Єдина спільна позиція, яка стосується цілого польського політичного класу – це анґажування на користь незалежності України. Такої згоди парадоксально нема вже в квестії незалежності самої Польщі, тим більш тому тішить, що так дуже залежить нам на східному сусідові. До нудоти нагадуймо собі за Ґейдройцєм, що не буде самостійної Польщі без самостійної України. І додаймо: не буде демократичної Росії без європейської України. Можливість підпорядкування України завжди підкріпляє в Росії великодержавні тенденції і обмежує шанси демократизації. Геополітика в цьому разі не протистоїть політичному реалізмові і моральності. Отже, лише б не справдилося футбольне прислів'я, що невикористані ситуації мстять, як на Україні Януковича, так і на Європейському Союзі, який навіть перед економічною кризою, що паралізує інтеґрацію, виявляв слабку зацікавленість нашим східним сусідом.
Є такі, які вважають, що навіть моральність можна політично капіталізувати. І людську кривду – теж. Не тому, щоби були садистами, але тому, що хочуть бути реалістами, яких перша заповідь звучить: "Всі так роблять, тому роби й ти". Якщо навіть Ізраїль вміє обіграти для свого інтересу трагедію єврейського народу, то тим більш Польща не повинна необачно резиґнувати зі спільного трактування історії і політики. На щастя, у випадку Польщі й України навіть політичний реаліст легко пояснить собі, чому слід повести себе попросту добре.
Декаду тому з нагоди 60-ї річниці злочину на Волині описав був я на шпальтах "Газети" ("Хочемо іншої історії") дві школи в польській історіографії польсько-українських взаємин. Одну, яка шукає історичної правди конфронтаційно, пропонуючи українцям замість запрошення до розмови односторонній ультиматум. І другу, зосереджену на тяжкій роботі історика, результати якої продискутовують з українськими істориками, без емоції підписуючи наприкінці протокол розбіжностей. Не приховаючи секундування другій з описаних шкіл, я констатував із жалем, що, попри всі відмінності, обидва підходи замикають суспільну пам'ять в національному поділі. І національний поділ є цим першим імпульсом, який врешті-решт відправляє жертв на тамтой світ в таких злочинах як волинська.
Декаду тому можна було з більшою надією дивитися на можливості постання європейської публічної сфери. Ще не було занапащено спільної конституції в Європейській Унії. Замість страху перед її розпадом і ренаціоналізацією запущено уяву, запитуючи в безкінечних дискусіях, як далеко можна втекти від найчорніших сторінок національних історій в якомусь спільному наднаціональному проекті. Залишаючи, з природи речей, на стороні мрії про пересягнення національної перспективи, все ж можна угледіти декілька засновків, у яких важко погодитися мені навіть з найосвіченішими польськими істориками.
По-перше, відвертає мене фетиш порівняння злочину. Математика жертв – це морально підозріле ремесло. Коли читаю, що "не можна ставити знаку рівності...", будиться в мені спротив. Польські жертви – це в переважній мірі цивільні, в тому діти, жінки, старші люди, що уневажнює голоси деяких українських істориків, мовляв, це була сутичка збройних сил або зрозуміла реакція на політику II Речі Посполитої. Але якщо у відплату гине українська дитина, то не має значення, хто був перший, а хто реаґував.
По-друге, я не називав би українських злочинів терміном "геноцид". Схиляюся тут до арґументації соціолога Лєха Ніяковського, автора книжки "Насолода помсти", який нагадує, що у геноциді винуватцям не йдеться про територію, багатства або владу – лише про загибель, цілковиту або часткову, обраної категорії людей. Якби бандерівцям ходило про геноцид, за кожним разом протидіяли би втечам поляків. Замість збуджувати страх, приховували би перед населенням наміри винищення максимального числа поляків. А їх метою не був би успіх в передбачуваному плебісциті після закінчення війни, але просто загин польського народу.
По-третє, я вважаю, що не варто закидати українцям нестачу відповідного анґажування в усвідомленні власної вини. Я не знаю, звідки історики беруть масштаб "математики провин", також не знаю, чим керуються при оцінці динаміки розквитань.
Цікаво, що так багато енергії вкладено в понятійні суперечки стосовно того, чим по суті були злочини на Волині. Але дотепер не ревізовано словника для опису історії І та II Речі Посполитої, які в польсько-українському вимірі були просто окупаціями. Так, так, Польща була державою-загарбником. Хто в Польщі свідомий цього? І чи хтось думає про вибачення? Видно, кожне суспільство має свій ритм, отже не займаймося вимаганням вибачень або понукання українців до розквитувань власних провин, бо це не є ані добрим, ані ефективним.
Sławomir Sierakowski
Nie poganiajmy Ukraińców do rozliczeń
Gazeta Wyborcza, 10.07.13
Переклад О.Д.