Україна, якої немає

Прізвище Лобода стає все обʼємнішим у нашому і так по-своєму тісному гуманітарному просторі. І це не може не тішити, позаяк більше та сильніше виштовхує менше і слабше. Нарешті в цьому просторі грають справжні закони природного відбору, коли сила сугестії художника та його вміння дають йому можливість ширшої зустрічі з глядачем.

Після тягучих часів пострадянської імітації мистецтва ми нарешті стаємо свідками, коли те, що покоїлося на закритих маргінесах української культури, стало враз запотребуваним через свої мистецькі сумління та чесність. Ідеться про родину Лободів, зокрема про Володимира, Людмилу та Соломію, та якось збоку опинився той, хто тримає на собі цю родинну крону, той, через кого заходили соки життя у цей родинний коловорот живопису. Мова про батька Володимира Лободи ― Віктора. Навесні у Львові, в Музеї Івана Франка було розгорнуто виставку його робіт.

Той, хто орієнтується в експресивному стилі Володимира Лободи, розуміє його іноді жорстокий мазок, буде несподівано вражений зовсім іншим поглядом на цей світ очима його батька. Це наче бінарна опозиція спокою та впевненості батька неврозові та екзистенційному жахові сина, коли єство людське занурюється у сталість, наче застигає в густоті тихої радості від життя.

Віктор Лобода мав складну долю, як і безліч людей, що вижили у великій війні, де перемелено мільйони доль, змахнуто їх рукою смерті з життя. Та він вижив, оселився у місті, що тепер має назву Дніпро, в підвальному приміщенні, жив тихим життям телефонного майстра аж до пенсії, яку згодом використав для малювання.

Коли споглядаєш ці картини, у голові не вкладається, що малював він їх в маленькій міській квартирі з вікна якої було видно важкі металургійні труби, що протинають своїми тілами небо. Якось художника запитали, чому він малює село, адже мешкає в місті, той відслонив фіранку на вікні, кивнув головою в бік заводу і сказав: «А хіба це можна малювати?».

В «Алхімії слова» Яна Парандовського можна знайти фрагмент про величезну силу уяви, яка працює незалежно від обставин. У тій маленькій глухій та темній кімнаті, куди не могло завітати пряме сонячне світло, Віктор Лобода віднаходив у мріях свою втрачену Україну, яка говорила до нього тихими голосами димарів, жовтосяйним зерном пшениці, криком чайки, плюскотом коропового хвоста об поверхню спокійної води. Усе це він замикав у рамці своїх картин, які ми тепер маємо нагоду подивитися.

На його полотнах ви не побачите темені, екзистенційного жаху життя, не побачите навіть чорної фарби, до якої у цього художника було особливе ставлення. Він просто не вживав її у своїй кольоровій палітрі, чорна фарба була йому чужа, як чужим може бути мертвий світ для живої людини.

Віктора Лободу часто називають наївним художником. Можливо в скамʼянілих підручниках з мистецтвознавства й знайдеться такий термін для подібного типу картин, але він, як і кожен термін, не оговорює всього складного голосу, що лунає з цих робіт. Тут художник моделює свій великий міф України, якої немає, і яка народжується в його яскравій уяві. Вона велична і патріархальна, яка звістує нам великий епічний наратив цього художника, звістує ті старосвітські часи Гетьманщини, в яких народжувалася велика країна.

 Це тихі заводі, маленькі ставки з обовʼязковими рибалками, вузько-хиткі човни, що наче туфелька принцеси лежать на дзеркальній поверхні ріки, це радісно-жовтий колір вечірньо-зимових вікон, що сяють тихою радістю маленької родини, крик немовляти, що шукає груди молодиці. Тут світ, що може обійняти тебе без лукавства і скошеного погляду вбік, це світ, що дивиться на тебе своїми великими блакитними очима, наче небо. Тут ледь не кожна картина ― фрагмент великого сюжету, що зʼєднує у собі старий, теперішній та майбутній час. Це своєрідна сакралізація життя, коли ти можеш бачити в уяві зловленого щойно сома, їсти його масну підчеревину і відчувати, як його сили переходять тобі, бачити вночі його сни, що народжувалися в темних та глибоких ямах води.

