Банк Англії є основним джерелом свіжих ідей
Фінансова криза 2008 року продемонструвала, що структура світової банківської системи стала комерційно нежиттєздатною та вразливою до системних помилок. Тому, стабілізація цієї структури була правильною реакцією у короткостроковій перспективі, і водночас неправильною – у перспективі довгостроковій. Урядам важко впоратися з цим парадоксом. Вони й переважно не намагалися цього робити. Політики у США та у більшості країн Європи стали корпоратистами, часто зрівнюючи успіх фінансового сектора з інтересами його великих компаній. Їхні колеги у Великобританії та Швейцарії є винятками, що не зробили цієї помилки.
Швейцарія, менша, ніж решта країн, що є провідними фінансовими центрами, але що має в себе штаб-квартири величезних банків, була підсунута найближче до межі національного банкрутства кризою 2008 року. Потім країна найгучніше вимагала підвищення вимог до капіталу банків – до набагато вищого рівня, ніж ті, що були запропоновані на нарадах у місті на півночі Швейцарії [Базелі – Z], де зустрічаються представники банківських регуляторів всього світу. Швейцарський національний банк визнав марність Базельського процесу спроб підігнати вимоги до капіталу до конкретних профілів ризиків окремих банків. Він зрозумів, що єдиним способом забезпечити достатній капітал на майбутнє, яке моделі, безперечно, не зможуть передбачити – це мати його у великих обсягах.
Великобританія зайшла найдалі усіх у напрямку реформ. Не далеко, і не швидко, але найдалі усіх. Найважливіші проблеми полягають у структурі самих банків. Британські банки не є аж занадто великими, але вони занадто складні. Поєднання видів діяльності у них створює конфлікти цінностей, інтересів та цілей. Культура інвестиційних банків, у якій домінує трейдерство, є несумісною з вимогами надійного роздрібного банківського бізнесу. Центральні банки та уряди надали банкам гроші для підтримки внутрішнього кредитування, але у їхніх балансах домінують транзакції з іншими фінансовими інституціями.
Основною функцією будь-якого банку є збереження заощаджень дрібних вкладників і подальше функціонування системи платежів. Але ці цілі були вторинними, навіть не щодо вимог акціонерів – акціонери банків зазнали важких втрат – а щодо гарантій надзвичайно високих виплат керівникам найвищого рівня. Організація, якою може керувати лише хтось такого калібру, як Джеймс Даймон [голова ради директорів, генеральний директор JPMorgan Chase, найбільш високооплачуваний найманий керівник серед топ-менеджерів банків США, 23 млн. доларів у 2011 фіскальному році – Z], не шукатиме вже інших Джеймсів Даймонів – і, врешті-решт, виявилося, що JPMorgan Chase опинився навіть поза його контролем.
Британський уряд у 2008 році першим зрозумів, що виживання світової фінансової системи вимагає надання їй достатнього обсягу капіталу, а не лише ліквідності, і що уряд є єдиним можливим джерелом цього капіталу. Але за цим початковим просвітлінням йшла низка помилок. Замість того, щоб відокремити добрі банки від поганих, уряд об'єднав свій найгірший банк зі своїм найкращим. Він не зміг скористатися своїми контрольними пакетами акцій у банках, щоб нав'язати їм структурну реформу – відокремлення роздрібного та інвестиційного бізнесу та виділення невеликих спеціалізованих кредиторів малого бізнесу зі складу конгломератів. Він прагнув підтримати дві безглузді вигадки: що урядова підтримка банків-банкрутів є вигідною інвестицією, а не субсидуванням, і що управлінські рішення у фінансових інституціях, що перебувають у державній власності, будуть вільними від впливу міністерства фінансів.
Але поступово британський уряд визнав необхідність структурних змін. Комісія Вікерса, що оприлюднила свою доповідь у 2011 році, висунула ідею поділу роздрібного та інвестиційного бізнесу. Парламентська комісія з банківських стандартів, що представила свою доповідь цього місяця, запропонували запровадити кримінальну відповідальність для тих керівників, що безоглядно ставлять власні інтереси вище інтересів банків, якими керують. Обидва органи вимагали більшої конкуренції у банківському секторі, і уряд рухається до концентрації старих проблемних активів у поганому банку.
У світових масштабах Банк Англії є основним джерелом свіжих ідей та скептичного ставлення до майбутнього фінансового сектора. Хоча й завдяки цьому в нього не побільшало друзів у лондонському Сіті, такі непопулярність є ознакою успіху, а не провалу. Марка Карні, нового голову правління Банку Англії, вітають у Сіті внаслідок неймовірного припущення, що він привезе якусь магічну канадську формулу для зростання. Набагато важливіше, щоб він підтримав програму реформ, яку повільно почали визначати британські регулятори.
John Kay
Britain is leading the world on banking reform
The Financial Times, 26.06.2013
Зреферував Омелян Радимський