І.
Відколи Хмельницький, ганебно зраджений Татарами під Жванцем, втікаючи перед польсько-шляхотським гнетом схоронився "під високу руку царя православного", від сеї фатальної для України хвилі ріжні українські діячі та політики в ріжних часах і серед ріжних обставин пускалися шляхом великого гетьмана, шукаючи перед грозячою нам зі заходу небезпекою захисту в могутнього східного сусіда. Але Хмельницький швидко спохопився в своїй помилці. Коли зараз після переяславської угоди Московщина, ламаючи що йно заключений трактат, стала підбирати Україну в свої зелізні лаби і вже в два роки після царської запоруки на козацькі вольности перемирям у Вильні відпродала Україну Польщі за обітницю вибору царя польським королем — тоді Хмельницький скликав памятний сойм в Чигирині (12. жовтня 1656 р.), де всі зібрані: гетьман, полковники, осавули, сотники не "зрадливим чужим монархам" але самі собі присягли боронити Україну до загину. І одним могутнім махом ще під кінець свого життя старий гетьман перечеркнув цілу переяславську умову і заключив союз з найбільшим тоді ворогом Московщини, зі шведським королем Карлом X. Ґуставом.
На настрій, який тоді панував на Україні кидав інтересне світло перший славянофіл, Серб Юрій Крижанич, згадуючи про нарікання Українців, що "жити під преславним царством Московським гірше турецької муки, гірше єгипетської неволі". Невдоволене було не саме тільки "буйне" козацтво. Білоруські міщане, не бунтарі, а люде праці і капіталу, матеріяльно заінтересовані в наладженню правильних, мирних відносин, зразу радо переходили від Польщі на сторону Москви, застерігаючи собі тільки самоуправу на маґдебурськім праві. Та ледви минуло кілька літ, а Білорусини стали жалуватися, що "замість ліпшого попали в ще гіршу неволю", місто одно за другим стало "зраджувати" Москалів, а Могилів зладив в 1661. р. московській залозі другу Сицилійську вечірню, перерізавши до 7000 салдатів.
Причини сеї наглої переміни настрою серед українського і білоруського населення загально відомі. Всі акти і приватні письма з того часу переповнені жалобами на брутальність, нахабство і насильства московських воєводів і їхніх підручних орґанів. Се не були прояви яких-то льокальних або індивідуальних надужить, се були признаки системи, що випливала зі своєрідної психіки московського народу, зі своєрідного характеру московської держави. Як польські політики не могли виеманципуватися від насаджування на Україні шляхотської республики, так само московські стали прикладати до України мірку московського деспотизму, боярської монархії і православно-обрядової нетерпимости. Закостеніла Москва не могла уявити собі иншого життя крім свого московського. Москалі ніколи не були в силі, не кажемо вже зрозуміти місцеві політичні і культурні інтереси прилучених до своєї держави народів, але хоч би просто зжитися з ними в буденнім життю. До якого комізму доходила московська нетерпимість навіть супроти внішніх часто формальних признак окремішности, показує маніфест, з котрим цар Олексій Михайлович обернувся до населення України і Білоруси, всипаючи в ті области 1654. р.; цар між иншим візвав населення, щоби для зазначення відорвання від Польщі постригло хохли (чуби). Може ще більше чим обмеження політичної свободи разило і дратувало Українців грубе, рубашне і нахабне поведення всіх орґанів московської державности, від найнизчих до найвищих, їхня безшабашність супроти всього, що для місцевого населення було дороге, миле. І сеї любої прикмети Москалі не визбулися й досі. І досі для них се чим-то звичайним зайти от напр. до українского патріота в хату, позволити себе там щедро погостити та при тій нагоді говорити господареви про українських провідних діячів та про цілу Україну в такий спосіб і в такім тоні, за який в культурнім світі викидають за двері.
