«Vae victis!»

Книш Зиновій. На повні вітрила. ― К. : Видавець Анна Клокун, 2020. ― 378 с.

Як би не волали до небес видавці про зменшення книжкового ринку в умовах карантину, але насправді бачимо добрий приріст у певному видавничому сегменті, що спеціалізується насамперед на літературі, повʼязаній з військовою тематикою та історією. Ці видавництва виникли на плацдармі війни ― їх очолюють та працюють там здебільшого люди, що пройшли гарячі східні точки нашої країни. Переважно це ветерани, які розуміють важливість гуманітарного блоку.

Серед таких видавництв можна назвати «Пропалу грамоту», «Zалізного тата», «Пломінь» та низку інших. Вони помалу набирають обертів та стають помітними на цьому полі фігурами, що притягують до себе різновікові групи читачів, котрі втомилися від постмодерного міксу, з яким ми входили в осінь 2013 року. Узимку та навесні 2014-го наша література активно переформатовувалася, тяжіючи до націоцентричних позицій, коли у вчорашніх постмодерністів почали ламатися голоси, вони стали дорослішати, розуміючи, що слово і є матерія, що воно важливе. Згадані видавництва справляють враження доволі успішних, проговорюючи важливі теми історії. Головно, вони наростили свою аудиторію, котра з нетерпінням чекає появи нових їхніх книжок.

Сьогодні мені коротко хотілося би сказати про книжку Зиновія Книша, що вийшла у видавництві «Пломінь» під назвою «На повні вітрила». Це другий том трилогії історика про організацію УВО, котра існує і по цей, наш час. Ця організація, що триває з доби Коновальця, ставить перед собою єдину мету ― військову перемогу України. 1 серпня 2015 року відбулися установчі збори, які наче оживили цей, залишений історіографією корпус завдань, що, на жаль, є і по цей час актуальними.

Книжка Зиновія Книша є своєрідним збором дуже спресованих за змістом текстів, що, нанизуючись на один часовий сюжет, стають в єдину смислову шерегу, розкриваючи події кривавого часу визвольних змагань 1924―1926 років, зокрема опірної діяльності УВО в умовах тієї політичної атмосфери на теренах українського Заходу.

Книжка написана так, наче не пройшло близько 100 років, які мали би бодай трохи змістити акценти «національної екзистенції», даруйте за такий гібридний вислів. Але автор описує той самий стан, у який увійшли ми в теперішньому політичному часі. Цитата скаже сама за себе:

«Почуття втоми виявлялося в першу чергу тим, що ослабла відпорність на розтлінні впливи прихильників порозуміння з дотепершніми ворогами. Дисциплінованість галицької української суспільності у воєнні і перші повоєнні роки, її вірність своєму політичному проводові і державній владі були справді великі. Та це не значить, що не знаходилися серед неї голоси, що проповідували недоцільність дальшої боротьби і потребу наладнати співжиття з ворогами на платформі нової дійсності. ˂…˃ Тепер же ж відчувалася психологічна депресія».

Хіба не щось подібне переживає частина української нації саме зараз, коли лізе в болото колаборації? Саме втома є рушієм цих запопадливих перед ворогом дій. Та найстрашніше, що це все вже колись відбувалося з нами, що все це було і повторюється з нерушимою чіткістю. Ця ригідність політичного процесу, що торує стежку в один незмигний хід. Це відчуття перманентної повторюваності історичних ходів, зростає ще й від дуже колоритних описів, як українські добротні в естетиці письменники ставали перекинчиками і працювали на чужі уряди, даючи використати свій талант.

Зиновій Книш емоційно не ощадливий у своїх оцінках тодішнього узалежненого мистецького бомонду, згадуючи про події довкола передачі «Народного Дому» під крило «старорусинів», що були лояльними до Польщі. Український письменник Михайло Яцків брав активну участь в судовому засіданні:

«Також і Михайло Яцків не задовольнив сподівань прокурора. Увесь час бідкався, як-то його безневинно переслідували і кілька разів намагалися на нього напасти, побити, а, може, й убити. А потім виявилося, що все це тільки хворобливі уявлення ― не міг він подати ані одного випадку, де справді хтось наважувався б на його життя. На суді показався таким же жалюгідним, як ним був і в житті».

Ця часто неоглядна війна, що спалахує всередині одного народу, здійснюється власне через посередництво гуманітаріїв, котрі часто є просто слабкими у власному внутрішньому опорі обставинам, що напосідають на них. Отож Зиновій Книш у своїх описах фактично закладає певну структуру, що має сприйматися за формулу розуміння як тодішньої, так і теперішньої ситуації, ролі та функціоналу мистецьких середовищ, а насамперед розуміння, куди може привести нас усіх кнопка дії на пульті, що зветься «мистецтво для мистецтва».

Історик власне показує нам траєкторію того, куди може завести митець, коли користується цим гаслом. На Великій Україні таким сліпим поводирем можна вважати Володимира Винниченка, який сам заплутаний у власних інстинктах, розточував душу свою та свого читача, акуратно прикриваючи це дійство ковдрою тонко точеної естетики, блискучою експресією, що враз підкуповує жадібних до красивого слова людей.

Яку б частину книжки не відкрив, все знайдеться щось дуже подібне на те, що існує зараз, поруч з тобою. Це і переслідування українського малого та середнього бізнесу на Західній Україні, це і волання пʼятої колони про те, що на радянській Україні живеться краще, аніж під польським ярмом. Як би це іронічно не звучало, але історія родини Крушельницьких показала «достеменну правду» цієї тези, довірливо розгубивши по радянським тюрмам весь чоловічий кістяк сімʼї. І вже чотири перевидання історії цієї родини під назвою «Рубали ліс» (видавництво «Астролябія») мало чого вчить більшу частину теперішнього політичного корпусу нашої країни.

Зиновій Книш пише про ті химерні, страшні та жорстокі часи, в яких формувалися бойові ідеології майбутньої країни, що без них, без їхнього осмисленого підґрунтя, навряд чи постало би теперішнє сучасне українське військо. Це книжка про витоки оборони в сучасному світі, про моделі та інструкції до дій не лише бойових груп, а й тих, хто розуміє важливість гуманітаристики не як того, що «про все», а як того, що «лиш про потрібне».

Не можна не радіти з того, що все зʼявляються та зʼявляються молоді видавництва, котрі ставлять завданням важливу мету ― говорити про нашу історію крізь нашу свідомість, читати і думати про своє, а не бігати байгушами, випрошуючи моделі розуміння власної країни у інших.  Тож варто читати своє, аби не знати горя, наступаючи на граблі.