Ся поема, в значній мірі алєґорична — доси не напечатана [з виїмком трех маленьких уривків], дісталась нам перед роками від сина поета Bп. Корнила Устияновича. Писана она имовірно в роцї 1849-ім. — Ив. Б—ей.
Вставай доню, вставай мила,
Уж північ минає,
І зірничка засвітила —
Коси розплїтає.
І місячок задріманий
Покотив ся спати,
І коничок осїдланий
Нудит биля хати.
Вставай, мила, спори різько,
Док служит година;
І високо, і не близько
Наша полонина.
Хто ся на світї в путь вибирає,
Кому далека дорога своя,
Нехай зараня не засипляє —
Добре сїдлає вірного коня.
Бо житє наше — то путь Сагари,
Где от "Да будет" Адама сини
З востока, моря, сївера, юга
Вздовж і поперек дикой пустари,
Неся на плечах тирх своєй судьби,
На перемоги минают друг друга —
І без престанка гонят пісками,
Слїдя очима, висхлими устами,
Чей где поточок, тїнь листу обачут —
І плачут.
Над их головою
Праведне жже,
Земля під стопою
Тлїє, пече,
Спека кровцю варит,
Воздух тисне груди,
Отдих палит.
А бідний путник на світї
Подваяє труди,
Бьє ся с жаждущим серцем в віки,
В лицї надїя, в очах слеза,
До мети, що му заткнула судьба,
І серед бідствій і зною,
Глядя для душі покою,
Кладесь при костях предка сусїди;
І не лишає, лиш кроваві слїди,
Що гнойні ноги втисли на шляк,
І воздиханій студений мрак.
О щаслив, хто ся от ранной зари
Бере до пути в желаній восток!
В полудне труда серед Сагари,
Коль страсти ся збудят, небо замріє,
Закипит серце, кров ся розтлїє,
Знайде оази солод холодок,
Знайде тїнь листу, набере сили
I пійде далї в путь — до могили.
Заржав коник, сїдай мила,
Гуляй по долинї,
Як гуляє вірна Дзюба
Там на Українї.
Доки світ нам єще грає,
Доки ярна днина,
І жебрачок раз гуляє,
Як царска дїтина.
Тілько бачно, бачно, доню,
Води оком всюди,
Бо найчастше на розсоню
Зводять вас полуди.
Глянь! там скрита водомия,
А ту слїп на звірку,
А там здрадна повзе змия,
Ту пропасть на взгірку.
І в цвіточку їдь ся знайде,
Хоть красна подоба,
А на серце як біль зайде,
То болить до гроба.
О щаслива тая доня,
Котру ненька з боку
Через весни оболоня
Провадить за руку.
Цвітная тій доріжечка,
Прирівнані строми,
Не піткне ся їй ніжечка
О присїч і зломи.
Невісто! мати! питательно міра!
О кілько-ж в тобі криє ся доброт!
В тобі надїя, і любов, і віра,
В тобі вся трійця небесних честнот!
Наколь притулиш к груди немовлятко,
Що сь болїзненно родила на світ,
Леготом рая дуне в тебе татко —
І райскій в серцю прозябає цвіт.
О як же сь красна, як же сь тогда мила,
Як в пеленочку
Вьєш дїтиночку,
Плечеш, любуєшь
Пестиш, цїлуєш,
Пісню складаєш,
До сну співаєш!
Коль цїлу днинку
Без одпочинку
Трудиш ся, губиш;
За цїлі ночи
Не замкнеш очи
І, мов з неба врач,
Тулиш, голубиш
Дїтинки плач!
А як дїтина з виростка сь розвила
Коль безустанно,
Вірно, старанно
Пасеш очима,
Куда дїтина
Лиш ніжков стане —
Зараз погляне,
Мов блискавиця,
Твоя зїрниця,
Слїдом за нею
Умом, душею —
I в серци тихо
Дрижиш цїла,
Щоб яке лихо
Не найшло дитя!