Не думаємо тут переходити всіх перипетій московсько-українських взаємин за часів гетманьщини, всіх даремних зусиль з боку козацького уряду крайною уступчивістю наладнати з царським правлінням можливі відносини, починаючи від Юрася Хмельницького до Павла Полуботка. Не думаємо також змальовувати в подробицях перфідної політики Москви, котра по єзуїтськи підтримувала та вихісновувала вороговання черні проти козацької старшини, але зовсім не старалася про поліпшення положення тої черні та вкінці завела кріпацтво. Се річи, які повинні бути відомі з історії нашого народу. Тому відразу переходимо до нових часів, де прийдеться розправитися з поширеним у нас поглядом, що лишень царський уряд, бюрократично-жандармська державна машина і реакційні круги російської суспільности ставляться неґативно, ворожо до української справи, що навпаки ціла її поступова, демократична частина готова кожної хвилі признати Україні всі права і вольности. Ся теза була довгі часи підставою ідеольоґії, що Українці, щоби не розбивати сил, повинні спільно з московськими поступовцями і революціонерами працювати перш усього над переміною політичної системи в російській державі, що будівничі вільної Росії подадуть й Україні повну національну свободу.
Щоби зрозуміти цілу безпідставність сього погляду, цілу наївність сеї ідеольоґії, треба хоч коротко розглянутися, як в останні десятиліття ріжні російські революційні партії, орґанізації і визначні провідники ставилися до української справи.
За цілий час підпольної та орґанізаційної роботи найріжнороднійших революційних гуртів і їхніх передових діячів від початків XIX ст. оден тільки батько російського анархізму, Бакунін, виявив повне зрозуміння для потреб і прав українського народу. Він оден висказався без ніяких застережень за тим, щоби Україна і Білорусь заснували окрему політичну федерацію, зовсім незалежну від Великоросії і Польщі. Се визнання було зрештою необхідним вислідом його анархістично-федералістичної політичної теорії. Та, на жаль, Бакунін зі своїм ясним, здоровим та щиро демократичним поглядом на розвязку українського питання остав зовсім відокремлений серед цілої плєяди ріжних корифеїв великоруської демократії та революції. Вже найблизчий до нього по погляді на українську справу Герцен перепутує свої думки з ідеями великоруського месіянізму, а деякі його вискази, як напр. що Київ се такий же "русскій городъ" як і Москва і що кожний Великорос зовсім справедливо його за такий вважає, зраджують, що Герцен про Україну мав взагалі доволі баламутне поняття.
[Громадська думка, 29.05.1920]
IІ.
Часи, на котрі припадає діяльність Герцена і Бакуніна, се доба романтизму російського революційного pyхy. Відколиж російські революційні гурти станули на більше реальний ґрунт, відколи від абстрактних теорій стали переходити до практичного життя і діяльности, від тоді їхнє відношення до українства становиться все більше неґативно-вороже.
До сього причинилася також чимало введена міністром просвіти ґp. Толстим обєдинительна система навчання по школах. Молодим поколінням безнастанно впоювали переконання, що Росія не тільки "єдина і неділима" (наслідування якобінського une et indivisible), але й однородна, суцільна. Всі натяки на що-небудь місцеве, своєрідне, автономне були предметом строгого переслідування не тільки в школі, але й в друку, театрі, розмовах, що часто-густо доходило до крайного комізму. Так вихована молодіж виступила на політичну арену в 70-их роках і навіть опозиційно ба революційно настроєні гурти не могли отрястися з впливу обєдинительної школи. Крім сього революційна молодіж тих часів стала зразків для політичних проґрам шукати на Заході і здебільша переймала француський якобінізм та німецький соціял-демократизм. Обі ті форми були централістичні і прикроєні на національно однородні области та зовсім не надавалися для сорокатої, ріжношерстної російської імперії. Але на се не звертали уваги. Новий дух дав себе знати вже в 1870-ім р. в київськім кружку молодіжи, де представник петербурського соц-рев. кружка накинувся на Драгоманова за його відчит про положення жінки-селянки на Україні, закидуючи йому, що говорить про Україну як про щось окреме і через те вносить роздор між революційні гурти. Кілька літ після сього "органъ русскихъ революціонеровъ" "Набатъ" висказав просто переконання, що в кожній державі, хоч як би не був ріжнородний її національний та племінний склад, витворюється змагання вигладити національні окремішности, змішати ріжні народи в однородну, суцільну масу, вилити з них один загальний спільний тип "общенѣмца", "общерусса" і т. п. Се і змагання вважає "Набатъ" зa незвичайно корисне "съ точки зрѣнїя нашихъ идеаловъ и нашихъ интересовъ". Що на тій точці між становищем революційного "Набату" та обєдинительною політикою бюрократично-жандармського царського правління панувала зворушуюча однодумність та гармонія, се само кожному кидається у вічи. Такеж саме становище в справі недержавних націй заняв і другий орґан великоруських революціонерів "Впередъ", хоча оба вони в багатьох питаннях рішучо себе взаїмно поборювали.
