Суєта. (З львівського театру).
Пєси Карпенка Карого, хоч писані ще в XIX століттю, не сходять з репертуару української сцени. Численні приклади з західно-европейської і московської драматичної літератури, які чимало пєс за той час відкинули як не потрібний хлам, у нас не мають примінення, і ми цупко тримаємось своїх клясиків. Ставлячи пєси Карпенка-Карого, Кропивницького, Старицького, бачимо і відчуваємо, що ніколи вони не вдаються нам застарілими. Комедія "Суєта" поставлена вчора на сцені театру "Української Бесіди" служить найкращим доказом, що пєси того роду ще довго будуть у репертуарі українському і ніякі супротивні хвилі їх не повалять.
Змісту пєси передавати не буду, бо вона певно відома широкому загалові нашої суспільности.
Дефекти безперечно єсть — коли судити з точки погляду новочасної драматурґії, але ці дефекти згладжуються прекрасною грою артистів.
Признаюся щиро, що я з деяким упередженням ішов на цю виставу, і взагалі мав упередження до львівського театру; тепер гра артистів захопила мене, і я тому прохаю у їх вибачення за попередній несправедливий осуд.
Це ще не значить, що коли я кажу про гру артистів, і її похваляю, не найдеться у ній багато-багато кардинальних похибок, які шкодять, так мовити би, цілости мистецького образу.
На такий образ, як відомо складаються всякі технічні, світляні і сценічні ефекти, рівнож дикція, акцентування, чистота мови і жест.
На жест, акцентування і чистоту мови режісура мабуть найменше звернула увагу і тому виходили такі абсурди, що актор описуючи словами небо, жестом показував на землю. Мова теж штильгукала головно у Карпа (п. Галин), у Наташі (п. Левицька) і Макара (п. Ясеня). Режісура повинна звернути головну увагу на чистоту вимови, на акцент — бо це, кажу, незвичайно псує повний мистецький образ.
Це все уваги головно для режісера. Що до гри кожного актора з окрема, я позволю собі відмітити деякі персонажі. З жіночих роль, найслабше була виконана роль Явдохи (п. Марольд). Роль Василини (п. М. Іскорка) хоч виконана була безпретенсійно, не підходила мабуть по ампльоа самій артистці, яка по моїй думці, повинна грати ролі "іngеnuе drаmаtіgue". Инші жіночі ролі виконані були добре, як я зазначив раніш, у п. Левіцької штильгукала мова.
З мужеських роль мушу відмітити гру п. Бенцаля (Іван), хоч вражав страшно грубий спосіб говорення, так мовити би "мужицький тон". Вже в ролі сліпого ґенерала, якого грав теж п. Бенцаль, цей грубий тон дуже добре підходив до характеру ролі.
Дальше на похвалу заслуговує п. Рубчак, якого сценічна рутина усім добре відома. Гріх було би не згадати про Карпа (п. Галин) і про батька (п. Ясень), тільки, як я раніш зазначував, їм треба попрацювати і над вимовою і над добрим акцентуванням української мови.
Всі инші ролі випали більше, або менше гарно, але на загал, я це підкреслюю, пєса була заграна добре, вдатно і гарно, чого найкращим доказом було те, що і публіка нагороджувала виконавців грімкими оплесками.
Лесь Х-к.
М. Гальбе — Молодість. (Із станиславівського театру).
Український театр під управою п. З. Стасюка і п. Е. Шепаровича в Станиславові виставив дня 29. червня драму М. Гальбе — "Молодість".
Праця артистів аматорів і режісера увінчалася справді гарним успіхом. Дуже добре вийшла роль Аманда, пароха Гоппе, капеляна, Ганусі і Івася.
Подрібно — то у Івася студента трохи за багато сантіменту, у Ганусі за мало наівности, у капеляна здалося би більше лукавого спокою. Гоппе псував поважний настрій злишніми дотепами і жарґоновою мовою. (Мова в перекладі Л. Курбаса — взірцева). На загал гра зробила глибоке, питоме цій штуці вражіння, напр. III. дія була знаменита.
