(Уривки з поеми)
Гей, вліз ти, Львове в котловину,
вмостився між чудних горбів.
— Не рідним був тобі я сином,
а все ж тебе я полюбив.
Люблю порою весняною,
на замок стежкою крутою
зіходить, на зелений шпиль,
і зорить мріючи звідтіль.
І думкою люблю згортати
з твоїх горбів життя віки,
коли тут ліс стояв кріслатий,
у сяйві весен гомінкий,
коли ніякому Данилу
ще будувать тебе не снилось.
І так відгадую з гори,
який тут гомін говорив.
І знаю я: рікою часу
йде світ в безмежжя перемін,
і що було, зміта відразу,
а свіжеє веде на кін.
І море прапорів червоних
крізь млу ввижається мені
у близькій вже далечині,
та юрби з радістю у лоні.
О, щастя, що без краю й межі
Ти, воле, там же є. Ти ждеш!
Ось вже півроку, як у Львові
У грунт я пробую врости.
На Льва Сапєги темні сили,
щоправда, голову крутили —
«чому і як», та накінець
таки пустили, хай їм грець.
Ось у маленькій молочарні
я за п'ятнадцять грошаків
щодня собі ощадно й гарно
вивчав з газет цей начеб Львів.
А все ж без реготу не можу
дивиться на — зжалься, боже —
«національний Піємонт»,
що розгорнувся тут у фронт.
Бо, починаючи від «Діла»,
аж до уесдепівщини труп,
пливла з усіх газетних труб
реакція чорніш чорнила,
немов у перегонах
хто огидніш, хто безстидніш.
А де ж є тінь Франка Івана,
що впала владно тут на Львів, —
невже ж ні з чого не прогляне
тут гордий вид каменярів?
І тільки сірий «Юр» звисока
шпигує єзуїтським оком
у школі, у «Просвіті», скрізь,
щоб ворог тьми де не проліз.
Де ж тут є ти, Велика Зоре,
Вкраїно гнівна бурних мас,
яку на пана вів Тарас,
де Лесині слова говорять
і духа вільного ведуть
на поступу і волі путь?
Чи ж це Шевченкові нащадки,
оті поети-паничі,
що в них кишить у віршах гладких
від «княжих мужів і мечів»?
Що він найбільше ненавидів,
на що прокляття гнівно кидав,
на диких феодалів час
облизується ваш Парнас.
Із Коліївщини пожару,
із гніву чорних кріпаків,
як море хлюпнув його спів
і в рабство молотом ударив,
а із онуч магнатських ви
свої зробили хоругви.
Ну, певно, тону задавали
тут паничі й поміщики,
що з України повтікали
на європейські смітники,
і мрію пестили в любові,
щоби стоптать Вкраїну знову,
і чобітьми чужих полків
зчавити лад робітників.
Чи можна в них було шукати
хоч краплі змісту наших стріх,
щось з наших болів, мрій і втіх,
і нашої жаги розплати
із нашим ворогом, що тут
нас гнобив у лабетах пут.
«Диви, Україно Західна,
та це ж Коблєнція єхидна
прийшла, ворожа і чужа
і тут вигострює ножа.
А ти потрійно зносиш, бідна,
і власних підлих паничів,
і знад Дніпра утікачів,
і окупантів. Ех, Західна,
— зумій свою дівичість ти
в таких обіймах зберегти.
Бурлив по світі гнів народний,
а тут в погорді, як в безодні,
пропасти мусив укінці,
хто чорній не служив руці.
Та друг мій знав і ту відмінну
Вкраїну чорних передмість,
і був у ній не зайвий гість,
а вже її любимим сином.
Він знав Вкраїну робітничу,
де із мозолистих долонь
росли угору інші кличі
і іншої борні вогонь.
Знав скриті гнізда профсоюзні,
де в боротьбі, немов у кузні,
виковувала кривда й гнів
шляхи у сяйво інших днів.
Але тепер вона мовчала,
Вкраїна чорних передмість,
її пісні лиш тюрми знали,
а серце гризла люта злість.
І я тебе, трудящий Львове,
я знав також тебе тоді,
як волю жить завітом крові
ти ствердив у вогні подій.
І голос твердий і великий,
мене, убогого, покликав,
і владним голосом навік
своїм співцем мене нарік.
«Співай! — казав суворий голос, —
Скажи, чи не зродився ти
з самих глибин моєї долі,
з дверей батрацької нужди?
І чи не був твій шлях завчасу
шляхом усього твого класу,
чи не стояв забитий світ
тобі від наймолодших літ?
І чи не бив за хліб насушний
тобі і гніт, і піт, і труд,
і чи не все, що зніс твій люд,
це зніс і ти, і чи не слушно
казать, — така й душа твоя?»
— Так є! — відмовив тихо я.
І знов суворий, твердогранний
і владний голос я почув:
«Тому тебе, ти мій обранець,
своїм знаменом позначу.
Тобі я ласку приготовив
моєї щирої любові
і післанцем моїм підеш
в життя проваллями без меж.
В найвищім пориві народу
осягнеш ти його зеніт
і дно знущань невольних літ
візьмеш від ката в нагороду,
щоб так засвідчити усе,
що тільки твій народ несе.
Які лиш по твоїй країні
тортури ворог насадив, —
це все тобі. Тебе віднині
благословлю суворо: йди!»
*
Весна вже розцвіла. І місто
немов скупалося у ній,
немов був кожний камінь чистий
і кожний усміх молодий.
Ще ніччю важко спали люди
не гідні бачити і чути,
як життєтворчая весна
спливала в тайні з неба дна.