Нічого згадувати, що сим теоретичним поглядам вповні відповідала й практика. Доволі одного характерного прикладу, а саме що за цілий час пропаґанди соціялізму в Росії при помочи брошур, великоруські соціялісти не спромоглися на видання хочби одної стрічки на українській мові. А коли в 1880-ім р. декількох Українців на одній сходці в Женеві підняли думку видання "Хитрої механіки" на українській мові, бесідники з великоруської і польської соціялістичної партії віднеслися до того проєкту з таким злобним ворогованням, що тільки дякуючи тактови предсідника сходки не дійшло до соромного скандалу.
Між революційними орґанізаціями 80-их років найбільшу ролю відограла "Народная Воля", відома з терористичної боротьби проти російського правління, котрої жертвою впав сам цар Олександер II. "Народная Воля" висунула на перший плян політичні домагання, її метою було терором довести до скликання конституанти, що мала би занятися перебудовою Росії. В сій орґанізації стикалися зі собою два напрями, централістичний і федералістичний, але назвіть федералісти як Желябов, Коковський і ин. зовсім не думали признати за Українцями права на окремішність.
У всіх пізнійших великоруських соціял-демократичних гуртах, що повставали в самій Росії і за границями держави, починаючи від заснованого в 1888 р. "Освобожденіє Труда" аж до теперішніх часів, виступає яркий централізм вже зовсім отверто, прикриваючи себе тільки єзуїтською тезою, що — мовляв — не діло пролєтаріяту проповідувати федералізм і національну автономію. Зовсім ясно і рішучо висловилася в тій справі меншевицька "Искра", підчеркуючи, що соціяльна демократія як партія пролєтаріяту кладе собі за головне завдання боротьбу за право самоозначення не для народів і народностей, тільки для пролєтаріяту в кождій народности. Соціяльна демократія мусить все безумовно змагати до як найтіснїйшого зєдинення пролєтаріяту всіх народностей і тільки в особливих випадках може підпирати домагання, що змагають до утворення нової держави, або до зміни повної державної одноцільности на федераційну спілку. Иншими словами кажучи, обрусительний централізм має остати ненарушений, тільки царське самодержавіє має перемінитися на самодержавіє народа. Нетолєранція великоруських есдеків з окрема супроти Українців, котрих партійні публіцисти часто навіть не хотіли признати окремим народом, виявилася особливо різко з нагоди стокгольмського зїзду 1906 р. Коли центральний комітет української соц.-дем. робітницької партії передав на згаданім зїзді свій проєкт злуки з російською соц.-дем. партією на правах менш-більш жидівського Бунду, то російська партія відкинула сей проєкт, домагаючися від українських есдеків не злуки, тільки цілковитого зілляння, значить розвязання своїх окремих орґанізацій і відречення від свого українського національного характеру.
