Книжка-подія 10-х років 21 століття, або Моя дорога до роману «Дорога на Асмару» Сергія Сингаївського
Із жодною книжкою за все життя у мене не було такого знайомства, таких тривалих стосунків, такого довгого шляху до прочитання, такої історії, як із цією. Коли вона друкувалася у квітні 2016 року, я перебувала у кардіологічному диспансері, потім – реабілітація. Тому всі її презентації, участь у Книжковому Арсеналі, інші заходи пройшли повз мене. Різні негаразди 2017-го також не сприяли читацькій активності, і я побачила «Дорогу» вже аж у травні 2018 року, – подарувала приятелька. Не знаю, чому саме цю книжку, чи щось чула про неї, чи вибрала тільки за виглядом, бо дизайн обкладинки таки впадає в око. Знаю тільки, що їй сподобалось фото автора. Теж звертаю увагу на це і помітила, що коли обличчя приємне, то текст прочитується так, як випивається холодна вода у спеку…
«Дорога» була бездоганною у всьому: кольорова гама зображення і назви; світлина письменника; оформлення перших сторінок; змістовна і глибока анотація; провокативний початок, різкий емоційний контраст між першим і наступними абзацами; стиль авторського письма. Ще й прізвище знайоме з дитинства – автор саме з тієї літературної родини – син письменника і перекладача Петра Сингаївського та племінник поета Миколи Сингаївського (хто ж не чув славнозвісну пісню «Чорнобривців насіяла мати»?). Тішилася подарунком, наче мала дитина, носила книжку з собою, щоб читати кожну вільну хвилину, а її вкрали…
Пошук інформації про неї викликав ще більшу образу на себе: я втратила не просто книжку, читанням якої можна насолоджуватись, а книгу-подію, книгу, літературне і громадське значення якої – величезне. Рецензії сприймала відчуттями, а не розумом; заперечити те, що інтуїтивно не подобалося в них, не могла, не прочитавши твір повністю. Хоча були й дуже гарні, захопливі відгуки, на жаль авторів не записувала. Запам’ятала тільки Сергія Батурина: «Назва книги спочатку не орієнтує читача в її тематиці: Асмара … — не дуже велике за сучасними мірками місто в Східній Африці, столиця Еритреї, … згадувалася ця назва у засобах масової інформації … років тридцять тому, під час війни Еритреї за незалежність від Ефіопії. Значення назви, її багатошаровий сенс і символіка, стають зрозумілими лише по прочитанню ...».
Розуміла, що книга – надзвичайна, тому й далі шукала будь-що сказане про неї: «…мода на велику історичну прозу повертається» (Ольга Максимчук, серпень 2018); Сергій Сингаївський «…має що сказати і вміє це висловити. Саме цього й бракує більшості художніх книжок… варта того, щоб її купити і прочитати повністю від початку до кінця… кінець вражає…» (Євген Лапінський, липень 2019).
Ідеально було б прочитати роман ще в 2016-му, щоб сторонні думки не впливали на враження, але мені не поталанило. Усвідомлення того, що втрачена книжка є цінним літературним скарбом, мега-явищем у культурному житті суспільства, прийшло після прослуховування записів презентацій та програм про неї. Яким ж має бути твір, коли такі обговорення!! Чомусь світла думка, звернутися до автора, не навідалась до мене вчасно. Впевненість, що наклад уже давно розпродано, підкріплювалась тим фактом, що й бібліотека не закупила за весь час жодного примірника. Вже, мабуть, з відчаю написала автору, і збулося моє заповітне бажання – я прочитала роман.
Автор роману «Дорога на Асмару» Сергій Сингаївський.
Читала довго, розтягуючи задоволення, занотовувала враження, щоб написати достойний відгук, а передивилась ті чернетки і зрозуміла, що не вийде з мене критика-рецензента-літературознавця – суцільні емоції. Та й щоб не написала, може виявитися – подібне за ці майже 4 роки уже хтось висловив. Мабуть, не тільки я вважаю появу цього роману визначною літературною подією. Подією, яких не так і багато у житті нашого суспільства, насиченому великою кількістю новинок маскульту, не завжди якісними продуктами творчості активних і просунутих. А таких книжок, як «Дорога на Асмару» – глибоких, серйозних, історично правдивих, з морально-філософською проблематикою, соціально-політичними паралелями, культурологічними і релігієзнавчими посиланнями, цікавим багатоплановим сюжетом, реальною основою, переконливо виписаними героями – одиниці в українській літературі.
Глибокий філософський смисл зашифрований вже у назві: «Еритрейці кажуть, що дорога на Асмару лежить через Аддис-Абебу. На карті, звичайно, навпаки. Тобто Ефіопія ніколи не дасть їм спокою, навіть якщо вони виборють незалежність і відвоюють свою Асмару … війна скінчиться, тільки коли ефіопи скинуть свій режим … мало перемогти ворога, треба перемогти диявола».