О як же сь красна, як же сь тогда мила,
Коль рученята
В небеса до Тата
Рибятку складаєш —
Перві заснови
Віри, любови
В грудь наміщаєш!
І всї лїта
Свого віка
З ранка до ночи,
З ночи до ранка,
Без перестанка
Кладеш охоче
Світ твих очей
Лиш для дїтей!
Невісто мати! ти ангел землицї,
Єсли Бог в тобі; но як Бога нїт.
Злобам твим горе! нїт в світї границї!
I богдай во вік не знав тебе світ!
Но бач, якій мрак сїдає,
Снуют ся тумани,
Гори, бори пристраяє
В дивнії обмани.
Там велити первовіка
Зійшли ся на думу,
Ту знать опир, відьма дика
Складає піснь суму.
Там знов відав русалицї
По зворах ся снуют
А ту нїби чарівницї
На коцибах дуют.
Ай! а там що на убочи
З-під корча зазірно
Витріщило на нас очи?
То біс! то біс, вірно!
А все нїби истиниця
Молохом создана,
А все мара пустолиця
Все лише обмана.
І руки вяже, ноги спиняє —
Вот тобі мрак невежества
Прощаво наша! семйо дорогая
Доколь ти будеш в тих туманах жити?
Доколь ся будешь в тих мраках любити,
На твою нужду, на горе, бідная?!
Глянь по-за себе
На запад і юг,
Як сильно там гребе,
Возносит ся дух;
Як красно з темницї
Розвиваєсь світ,
Як буйно з землицї
Прозябає цвіт;
Достатки до хатки
Спливають що рік,
Недолї остатки
Щезают во вік;
Як сильно ся зерно
Кріпит свободи
І вяже ся мирно
В союзи любви.
А з нашой країни
Коли-ж щезне мрак?
У нашой родини
Коли-ж буде так?
(Конець буде.)
[Дѣло, 27.04.1895]
(Докінченє.)
Уже днїє, дишут звори,
Полонина близько —
Долї з коня і на гори
Нуже, скоро, різько!
А охочо, бо охота
То нави вітрила —
При охоті вся робота
Горит в дух що-сила.
Хто спорит по труда нивах
В житя свого ранку,
Той розвяже в світа дивах
Не одну заганку.
Чудно нераз неробови
З віткіль ум, достатки,
Як ся взносит гдесь панове
І з низенькой хатки.
А знаєш, що дивом водить?
Хто ворожбу знає?
Той, хто ранком споро ходит
І росу щибає.
Тому-ж спори, красавице,
Не пожалуй труда —
Поки роса по землици,
Щибай перли чуда!
Єще хвильку, ще малую...
Бач, рідне ялина!
Єще взгірку, ще одную —
Вот і полонина!
Га! що за світ, о милий Боже!
Ах, як причудесно ту!
Нїчим, нїчим все Запороже —
Люба, не рониш ти слезу?
О глянь, о глянь з сесі розтвори!
Над нами чиста неба твар,
Долї буденне мраки море,
Пред нами степ, на степі яр.
На небі єще зірка мріє —
До сна кладе ся в хмарки пух;
Кругом востока заря тлїє,
Мов золотий горящ рантух.
З безоднї моря сїрой мраки
Гамір гуде, мов з Етни дна;
Скрізь гамір рве ся глас собаки
І піснь унила когута.
А бач, а бач, в безмежнім морі —
О наповидна красото! —
Велитів тисящ пнут ся к горі —
В земли стопа, в небі чоло.
А всї в вінцях, як вітданиця,
Коль русу косу розплете,
Отре слезу, умиє лиця,
Головку в цвіти убере —
І задумаєсь на часочок,
Влїпивши в небо очка дві,
Виснує з серця чувств клубочок
І усміхне ся мов во снї.
Га! що за світ, о милий Боже!
Се глянь на полонини май!
Нїчим, нїчим все Запороже —
Ту вірно, вірно Руси рай,
І вірно, вірно перед нами
Світ всїх красот явит ся так,
Коль дух ся взнесе облаками
По-над землї студений мрак.