Навіть великоруська партія соц.-революціонерів, найбільше радикальна зі всіх в признаванню прав гнобленим народам, в проголошеній 1900 р., а відтак кілька разів пізнійше доповнюваній та вияснюваній проґрамі висказується тільки за признанням тим народам федеративної автономії під одним державним (розуміється російським) дахом.
[Громадська думка, 30.05.1920]
ІІІ.
Ми довше зупинилися на перегляді проґрам і тактики найлівійших найбільше поступових кругів великоруської суспільности в українській справі, щоби розбити наївні ілюзії і безпідставні надії на підмогу тих кругів у розвязці українського питання, в будівництві української державности. При тім виразно зазначуємо, що зовсім не вибиралися ми робити яких то нових відкрить, подавати яке-то "откровеніє"; наш перегляд, се тільки коротке резіме тих фактів і прояв, котрі просторійше обговорив Драгоманів у своїй розвідці "Историческая Польща и великорусская демократія" та М. Лозинський в брошурі "Польський і руський революційний рух і Україна". А що на жаль серед нашої галицької суспільности тепер мало людей читає Драгоманова і Лозинського, а ще менше здає собі справу з висновків їх праць, прийшлося в слушний час що слід пригадати.
Так було до Великої війни, за часів царського режіму. А тепер, після перевороту з марта 1918 р. з побідою демократії, з проголошенням російської республики зі що-раз то більше лівою управою, чиж не змінився настрій великоруської суспільности до Українців? На се питання можемо дати зовсім рішучу неґативну відповідь. Велика російська революція не перемінила орієнтації великоруської суспільности в українській справі, а коли де бачимо зміни в відношенню та настроях, то зовсім не на ліпше, а навпаки на гірше. Се й не так тяжко вияснити. Доки українство гнобив той самий царсько-бюрократичний режім, котрий придавлював також кожний, який би він там не був визвольний рух, кожну прояву свобіднійшої думки, доти серед опозиційно проти правління настроєних кругів находилися бодай одиниці (виразно кажемо одиниці, а не якнебудь зорґанізовані гурти), котрі ставилися до українства з плятонічною поблажливістю. Та поблажливість, може навіть тиха симпатія, зовсім не випливала зі зрозуміння та одобрення українського визвольного руху, а була радше похожа на то співчування, з яким відносилися і до першого-ліпшого шибайголови, бродяги, що зумів накиринити спільному, ворогови-жандармови. Тепер на руїнах царської деспотії ріжні політичні і суспільні партії беруться будувати нову Росію, зовсім не думаючи зрікатися давнього блеску і сили великої імперії, з бажанням перебрати хозяйнування на цілій необкроєній спадщині по царях. До того приходить ще один, важний мені мент. В дореволюційній добі змагання Українців здебільша обмежувалися до осягнення доволі скромних національних прав, що найбільше куцої територіяльної автономії, а всякі максимальні проґрами та кличі політичної незалежности не виходили поза сферу плятонічної теорії; тих кличів ніхто з великоруських політиків не брав поважно. З розвоєм революції українське питання виросло на весь ріст, а повне відорвання України увійшло в сферу близької можливости а то й дійсности. Тепер Великоросам вже годі дивитися на український рух з легковажною поблажливістю, бо бачать, що той погорджуваний долею і людьми "хахол", котрийдо недавна ледви давав признаки життя, береться розшматовувати "єдиную нєдєлімую". І на місце царя з його чиновниками, як символа та обовязкових оборонців дореволюційної імперії стають густі лави великоруської і обрусівшої буржуазії, інтеліґенції, робітництва, а пів свідомо й мужицтва і хоч поділені між собою на партії та секти, проти змагань обкроєння тої давньої імперії всі вони творять один спільний, суцільний фронт, всі підхоплюють давний клич за "єдиную нєдєлімую".