З огляду на це, що й львівська публика мала нагоду бачити у себе цю саму пєсу, (що правда — як видно в часописах — оцінки вийшли суперечні; доказ на субєктивізм в критиці, або на хибне розуміння роль у акторів), не буде від речі сказати про цю драму кілька слів, тим паче, що вона являється взагалі інтересною новиною, причім не злишне буде пригадати, що це драма преміована.
Перш усього — це не Sсhiсksаl-драма, як хтось замітив, хоч на неї дуже похожа, це не психольоґічна драма теж, хоч у деталях стрічається сильні психольоґічні мотиви. Ідіот-Аманд це не Dеus ех mасhіnа, а його поява й акція так важна, коли розходиться о траґізм остільки припадкова, оскільки взагалі можна говорити про сліпу, нельоґічну припадковість подій.
Автор вийшов далеко поза рами психольоґічних конфліктів і буденної льоґіки фактів і поза зміст траґедії сягнув у таємне царство містицизму. Автор немов би намагався доказати, що послух законам природи є так само каригідний, як і протизаконня і що для духа й для матерії є инші закони.
Обсервуючи драму, ми щиро симпатизуємо із стареньким священиком, який так гуманно і достойно обстоює найприроднійші, самозрозумілі прояви молодечого життя; ми ставимось ворожо до капеляна, який в молодших нехтує простий закон життя, хоч якраз сам відчуває цілий його тягар, відчуває його суперечність із власним званням, попадає в конфікт із собою і деправується. Ми радіємо одушевленням Ганусі і Івася, цих двоїх людей, які разом становлять героя драми, бо тільки вони обоє творять чар молодости. Ми прощаємо їм їх промахи скорше, як сам опікун; ми на ці промахи більш приготовані, як він, бо це молоді, закохані у себе люде, що рвуться до краси життя без застережень, бо "життя й весна такі гарні" — справді гарні, коли в них вкладаєте щирий порив, увесь божеський капітал чуття! Сказатиб — усе в порядку, усе відбувається просто, по людським і природним законам.
А однак — не все в порядку! Що йно находилось щастя, що йно розцвілось, а вже чути далекий шум тучі, у гармонію любови вмішуються метерлєнівські предтечі близької траґедії, яка мусить прийти, бо по щастю слідує нещастя, бо розкіш родить біль. Щастя й нещастя похожі на себе як близнята, головно в любові. Нагадуються слова Гайного: "dеnn ісh bіn аus dіеsеm Stаmmе; wеісgе stеrbеn, wenn sіe liеbеn". Це висловлює Івась, коли в неяснім прочутю, суґґерованім зловіщими словами капеляна, кличе з розпукою "Я згину!" У надійну чаровитісгь молодечих почувань вмішується отруйний песимізм, що промовляє словами капеляна: "Vаnіtаs vаnitatum". В "чорну годину" кидає капелян проклін, сам не вірить в його руйнуючу силу — а про це він довершується.
Якась таємна сила кидає громи і на сиву голову пароха. Мати і дочка стають причиною одного й другого горя. А дочка унасліджує по мамі наклін до гріха, розуміє його, чи краще відчуває як щастя і тому — гине. Гине як невинна жертва материнського і свойого промаху. Щось із траґедії комахи-одноднівки.
Ідіот, що кермується двома найнизчими інстинктами, який знає тільки голод і ненависть, стає понад усім — флямаріоновим "припадком", тобто знаряддям відплати в руках невидимої сили, яка має свою жорстоку льоґіку.
Розвязка несподівана, дивна — а про те, хтож заперечить, що і так буває в життю?
Коли розходиться о виконання драми на сцені, то автор о стілько облекшив працю артистам, що типи начеркнені ясно, виразно. І йовіяльна доброта старика і демонічна злоба капеляна і безпосередна сердечність молодят і карикатурна фіґура ідіота — усі вони недвозначні, від себе окремі, індивідуальні.
Але артистови лишається одно трудне завдання: розвинути перед видцем чар молодости — та враз у цей чар вмішати глиббке почуття трагедії.
Юл. Міськевич.
[Громадська думка, 08.07.1920]
08.07.1920