Та вранці їх, крізь вікна хати,
немов якийсь чудовий спів
залив і душу всю обмив,
й вони упоєнням пройняті,
в блакить очима сміючись.
Поглянь же — вулиці які,
як вимилося місто ціле.
Поглянь: мов шовк зазеленіли
за ніч таємну травники,
і між фасадами з граніту
повітря золотом налите,
немов би подих морських бриз
ті мури полоскав наскрізь.
Поглянь: у вулиць перспективі
куди біжить палаців ряд,
міський, ще вчора мертвий, сад
ожив зелено ніжним дивом.
Хвильніше кров кружляє в жилах,
і в стиглих лонах у дівчат,
і легіт пестить юне тіло
крізь тонку війність легких шат,
і вчать спокусливо вітрини:
лови в житті весни хвилини,
і світ цей, знову молодий,
всім тілом безтурботно пий.
...Та що це дисонансом прикрим
вдирається в красу весни
і лад псує? Ах, це вони!
— Нерадий зір причину викрив:
це безробітні. Що звело
сюди їх, на бульвару скло?
Чи не зійшлись вони навмисне
убогим виглядом своїм
уперто в очі лізти всім,
протестом уїдливо-злісним,
і це є мова їх така,
— світ упокорити, злякать?
Ні, ще страшніш: вони попросту
з нір повилазили німих,
де мусили ховати кості
від люті, холоду зими.
Це тут — під небом, їхня хата,
у їх роках немає свята,
і в цілому житті, мабуть,
вони нічого вже не ждуть.
Не можна вже було замкнутись
в палац, у власний пир життя,
як грізні кігті голод лютий
над передмістями простяг.
Не можна в роскошах багатим
вже безтурботно потопати,
коли їх світ аж до основ
наскрізь гнилизною пройшов.
Весно! Що мовить твій трагічний
твій лиховісний колорит?
...Змінись же, пісне, і гори,
вогнем розквітуючи вічність,
і клич її: вона прийде,
Весна нова, для всіх людей!
...І на великдень, видавалось,
звучав брехливо дзвін церков.
Нараз почули люди: сталось!
— на міста брук проллялась кров!
Проллялась кров. І згас у Львові
попівських свят поблеклий чар;
струснув людьми оцей зудар,
облуда прощення й любові
розкрилась. Дійсний, голий зміст
устав на весь брутальний зріст.
Не бог воскреслий в білих шатах
вістити мир землі прибув.
Ні! — поліцаї правом ката
в голодну цілили юрбу.
...На другий день, немов на прощу,
на місце морду люди йшли
і питання якісь несли
в очах крізь цю зловісну площу.
Та кров вже змили злодії,
щоб скрити злочини свої.
Лиш роззолочена кав'ярня
проваллям витончених шиб
відслонювала незугарно
покоїв спорожнілих глиб.
І очі людські вкруг шукали:
тут чорні вбивці утікали
від мас, а тут тіла на брук
упали від бандитських рук...
А Львів бідняцький свого брата,
що смертно впав од рук катів,
збирався завтра поховати,
на кладовище віднести.
Пан воєвода, пан патрицій,
з глумливим усміхом на пиці
волів би закопать вночі,
та що ж, як чернь і покричить...
Хоч певно, щоб не забагато!
Тож на найближчий з цвинтарів
із шпиталю без зайвих слів
нести і тихо поховати.
*
І ось прийшли. Майданчик тихий
під шпиталем, де розмовля,
змагання з болем. Не для втіхи,
вкрив люд мовчазний, як земля.
Замовкли враз трамваїв шини,
і місто ціле в ту годину
геть вирвалось з упряжки днів,
сказало, затрусившись: — Ні!
Прийшли заплямувати злочин,
прийшли, як свідки, понести
обвинувачення на тих,
що у брехні сховатись хочуть.
О, ще діждетеся, пани,
із куль засіву добрих жнив!
І тиша над людьми могильна,
над тисячами тих голів,
в ній плач захлинений і гнів.
Відкрились голови невільно:
це нуждаря в труні беруть
з трупарні у останню путь.
Ідуть Пекарською, крізь Львів,
на кладовище бідняків.
Та що там сталось? — Раптом похід
мов розірвавсь на два кусні.
— Не відставайте ані трохи!
— Щільніш держіться при труні!
— Рівняйтеся з чолом походу!
А що це?!.. Знову кров, як воду.
...Посеред вулиці в крові
убита жінка... Стань же, Львів!
Схилившися на тротуарі,
дере робітник бандажі
з сорочки. Без чуття лежить
блідий, поранений товариш.
Вперед!
Лишень на жінку вбиту
вінка хтось встиг ще положити:
його на гроб вона несла,
його собі тепер взяла.
Це трьох дітей голодних мати,
четверте билось в животі.
Не завагалися кати
по ненароджених стріляти.
Вперед! Здригнеться навіть смерть,
як серце болем повне вщерть.
...Ні, нам не вільно у спокої
крізь місто сумно перейти:
вже площу перегородив
подвійний ряд тих псів у зброї.
На робітничих раменах
іде, колишеться труна.
...І враз заграли скоростріли.
Світ згаснув. Сонце потемніло.
Гарячих куль страшна коса
шмагнула масу. Скочив шал.
І раптом сотні рук звалились
на кулемети голіруч.
Вдавилися, заткались стріли,
і тріснув чорних псів обруч,
немов нікчемне павутиння.
Смерч людських тіл і смерч каміння
пішов крізь площу. Перед ним
здмухнувся панський блиск, як дим.
Устав народ. Хто горе сіє,
страшний збирати буде гнів,
і за наругу з тисячів
його зітруть колись, як змія.
[Радянський Львів, №4, квітень, 1946]
21.04.1946