Та густа лава новітніх оборонців "єдиной нєдєлімой" повертається цілою силою проти Українців, бо вони найповажнійше загрожують давне великодержавне становище Росії. Не тільки тому, що на Україні найурожайнійша земля, котра дає 40% збіжжа, 69% тютюну, 83 прц. цукрових бураків цілого врожаю давньої европейської Росії, не тільки тому, що Україна має величезні мінеральні вклади, котрі дають 73 прц. заліза, 98 прц. антрациту, 53 прц. соли, майже 100 прц. живого срібла цілої продукції давнього царства. — але перш всього тому, ще Україна дає доступ до Чорного а посередно й Середземного моря, що творить поміст до західної Европи, що тільки завдяки Україні Росія занимала великодержавне становище, а без України спаде назад до уровеня третьорядної держави, поверне на позицію з до-Петрівської доби. Се дуже добре розуміють теперішні великоруські керманичі і державні мужі, се розуміє, а в кождім разі бодай інстинктовно відчуває ціла великоруська суспільність.
Се не пуста фраза, коли говорять, що відірвання України се "ніж в серце Росії", За посідання України вони готові до боротьби на життя і смерть.
Але Великоросія тепер обезсилена. Вона переживає важку внутрішню крізу. Боротьба большевизму проти всіх инших партій у нутрі і проти цілого світа, що не хоче визнати большевицької влади, виснажує її сили. Тому обі воюючі сторони, большевики і антибольшевики стараються поки що замаскувати по змозі своє непримириме становище супроти українського визвольного руху, заманити Українців признаванням їм в теорії широких свобід, автономії, федерації "вплоть до одторженія". Скільки з тих всіх обітниць, в разі відбудови і зміцнення давньої імперії, було би зреалізованих, а зі зреалізованого скільки остало би відтак ненарушене не тяжко передвидіти. Доволі вказати на Переяславський договір, що запевнював нам чудову федерацію включно зі свободою дипльоматичних зносин зі заграницею, — і пригадати, що з того всього остало вже 10 літ пізнійше; доволі вказати на обітниці, які Керенський поробив Українській Центр. Раді в Київі, — і пригадати, що з того відтак вийшло в Петербурзі; доволі вказати й на се, як большевики практично переводять своє визнання за Українцями права на "самоозначеніє вплоть до одторженія".
[Громадська думка, 31.05.1920]
IV.
Всі ті залицяння, се наборзі надіта маска, що навіть не пристає як слід до обличчя та від часу до часу зісувається з нього. Правдивий настрій, яким ціла Московщина без ріжниці партій дише проти визвольного українського руху виявився в цілій своїй наготі після заключення Берестейського мира, коли осередні держави визнали суверенність України; виявляється тепер вдруге, коли то саме частинне визнання проголошено з польського боку. І ми маємо нагоду бачити, що хоч як завзята, безпощадна боротьба йде між большевиками з одного та антибольшевицьким бльоком з другого боку, хоч як непримиримі становища займають проти себе оба ті табори, — супроти вольної України вони оба творять спільний фронт. Се не був припадок ані особиста примха Денікіна, що замість йти на Москву, визволяти свою рідну Великоросію від большевицького ярма, він цілою силою нагрянув на Україну, хоч вона теж боролася з большевиками.