Низом, низом по-над болота
Снуєсь громада бурих птиць —
В болотї чорнім их охота,
І світа пядь для их границь.
За убереж тїсной долини
Они не важат ся крилом,
Мгла им принада для гостини,
Черв і падлина их столом.
А орел мече тїсную клїть,
Крилом бьє в небо, в воздушний світ,
Рве ся в кузницю громових стріл,
Звідує звізди за світа придїл —
І мірит запад, мірит восток,
Свидрує в сонце відважний взрок —
А обличивши границї висот
Мече мірила в безоднї рот —
І наситивши величієм око,
По-над країну градових хмар,
На піднебесній скалї високо,
Где вічна сонця сіяє яр,
Мов-то владика воздухів стає
І гнїздо вьє.
Так ся возносит орлиними крили
Дух благородний по-над хмар придїли,
Сли го не звяжут прелести суєти —
Бодро над землю і над єй болота
Движит він к горі, в небеснії світи
І отчиняє золоті ворота
Чистих, нескверних, високих утїх,
Тїсному серцю во віки чужих.
А враз внуривши взрок в правди світила,
Голосит світу, мов ангел з престола,
Мудрости Божой отвічні правила
І світ розносит круг себе докола —
А на нетлїннім камени сидя,
Чертає на нїм своє имя.
Но слиш! подуло
Здроєм з востока
Зашелеснуло
В борах з широка —
А круг востока чим раз шире, шире
Попал ся суне — чи горит підгіре?
Иль луно мече страшна борів спаль?
Иль Боян піснї шле на запад в даль?
Нї! то природа золотими шати
Путь вистеляє для гостя — царицї,
Паволоками вьє свої комнати,
Сипле кадило на ватру землицї,
Небеса строїт в світозарни вінцї,
В хори збирає воздушнії півцї,
Цвіточкам лиця свіжов росов миє —
В зелень листочків перелочки сїє —
І створи в здвиг зо всїх сторон
В сребрноє заранє
На привитанє
Кличе в поклон.
Уже гір щити в золотї сьяют,
Рек би-сь шишаки героїв в строю,
Вершки ялини огнем сверкают
Мов Сїч козацка щетью стальною;
Уж цїле небо палїє в згари,
Уж житєм дишут світа обшари,
Уж бренит воздух, шум ся взмагає,
Уж жайворонок піснь свою грає,
Уж живин здвиги шпетят из землї
Мов-то з купини муравлї.
Хвильку утихло, від пісню складають,
І чают.
Аж ту в діямантних шатах,
В ненаглядних очесам шкарлатах
Надсуває гість з-за гір, з-за моря,
Світа цар, госпожа всего створя —
І ступає з-вільна тихим кроком,
І цїлує землю своїм оком,
I зливає радість, щастє в дар,
Жизни огнь на всяку світа твар.
А птиць громади,
Створ міріади
Скачуть, співают,
Щебечут, грают,
Трепече в руху
Травичка з шовку,
Цвіточки з пуху
Взносят головку,
Воздух вонь дише,
Вітр лист колише,
Гори і бори
Заводят хори
Вся непрозрима світова нава
Дзвонит, ликує: Слава! слава! слава!
Ах так ся тїшит народ в окола
Свому владицї, коли з пристола
В круг єго стане
I оком гляне
Низько, високо,
З-близька, глубоко —
Узи розснує,
Пута розкує,
Кривду розвіє,
Правду засїє,
I злобу здушит,
Слезу осушит —
Так дзвенит "слава" сему владицї,
Мов восходящій світа царицї.
Взійшло сонце, тлїют гори,
Радість в полонинах —
Но під нами єще море,
Туман по долинах.
Криє доли — села криє
І в селах клекоче —
Ах! нїм сонце там затлїє,
Мрака виїсть очи.
[Дѣло, 29.04.1895]
29.04.1895