"Національна держава є тою формою держави, що найбільш відповідає новочасним відносинам, — тою формою, в якій вона найкраще може сповняти свої завдання". (К. Кавтський).
Національна держава — значить держава, що обіймає простір одного народу, одної нації; це держава новочасної історичної доби, якої кличем є воля і самостійність кождого народу.
Та проти клича самостійности кождого народу висувають дуже часто клич федерації, де кілька народів має творити одну державу. Така держава — говорять приклонники федераційної ідеї — більше відповідає потребам нашого часу, бо новочасне суспільно-економічне життя, промисл і торговля вимагають більшого простору, щоб могли вповні розвиватися. Національна держава це, мовляв пережиток давніших часів, що не має вже стійности в XX. століттю.
І ось виринає думка, щоби на руїнах давних держав, на руїнах давної царської імперії та на руїнах імперії Габсбурґів — збудувати нові великі держави, основані на федерації кількох народів; виринають проєкти хоч доволі несміливі та неясні, сотворення наддунайської федерації; виринає зовсім ясна думка відбудови нової, могучої, зєдиненої російської держави, що має обіймати — крім Польщі та Фінляндії — всі давні краї царської імперії — одним словом має воскреснути "единая, недѣлимая Россія" — а в склад цеї Росії, в склад цеї федеративної держави, має увійти Україна. Очевидно з запорукою повної автономії!
Історія має, як бачимо, вернути назад в часи Переяславського договору з 1654 року! Речники новітньої федераційної ідеї, що має бути висловом XX. століття, шукають вдохновення в XVІІ. століттю! І знаменне, що серед речників цеї ідеї бувають люде, які вважають себе Українцями чи удають Українців, хоч ніякий Українець не може і не сміє забути, що Переяславський трактат зовсім льоґічно скінчився полтавським погромом, скасуванням гетьманщини, знівеченням автономії України, руїною України.
Ніхто не здивується, що цею федеративною Росією ентузіязмується европейська реакція, а передовсім імперіялістична Франція, що свої міліярди ввалила в бездонну прірву великої Росії і тепер їх відтам хоче назад дістати; ніхто не здивується, що до цеї федераційної Росії зітхають наші галицькі ренеґати з "Прикарпатской Руси", недавні обожателі царського кнута, патронізовані вшехпольськими дипльоматами і подільськими плянтаторами.
Та дивує нас безличність тих політиків, що сміють такі пляни снувати перед Україною, перед Українцями! Більш як пів століття минуло, як федераційний союз України а Росією прокляв найбільший поет України, що ґеніяльним ясновидінням революціонера відчув значіння Переяславської Ради і Полтави, — а тепер сміють люде приходити до України з такими плянами! Хиба на те, щоби виказати, що справді історія учить того, що нікого нічого не навчила...
І нічого не поможе тут покликуватися на те, що колись речником федераційної ідеї був Драгоманів. Думки Драгоманова про "вільну спілку" народів російської імперії — думки сімдесятих років минулого століття зродилися тоді, як здавалося, що під впливом ліберального і соціяльно-революційного руху Росія обновиться, тоді, як поза межами Росії був застій і тишина. Думки Драгоманова були крім того великим поступом супроти безполітичного, чисто культурницького українства Костомарових і Антоновичів, що зовсім мирилися з царським самодержавієм.
Факти показали, що "велика, могуча" Росія — це невмолимий ворог України, що між ними нема і не може бути ні поєднання ні мира. Чим більше "великою", чим більше "могучою" була Росія, тим виразніше роздавався клич російських державних керманичів, остатним разом піднятий за Столипіна: "Не было, нѣтъ і не будетъ Украйны!"
Не мають теж ніякого значіння приклади инших федерацій, а хочби приклад давної Австрії, де соціяльна демократія на берненськім конґресі виставила програму союза вольних, незалежних народів австрійської імперії.
Передовсім і там, на берненськім зїзді ніхто зі соціялістів не забув про основне домагання повної самостійности кождого народу, про зєднання кождої нації в одну державу. Репрезентанти польського і українського соціялізму зложили в тім напрямі зовсім ясну і недвозначну заяву. Ніхто не забував, що це лиш тимчасова, переходова доба в життю австрійських народів, що Австрія не вічна.
В додатку Австрія не була державою, де одна нація малаб таку перевагу, яку мала російська нація в царській імперії і яку вона малаби в обновленій, федераційній Росії. І тому в Австрії навіть український народ мав спромогу розвиватися і зростати в силу і самосвідомість, коли між тим в Росії він був відданий на поталу варварського "обрусєнія". Похід царської Росії на Австрію в часі всесвітної війни мав на меті між иншим — загасити останнє огнище самостійного українського життя, здавити український Піємонт.
Федераційна Росія — це безличне фарисейство, за яким криється російський імперіялізм, давна російська захланність і заборчість; це ліберальна маска найбільшого ворога України і найбільшого ворога демократії на Сході Европи.
Історія видала у всесвітній війні свій присуд на "единую, недѣлимую Россію" Нелюдською ціною моря сліз і крови оплачено волю народів Сходу Европи. І ніхто не сміє тепер нівечити цего великого, благодатного здобутку, яким є розвалення царату та воля і самостійність народів поневолених царатом. А таким знівеченням крівавих зусиль і змагань всесвітної війни булоби сотворення федераційної Росії.
Для всіх народів Сходу Европи, для України найважніщим домаганням політичним є національна держава, бо вона відповідає найбільше новочасним відносинам, як це зазначував нераз в часі всесвітної війни Кавтський, найвизначнійший теоретик новочасного соціялізму.
[Вперед! 17.09.1919]
17.09.1919