Хто не хоче або не може зрозуміти льоґіки тих фактів, чейже зрозуміє зміст слів, висказів, заяв, які тепер проголошується зі всіх боків. В цілій ріжношерстій заграничній пресі, стоячій на вислугах ріжних великоруських гуртів і партій, або просто таки ними видаваній звенить тепер різкий державно-націоналістичний тон. Похід польської та української армій на Київ називається в тих кругах тараном, що валить великодержавне становище Росії, посягає на цілість російської держави. Або чи-ж треба яркійшого документу на доказ суцільности фронту всіх великоруських партій проти України, як се віче в Празі з 16-го мая с. р., де соціяліст-революціонер Клімушкін доказував, що совітський уряд є нині одиноким оборонцем неділимої Росії, бо тільки він один ратує Росію, де монархіст полковник Махін накликував всіх "Русских" без ріжниці партій, вступати до большевицької армії, а соціяліст-революціонер Бруншвік домагався від чеського уряду негайної ліквідації всіх українських орґанізацій в Чехії. І се говорять та роблять люде, котрі — як пишуть Delnicke Listy — досі займалася протибольшевицькою аґітацією. А рівночасно "Славянская Заря" вдаряє вже просто в тон сумної памяти міністра просвіти ґр. Толстоя і кличе: "Польща признає незалежність України і правління Петлюри; чиж треба ще доказувати, що ніякої незалежної Укреїни не було, нема і бути не може". Відомий бувший революціонер, а теперішній великий поборник большевизму Бурцев пише в своїй часописі "La Cause Commune" ось що: "Коли би Поляки увійшли в нідро Росії тільки з думкою про боротьбу з большевиками та про оборону своїх державних інтересів, коли би підняли похід не з бандитом Петлюрою, а з російськими патріотами, то лишень тішитися би нам з їхніх побід. Але клич, в імя котрого вони заняли Київ, розриває Росію"... Чи може ще кому неясно, о що властиво, ходить всім корифеям "русскости". Чиж старий великоруський революціонер не викладає просто на долоні, що не похід Поляків в "нідро Росії" — так зове він столицю України — ранить його благородну душу, а співділання з Петлюрою, та клич самостійної України, котрий "розриває Росію?"
Або ще один голос для доповнення однодушного хору, переказаний польськими часописами. Один із "маститих" діячів в Київі так змалював свій теперішній настрій: "Я поборював большевиків, доки тут були, з цілої душі. Ненавидів їх з цілого серця. Але тепер, коли ввійшли сюди Поляки, коли разом з Поляками ввійшли і починають хазяйнувати й Українці, жаль мені большевиків, хоч я дізнав від них чимало лиха. Але щож хочете? Всеж большевики близчі до мого серця, як Поляки з тим Петлюрою. Паршива дитина, але своя".
Бодай просто і щиро!...
Та що тут багато балакати! З ріжних висказів і заяв виходить, що між великоруськими патріотами чимало й таких. що готові поробити Польщі якнайдальше йдучі уступки, що не поскупилися би й чималими територіяльними уступками в її користь, щоби лишень не допустити до відновлення української державности. Відомий письменник Мережковський вже давнійше зробив оферту в тім напрямі. Тепер в "Славянск-ій Зар-і" правий публіцист Евг. Ефимовський містить зазив до Поляків, щоби замість будованням України "вбивати ніж в серце Росії" освободили цілу Росію від большевиків і тим способом польський вплив вчинили домінуючим в цілій Словянщині. Так от пан Ефимовський волів би разом з Росією підчинитися під геґемонію Польщі, як бачити самостійну Україну.
І не він один тільки. Приїзд ріжних великоруських дипльоматичних комівояжерів останніми днями до Варшави дає чимало до думання.
Все те подаємо нашим слабодухам, що все ще шукають ратунку від крилами федерації і кооперації з Московщиною, під сумлінну розвагу. Великий Хмельницький міг легко помилитися, бо робив першу реальну спробу. Але від того часу минуло вже більше як 260 літ і роблено чимало нових спроб, та всі вони, як ми бачили, кінчилися все гіршими невдачами. Було, здається, доволі часу і нагоди, набратися досвіду, чогось навчитися. Та у нас не переводяться люде, що мають очі і не видять, мають вуха і не чують; котрі, як той Гоголівський візник, вже 30 літ їздять тою самою дорогою і все на однім і тім самім місці вивертаються. І коли проклятий Шевченком гетьман вже по двох літах спохопився і всіма силами старався направити свій промах, то ми тепер по 266-літнім досвіді дожили, що деякі керманичі нашої державної машини знову повернули на той самий шлях, щоби в тім самім місці вивернутися.
[Громадська думка, 03.06.1920]
03.06.1920