І.
Українська інтеліґенція перейшла останніми часами інтересну еволюцію. З вибухом російської революції в марті 1917 р. Наддніпрянці стояли майже всі за вдержанням федеративної звязи з Росією, не так може з прінціпіяльних як радше з опортуністичних мотивів, бо вважали, що федерація — се maximum уступок, які зможуть в тій хвилі вибороти. Партія соціялістів-самостійників, що відразу станула на самостійницьку плятформу, була невеличка та слабонька, з нею, як з гуртком фантастів, спершу не рахувалися. Але вже дуже швидко розвій подій перегнав первісну орієнтацію і згодом всі наддніпрянські українські партії без виїмки, від хліборобів до боротьбістів, всі хоч сяк-так національно свідомі громадяне станули твердо за утворенням зовсім самостійної, суверенної української держави. Отсю швидку еволюцію на протязі несповна двох літ можна найкраще бачити на партії соціялістів-федералістів, котрі зразу обстоювали навіть полишення московської мови в урядуванню на Україні, а тепер обома руками відхрещуються від всякої спільности з Росією, а свою партійну назву, котра стала анахронізмом вияснюють, як змагання до федераціїї цілої Европи або й цілого культурного світа. Не менш характеристичне й те, що сторонники Скоропадського, щоби поправити його надшастану опінію, впевняють, що гетьман став також самостійником.
Навпаки у нас в Галичині. Спершу тут всі були завзятими сторонниками певної суверенности майбутньої України. Але по маєвій і листопадовій катастрофах минулого року велика частина нашої інтеліґенції стратила духа в віру у власну будуччину та стала орієнтуватися на Схід, сподіючися відтам ратунку перед польонізацією Галичини. Зневіра у власні сили, що була матірю літературного москвофільства в 60-ті та 70-ті роки, породила тепер другу дитину, політичне москвофільство. Одно і друге проповідували та проповідують у нас головно ті політики, котрі не зовсім звикли працювати над освідомленням народніх мас і серед них-же шукати сил до боротьби з політичними переможцями, а всю доцільність своєї політики добачували скорше в умовах з державцями власти, в пактах, концесіях, нових ерах... Попадаються також і такі типи, що федерацію з Росією уважають не тільки як тимчасовий порятунок, як malum necessarium, але таку розвязку українського питання ставлять як куди ліпшу, чим повну самостійність України, кажучи, що ми надто слабі, надто мало політично вироблені, щоби утримати свою зовсім окрему державність.
Тому являється необхідно конечною річчю, приглянутися тій справі близче, щоби перестерегти перед киданням в народні маси кличів, заки як слід зясуємо собі всі наслідки, до яких вони довели би в разі їх здійснення.
Вже з приватних розмов з нашими "федералістами" можна переконатися, що девять десятих з поміж них не хотять здавати собі справи з того, що се властиво федерація. Звичайно федерацію уявляють собі, як ідеальну спілку повновартних і зовсім рівноправних частин, де справедливість відважується на чуткій аптечній вазі, де з гори вже виключене всяке насильство. Притім вказують на Швайцарію та на Зєдинені Держави Північної Америки, не знаючи гаразд історичного розвою першої, ані внутрішнього устрою сих останніх. По при се не тямлять вони, що крім тих двох більш-менш зразкових є і були й инші федерації, як от Німеччина, Канада, Бразилія, а до недавна Скандинавія, Нідерлянди, Фінляндія та Польща з Росією, Угорщина з Австрією і т. д. А вже найдивнійше се те, що забувається, що сама Україна вже двічі мала нагоду засмакувати федерації: спершу з Польщею, де їй разом з Литвою ріжними уніями забезпечували всякі права та вольности, відтак з Московщиною на основі Переяславського договору.