Книжка зачепить кожного, хто здатен думати, переживати, співчувати. Стосунки головних героїв, їхні прагнення, вчинки описані так майстерно, що відчуваєш все, наче перебуваєш у вирі подій: «Скоро рік, як він ступив на цю землю… Втратив друга, ще кількох людей, які стали йому близькі, звик до запаху смерті, як до свого власного, і пересвідчився, що він … пішак у чужій грі. Ті, до кого він приїхав рятувати життя, дали йому зрозуміти, що ці життя їм не потрібні, а ті, хто його послав – що їм не потрібні такі, як він. І зараз він тікає, … бо не знає, що на думці у … ефіопських шпиків, але чудово уявляє реакцію своїх», «… уже не питав себе, чому так по-різному в країні, де лютує голод, ставляться до вмираючих… і до їжі. Ефіопія – це Союз у мініатюрі. Нема тайги? То замість неї джунглі. І майже сто племен і народів. Імперія. Що, поки в Ленінграді обгризали мерзлі трупи, у Ташкенті не їли урюк?».
Навіть маленькі епізоди та персонажі, що з’являються тільки раз, виписані настільки живими, що здаються призабутими реально знайомими людьми. У кожне слово автора вкладені живі емоції, живий нерв. За кожним реченням – більше сенсу і думок, ніж можна вгледіти з першого погляду: «Тут – і тепер я це знаю точно – усі потай ненавидять цей режим. І нас, бо тримається він лише на наших багнетах».
Вповні оцінити «Дорогу на Асмару» зможуть тільки інтелектуали. Більшість читачів не помітить і половини того, чим багатий роман (думаю, що десяток років щоденного спілкування з масою бібліотечних користувачів, дає мені право на цей висновок), але навіть за такої умови він може стати для них найцікавішою книжкою.
Пересічні люди люблять читати про родинні таємниці, любовні стосунки, про «совєцьке врємя», про війну та армійські реалії, про екзотичні країни, про побут і кухню інших народів. Ті, хто читають «ісключітєльнапралюбоффь», знайдуть в романі не одну історію кохання: «Сторонній людині невтямки, як може нормальний хлопець ходити серед мерців і смороду з мрійливою поволокою в очах, а я гадаю, що саме в цьому і є сила кохання. Так, воно … помиляється, робить дурниці й зазнає нищівних поразок, але бувають часи, коли глузувати з нього не схоче навіть найзапекліший цинік, бо, крім кохання, у смерті немає гідних ворогів». Любовні сцени прописані неймовірно красиво і сильно. Так описати сексуальні подробиці стосунків, щоб не викликати відрази, мало кому з письменників вдається…
Дуже хотілось, щоб цю книжку прочитали всі, хто ностальгує за «совком», може вона хоч трохи відкриє їм очі, допоможе усвідомити, що Союз був злочинним державним утворенням, бо в романі чимало всього, чого ми не знали про час і країну, в якій колись жили: «Ідея незалежності нашим людям незрозуміла. Якщо від колонізаторів – так. А взагалі – ні… багато думаючих офіцерів потай симпатизують партизанам … але визнати, що ті перемагають не тільки завдяки знанню місцевості, вони не здатні... Може в цих людях є щось таке, чого в нас давно нема? …попри всю нашу техніку, гори зброї та дві тисячі радянських радників-спеціалістів, партизани трощать урядові війська цілими дивізіями? Виходить треба розписатись або у власній службовій невідповідності, або в повній аморальності своєї країни».
А ще рекомендую «Дорогу» усім, хто не визнає Голодомору. Ключова тема роману – хліб є зброєю, а голод насильницькі режими застосовують як засіб упокорення: «Голод може розпочатись як природне лихо. Далі він швидко перетворюється на знаряддя – війни, класової боротьби, етнічних чисток – і закінчується як геноцид. Чому … замордувати сто тисяч людей значно легше, ніж покарати вбивць? … тому що в такій кількості вбиває лише держава, тільки вона має потрібні ресурси і, в разі політичних змін, владу – скарати вбивць на горло або дати їм персональні пенсії… Нова ідеологія дала змогу вивозити й винищувати до ноги цілі етноси…»; «…що було причиною ефіопського голоду? Людинонелюбство, … бажання в’їхати в рай на селянському горбі. Індустріалізація ціною життя мільйонів. Ті самі помилки … зробив СРСР…» Розповідаючи про Ефіопію, автор говорить про нас, паралелі – очевидні.
Тим, хто захопившись сюжетом, подіями, головним героєм, його емоціями та почуттям, прекрасною мовою і майстерністю автора, проковтнув роман, як голодна людина ковтає хліб, треба буде обов’язково перечитати… Книга про все і для всіх, універсальна і унікальна одночасно – так би я сказала, якби треба було дати їй найкоротшу характеристику. Для молоді, що пройшла курсом шкільної історії не заглиблюючись і не зупиняючись, ця книга стане відкриттям, чимось абсолютно новим, незвіданим і неочікуваним. Для свідомих громадян України – це болюча й непроговорена історія, травматична пам’ять, досвід поколінь – все те, без чого ми не можемо рухатися далі: «… в Україні з її недолугими політиками не знайшлося особистості й сили, щоб ініціювати та очолити процес національного порозуміння… як тільки онук українця, що воював у Червоній Армії, і онук українця, що воював в УПА, зроблять крок назустріч одне одному, вони проваляться в зяючу яму Голодомору, яку досі не закрито … у цій ямі лежать мільйони людей, яких вісімдесят років тому офіційно оголосили не вповні людьми. Поки вбивць не названо на весь світ – … – це буде знов і знов. І геноцидом називатимуть усе що завгодно, крім геноциду». Вірю, що все зміниться на краще: суспільство перехворіє, люди почнуть думати і аналізувати. Так, я вірю в чудеса, і моя дорога до «Дороги на Асмару» доводить, що вони таки трапляються.
21.04.2020