У цих картинах прикметними є змії доріг, що розпластано вʼються з обрію додому. І це можна вважати реконструкцією великого і старезного міфу Дому, постійне повернення до нього. Це образ дому на якому стоїть наша культура, на цьому образі виростала європейська спільнота, зокрема на основоположних текстах цієї культури ― старозавітному поверненні блудного сина та стриміння Одіссея до Ітаки, до своєї Пенелопи. Цей образ дороги є важливим і в творчості Віктора Лободи, який реконструює український варіант цього міфу, можна сказати ― українізує його.

У цих картинах можна відчути настрій часів козацького міжвоєння, коли хутори починали жити за присутності чоловіка, коли серп та шабля лежали поруч, символізуючи готовність добувати їжу та захищати її. Це розмови тополі з козацькою могилою, шурхіт вітру в її кроні, який допомагає їй ближче нахилитися до намогильного старого хреста. Це грізні та зоркі козацькі чати, це вольниця, в землі якої лежить біла кістка героїв, полита козацькою кровʼю.

У цих шикарних ландшафтах вражає майже відсутність церков. Таке враження, наче вони мають бути, бо ці люди, що живуть в цих картинах, мали би звертатися до Бога. Та якщо приглянутися уважніше, то ми часто зустрінемо хмари в певній конфігурації їх завитків, здебільшого вони нагадують осадисті церковні бані. Це храми, що постали на небі наче знаки минулого, наче знаки оберегу цієї вичовганої горем землі.

Час, що дарує нам Віктор Лобода ― це час ще до того, як розкидали людей по Сибіру, морили голодом, відбирали хліб та ставили обличчям до стінки. Це час озброєних хліборобів, яким вдавалося тримати свій закон на своїй землі. Віктор Лобода підписував розлогими назвами свої картини, одна з таких ― «Мука буде ― жити будем», що вбирає в себе досвід виморених колишніх козацьких сіл голодом. Це відчуття хиткості стану людського життя, і на противагу цій непевності, художник створює свою альтернативну Україну, що живе в його памʼяті, він повертає нам втрачену красу. Це краса степових вітрів, високих трав у величезних видолинах, настільки високих, що коні, аби відігнати мух, просто заходили в траву, що сягала їм майже до спини.

Смислова вагота картин Віктора Лободи полягає ще й у тому, що він наче протиставляє себе, свій хист та мислення, що охоплене рихвою традиції та памʼяті, нашому розбитому на друзки світу, світу розламаних ліній модерну, світу Мунківського крику в порожнечу, простору жаху та швидкоплинності.

Художник кладе на вагу свій вимріяний світ ― монолітний, просякнутий вірою в людину землі, що виростає з неї, кропить її потом роботи та кровʼю війни, а тоді ж у неї й лягає. Це світ без протиставлень, без неврозів та колупання в психологічних дрібʼязках. Це світ, який іще не розбився об людську зухвалість, скалки якого покотилися та порізали її свідомість, її віру та, зрештою, й її розум. Трагедію цього розпаду можна бачити вже в картинах сина Віктора Лободи ― Володимира.

Це світ, в якому мова виростала з речей, де не плуталися назви, це світ нерозбитої мови, яку зараз можна фіксувати, наприклад, в письмі сучасного поета Андрія Підпалого та його учнів. Ця есхатологічна поезія звістує кінець мови, коли вона розбивається на морфеми, на звуки, вона дійшла до останнього оголеного розламу. Далі ― чорний кінець ― і, або переродження, або… Тому важливо розуміти, що під терміном «наїв» чи хтось скаже «лубочна картина» ховається великий і прекрасний цільний світ, в якому все підлягає одне одному, все одне від одного залежить, як крона залежить від коріння, стовбур від крони...

Не даремно на картині Віктора Лободи зʼявляються кобзарі ― носії памʼяті, химерний речитатив яких уводить людину в певний стан, в якому вона починає бачити оспіване ними минуле, бачити значно краще, аніж в телевізорі, чути запах пороху та звук ножа, що входить в чуже тіло, роздираючи своїм гострим носом людське мʼясо. Ці співи, наче далекі голоси мертвих, що говорять живими до живих. Голоси цих картин нагадують цей красивий та химерний, закритий для сучасної людини старий спів.

Окрему розмову можна зробити довкола складної техніки цих робіт, зокрема говорити про тонкі штрихи неба, водяні дзеркала ставків та кольористику. Але все ж найцікавішим в концептах картин Лободи є створення достеменної і чистої краси тієї землі, що має назву Україна, до якої повертає нас цей художник.