Діло в тім, що поняття "федерація" може мати і в практиці справді має дуже ріжнородний зміст. Се бачимо наглядно, коли порівнаємо зі собою устрій от хоч би теперішніх головних представників сеї форми, Німеччини, Швайцарії, Зєдинених Держав і Канади. Характеристичною прикметою федеральної системи є поділ законодатної і адміністративної влади між центральне правління областні землі, або держави. І саме сей поділ в ріжних федераціях буває дуже неоднаковий. Він залежить не стільки від умов, на яких зaключено федерацію, хоча звичайно, коли один член федерації перевисшає силою своїх спільників, або находиться у вигіднішім від них положенню, він вже з гори забезпечує собі упривілеєне становище в федерації, як се напр. зробила Прусія при засновинах Німецького Союза. Звичайно відносини осередка до областей укладаються відповідно до сили поодиноких частин та все йдуть в напрямі випадкової тих сил. Таким чином напр. в Зєдинених Державах Півн. Америки передова роля все більше переходить в руки північно-східних стейтів на некористь їхніх західних та південних товаришів.
Розглядаючи історію хоч би головніших федерацій світа, переконаємося, що навіть в зразкових федераціях теперішний стан більшої або меншої свободи та рівноправности сфедерованих частин не прийшов сам собою на основі первісного договору, або в імя яких то ідей та почуття справедливости, але є вислідом довгих, тяжких боротьб між політичними, національними, або економічними інтересами ріжних областей та ґруп.
[Громадська думка, 28.06.1920]
ІІ.
Возьмім напр. Швайцарію, безперечно найстаршу зі всіх істнуючих тепер федерацій. Скільки тут потекло крови, заки наладналися теперішні відносини правної рівноваги на суспільнім, національнім та реліґійнім полі? Ціле XVI. і XVII. ст. лютувала тут безперестанна боротьба між католицькими і реформованими кантонами, боротьба, що жорстокістю зовсім не уступала славній 30-літній війні в Німеччині. Ця боротьба перехрещувалася зі суспільно-економічним антаґонізмом між міським патріціятом, котрий захопив майже необмежену владу, витворюючи оліґархію кількадесяти упривілеєних родин та селянством. Цей антаґонізм довів між иншим до вибуху т. зв. другої селянської війни 1653 р. під кличем нової конституції на демократичних підставах. Опісля в часах великої француської революції Швайцарія переживала боротьбу між накиненим Францією якобінським централізмом та виробленою довгими століттями традицією кантональної самоуправи. Вкінці европейські потрясення з 1830 і 1848 р. найшли тут також свій відгомін і викликали нові змагання за форму правління, змагання, що в деяких кантонах довели до оружної розправи і спричинили розрив Базилейського кантону на два пів-кантони. Як бачимо, нелегким способом і негладким шляхом народи Швайцарії прийшли до теперішніх форм свого федеративного державного життя. Не без внутрішніх потрясень та судорогів витворилася також і Канадійська федерація. Починаючи від повстання 1837 р., Канадійці в першій добі боротьби 1841–47 р. вибороли собі самоуправу; теперішній їхній федеративний устрій — се результат довгих змагань між поодинокими провінціями Канади в 60-ті роки ХІХ-го ст. А історія Зєдинених Держав півн. Америки, особливо починаючи від 1820-их років — се історія безнастанної боротьби між північними та південними стейтами за геґемонію; вкінці, як відомо, дійшло до великої горожанської війни (1861–64), котра покінчалася будь-що-будь актом насильства над т. зв. сконфедерованими стейтами, що бажали відорватися і стати зовсім незалежними.
