хрест, махає ним як списом перед нечистю, а вкінці, вирвавшись із церкви, закриває цим хрестом двері так, щоб ніхто, окрім нього й Елейн, не міг вирватися назовні. Хрест рятує їх.
Вони наздоганяють автобус і коли під поглядами здивованих пасажирів нарешті, змучені і щасливі, вмощуються на заднє сидіння, починає звучати пісня «Mrs. Robinson». Пісня про те, що Ісус любить вас навіть більше, ніж ви це підозрюєте. І що у небесах завжди найдеться місце для тих, хто молиться.
Найбільшу інтригу цієї пісні мало хто помічає: вона не для міс, а для міссіс Робінсон. Тобто не для Елейн, а для її грішниці-матері. Це ще більше посилює християнський месидж фільму. Бо Ісус Христос приходить у першу чергу до грішників, й одному наверненому грішникові на небесах радіють більше, аніж 99 праведникам.
«The Graduate» вийшов на екрани якраз після «літа любові», перед самим Різдвом 1967 року. Чи є це збігом обставин, не беруся гадати. Важливо, однак, що цей фільм вважають квінтесенцією 60-х. Тому якщо хочете пізнати кращу сторону 60-х, нема кращого способу, аніж просто подивитися його. Серед іншого, цей фільм показує одну з найхарактерніших рис цього руху: й одночасну втрату Бога, і його пошуки.
Висновки
Замість своїх висновків хочу подати думки і висновки інших, значно мудріших від мене.
Ми помилково вважаємо, що модерність пов’язана з секуляризацією, що, іншими словами, у сучасному світі немає місця для Церкви і Бога. Хозе Казанова у своїй книжці показав, що ця формула діє лише у Західній Європі. І то не в усій Західній Європі, але лише у тій її частині, яка становить її історичний центр – бо в периферійній Європі (Іспанії, Польщі) вона відчувається набагато менше. Натомість у решті світу спостерігаємо не падіння, а зростання релігійності.
Приклад країни, яка є водночас і дуже модерною, і досить релігійною – США. Це, зокрема, пояснює, чому слова Джона Леннона про Ісуса Христа пройшли непоміченими у Великобританії, але викликали скандал в американських штатах.
Але навіть якщо у секулярній Європі все більше людей «do not do God», це не означає, що духовність їх більше не займає. Модерна людина так само потребує сакрального, як людина первісна. І кожна спроба вигнати сакральне з нашого життя призводить до зворотньої реакції: сакральне мститься. Ми не можемо жити без нього, бо інакше життя втрачає сенси. Тому ми продовжуємо його шукати. І на питання Достоєвського: «А що, коли Бога нема», – ми інстинктивно відповідаємо: «… то Він би мусів бути».
Це є тези Лєшека Колаковського, одного з головних ідеологів польської «Солідарності» і, на думку багатьох (а також мою), найбільшого філософа сучасності. А капелан «Солідарності» й філософ-феноменолог о. Юзеф Тішнер передав цю істину історією зі свого села. У тому селі жив дурник, який ніколи не мав легкого життя. І помер він страшною смертю. Тішнер не знав, чи цей дурник вірив у Бога. Але він був переконаний, що Бог вірив у цього дурника і любив його.
Думаю, що так само є з «Бітлз» і нами, бітломанами – коли ми, вперше почувши «Girl» чи іншу пісню, пережили щось на зразок релігійного навернення.
Сімон Вайль – про яку у нас, на жаль, мало хто знає – описала цей феномен у своєму есе «Форми неявної любові до Бога». Вона твердила, що наша неявна любов до Бога проявляється у трьох об’єктах: релігійних обрядах, красі світу і ближньому. У нашу добу в країнах Європи з усіх трьох єдиним шляхом, яким людина може ще пізнати Бога, є краса. Від двох інших ми все більше віддаляємося. Церква з її обрядами справляє на нас, сучасних людей, все менше впливу, а наша найміцніша дружба може легко перетворитися у взаємне відчуження і навіть ненависть – що ще раз підтверджує історія взаємин між Джоном, Полом та іншими бітлами.
Лишається тільки краса світу. Зрештою, вона є найбільш звичним, легким і природним шляхом. Але це насправді пастка, яку на нас наставив Бог. Краса світу – це лише вхід до лабіринту. Потрапивши до нього, ми не можемо знайти виходу. Змучені, без їди і пиття, відірвані від своїх близьких, без всього того, що ми любимо і знаємо, ми блукаємо без надії. Але це не кінець. Бо якщо ми не втрачаємо сміливості і продовжуємо йти далі, то таки опинимося у центрі лабіринту. І тут на нас чекає Бог, який готовий нас поглинути. Пізніше ми таки вийдемо з лабіринту. Але вже цілком іншими, поглиненими і перемоленими Богом.
До цього мені нема чого додати.
Ця лекція була вступом (teasor-om) до курсу «Beatles: Global Cultural History».
Наступна лекція з циклу «From Quarrymen to Beatles» відбудеться в цю середу, 13 лютого, о 18½ год. в Центрі Шептицького УКУ. Детальнішу інформацію див. на center.ucu.edu.ua
