На скорбну нуту.

 

В щоденнику "Наруд" (ч. 86 з 30. ц. м.), зближенім до начальника польської держави стрічаємо статтю п. Яна Авґустиновича під написом: "Ubrałem się, w co tam miał..." Із зверхнього теперішнього одягу українських міщан і селян, одягу дуже ріжнородного через сучасну руїну на Вкраїні, намагається автор повести паралєлю до внутрішнього єства змісту і природи Українця. Спроба ця вельми поверховна, не освітлена ані світлом могутнього інтелеєту, ані знанням української історії, ані навіть пізнанням сучасного стану української душі. Стаття являється одним із зразків польської публіцистики, що узмістовлюється в словах: "de rebus ucrainicis maxima ignorantia". Доброю прикметою статті є охота підійти до української справи без передпосилок, зглядно заялозених фраз в роді Равіти-Ґавроньского або иншого оборонця шляхетських дворків.

 

Загальним підмалюванням, провідним тоном стрічок о. Авґустиновича це польське месіянство. Це одна з найбільш очевидних помилок всіх Поляків, помилок — що їх заперечує кожний день. Очевидно, автор гордий на свою вітчину за поміч Петлюрі, за "долоню подану Україні; щоб та могла видобутися з болотнистої ями московської неволі і добровільної — хоч би частинної — русифікації". Хто міг думати — в такім тоні запитує себе автор — "щоби та поміч могла бути державною, суспільною, мілітарною і культурною і аби польська кров, дословно польська кров, проливана за нашу свободу, але і вашу, також одночасно — і за вашу — висвободила з муки і ганьби чорно-сіро-червоної Москви упідлену і нею унещасливлену, насильно до московського корита завертану і навертану Україну. Чи зрозуміє це відповідно Українець? Чи деправований Москвою стільки літ, підбехтуваний на власну вітчину і на Польщу, докладно вважить нечувану вартість тої жертвенної польської крови, а при тім і охоти чесного співжиття з ним Поляків, щоби остаточно дати Україні змогу до повного, безапеляційного, мужеського і щирого, з найкращих побудів і національної гордости, національної конечности зродженого відірвання на віки від Москви? Багато праці муситимуть посвятити найблагороднійші, найбільше освідомлені і мудрі, доцільні і політично осторожні Українці та найшляхотнійші і мудрі і політично доцільні Поляки на повне видобуття з українського народу його зашанованої вартости і основи: почуття його національної свідомости, на розбудження його державного інстинкту і волі для зрозуміння наглячої і в незвичайно в будуччині важливі наслідки і потреби рішучого раз на все завернення до джерел духа і культури правдивого і благородного заходу".

 

Колиб такі вказівки та поради доводилось нам читати в якїмнебудь культурницькім журнальчику, редаґованім людиною відірваною від життя, то хто зна, чи не найшлись би у нас люде, котрі приписалиб їх безголосому авторови значну дозу благородности або наділилиб його підхлібною назвою "білого крука". Але прикро нам читати такі евангеличні слова в орґані бельведерців, себ-то тих, що в їх руках під сучасну хвилю міститься більша частина повноти влади в польській державі.

 

Чи котрийнебудь бельведерівець думає, що вистане бідькатися над гіркою долею України, що стогне під напором і тягаром Росії? Треба мати також відвагу вказати і на ту Україну, що під сучасну хвилю находиться під владою Польщі. Чи справді серйозно думає напр. п. Авґустинович, що є єственна ріжниця між російським гнетом і польською свободою? Щоби на це питання відповісти, треба, аби п. Авґустинович не тільки користувався інформаціями української дипльоматичної місії у Варшаві або своїми власними заключеннями, але щоби він ступив на Холмщину, західну Волинь, Підляша, Східну Галичину, приглянувся життю-буттю за-збручанського Поділля.

 

Державний інстинкт, національна свідомість і инші змістові і благородні почування, котрі аж Польща має видобути з дна душі Українця, — чи знає п. Авґустинович, де вони є в повній силі? Треба мати відвагу то сказати. Вони є в Східній Галичині, тій нещасній країні, де уважається з боку земляків і влади п. Авґустиновича, ті елєменти української нації за найбільший прогріх і злочин. За державний інстинкт і національну свідомість тисячі Галичан перейшло вже через ґеґенну терпінь, тисячі згинуло на побоєвищі від куль благородного заходу, тисячі загинуло в таборах полонених і інтернованих, а тисячі караються в Тухолях, Віснічах і т. д.

 

А чи знає напр. п. Авґустинович і инші бельведерці, що в Східній Галичині не можна одержати від польської влади дозволу на видавання популярного тижневика для селян — власне на те, щоби ще до вищого ступіня піднести національну свідомість широких мас, та піддержати в них державний інстинкт? Чи знає п. Авґустинович, що в Східній Галичині настановлена за волею певно найкращих і найблагороднійших Поляків, польська влада не допускає до ніякої освітної і політичної роботи, що економічна акція теж стрічає важкі перепони, що польонізанійна повінь намагається залити нашу країну? Чи знає благородний Поляк з Варшави, або Пйотркова чи Лодзі, що в Східній Галичині видавано розпорядок, на основі котрого мущина до 36 літ — щоби вступити в подружний стан, мусить перш усього мати дозвіл польської влади. І це має своє призначення. Влада п. Авґустиновича знає, що через освідомлюючу працю жандармерії, таборів і вязниць зменшився процент українського населення в Східній Галичині; отже треба ставити перепони, щоби той процент не міг збільшитися. Бо якеж инше призначення може мати норма 36 літ? Чи читає п. Авґустинович українські ґазети і чи знає, яка страшна кольонізаційна навала сунеться на нашу землю від сторони благородного заходу? Одним словом, булоб цікаво знати, чим пояснить п. Авґустинович той одяг нашого збірного життя по цім боці польського фронту?

 

Із статті п. Авґустиновича пробивається скорбна нута. І зовсім слушно. Над світом проходять великі дії, що з корінєм нищать все старе, миршаве і гниле. Крім того зі Сходу пливуть мутні ріки, з Заходу чути скрегіт зубів. Йдуть події, що становитимуть про долю цілих народів і країн. І тут не вистане вказувати на ріжнородний одяг зазбручанського Українця, того в значній мірі національно сирого Українця, котрий по запевненням Петлюрівського окруження мав бути союзником польських поміщиків, бюрократів чи хлопів, готових до кольонізації українських земель. Ні, треба бути справді благородним, мудрим, доцільним; треба вирівнати вікові кривди, завдані українському народови і зняти зі Східної Галичини — Українського Піємонту — сорочку Деяніри.

 

Громадська думка

05.07.1920