Все те пригадуємо на те, щоби виказати, що ніяка умова при заключенню федерації, хоч би вона була найліберальнійша та найдемократичнійша, не хоронить сфедеровані области перед пізнійшими перемінами і переворотами. Навпаки, кожна федерація переходить довшу або коротшу добу внутрішньої ферментації, серед якої виробляються і ускладнюються відносини між членами федерації. Та боротьба буває тим довша і завзятійша, чим більші національні, політичні, або економічні противенства між поодинокими областями та чим менше у них спільних інтересів. Коли засоби соперників менш-більш рівні, коли випадкова сил не надто відхилюється від середини, боротьба закінчається закріпленням менш-більш справедливої рівноваги, як се сталося напр. в Швайцарії. При нерівности сил і засобів федеративній устрій зовсім не хоронить слабшого перед гнетом, поневоленням, або визиском. В національно-одноцільних федераціях той гнет проявляється головно на політичній, деколи й на економічній области. Кожному чейже відомо, яку ролю грав в Німеччині пруський король і яке значіння мав в прирівнанню до нього такий напр. баденський або ольденбурський великий князь, не згадуючи вже про дрібніших. Американський учений Льовель зовсім мітко прирівнав німецьку федерацію до спілки між львом, півтузином лисиць та двома десятками мишей.
А тепер перенесім сей практичний досвід на рідний ґрунт. Федерація України з Московщиною, тобто відновлення давної Росії в формі федеративної держави, хоч би на найкориснійших початкових умовах, викликала би вже від самого початку гостру внутрішню боротьбу за перемогу. А що між Московщиною та Україною крім економічних та пoлітичних, є ще й національні противенства, боротьба проявилася би на всіх трьох областях, на тій останній, очевидно, найсильнійше. Як все і всюди, практичне життя перейшло би дуже швидко над паперовою умовою до денного порядку. На кожнім кроці приходилося би змагатися не тільки ізза нарушування компетенцій областної законодатної та виконуючої влади, але й за найдрібнійші буденні справи. До того національну боротьбу треба би вести не тільки на вні, але й у нутрі, самим між собою, з огляду на істнування у нас літературного москвофільства, котре заперечує нашу національну окремішність, і котре находило би сильну піддержку з боку московського центра. Отся боротьба вимагала би страшного напруження сил, зїдала би цілу нашу енерґію, спянювала би наш природний розвій. А чим вона кінчилася би, не тяжко передвидіти, знаючи відносини засобів обох соперників. Не треба бути аж пророком, щоби передсказати, що повторилися би часи Руїни, може у приспішенім темпі.
І саме всі ті, котрі думають, що наші сили ще дуже слабонькі, що наша суспільність політично ще мало вироблена, повинні як вогню боятися федерації з обновленим російським кольосом. Така федерація була би вже не спілкою льва з лисицею, а хиба вовка з вівцею. Історичний досвід учить, що самостійність і найслабший народ може вдержати, коли тільки викреше зі себе хоч дрібку розуму і енерґії. Самостійність ґарантують міжнародні трактати, за виконанням котрих наглядають чужі держави, її не можна нарушити без очевидного акту насильства — війни. Як слабонька була напр. Сербія, коли в 1816 р. починала свою суверенну державність, або якими невеличкими засобами розпоряжала Греція в 1829-ім р.! А всеж не тільки вдержали свою самостійність, але й стали поволі розростатися, поки вкінці не обхопили цілої свої національної території та не добилися належнього їм місця в концерті европейських держав. А возьмім з другого боку Чехію, котра в 1526 р. сфедерувалася з Австрією, як рівний з рівним, а вже сто літ після сього була гнобленою провінцією.
Або з новійших часів Польщу. Всім відомо, яку широку самоуправу вона дістала від Віденського конґресу 1815 р., зовсім окрему конституцію з власним соймом, окремі уряди, окреме війська, так що з Росією вязала її тільки особа монарха. А то з того всього остало в 1831-ім, а що в 1863-ім році? А чейже ніхто не заперечить, що Поляки політично більше вироблені, національно куди більше сконсолідовані, як Українці; а до того в 1815-их роках були в них ще зовсім живі традиції недавної великодержавности.
Маючи все то на тямці, чиж можна хоч на хвилину сумніватися, до чого нам під теперішню хвилю змагати та чого найбільше боятися? Федерація незла річ, але тільки між рівними контраґентами. Спілка слабого зі сильним все і всюди кінчиться закріпощенням слабого.
[Громадська думка, 30.06.1920]
30.06.1920