Нашу гору було впізнати здалека, бо на ній росло кілька найвищих у всій околиці дерев. Їхня висота і розлогість була би відчутною, навіть якби вони не були на природному підвищенні. І цих кілька дерев – їхній силует, співвідношення стовбура з галуззям, кожна гілка як знак із герба, кожен листок як куртина, якою визначається ставлення до світла і освітлення – були, виявляється, найгучнішим втіленням батьківщини. А відповідно – патріотизму.
Достатньо було самої феноменології, того, що бачиш, аби ним переповнитися вщент. Додаткова ідеологія приліплювалася до дерев завдяки навіть поверхневому знанню – бо ж любов прямо пропорційно пов'язана із знаннями – їхньої історії. Видимої: ніщо так не синхронізується із світоглядом, як поява, ріст, занепад і зникнення дерев. І невидимої – фабулярної: як вони з'явилися, хто коло них був ще перед тим, як до деревних вражень доштукувалися кадри твого миготіння.
Якщо суттю людського існування є поглинання, то дерева можуть бути тим, що лягло в основу. Тим, що формує первинну їжу такого химерного органу, як мозок. Тим мірилом, який найкраще встановлює залежність до втіленої у співбутті екзистенції.
Велетенська липа з кінця тридцятих. Часом від неї залежало, якими були погода і небесні склепіння. Булавовидний каштан над яром. Мало не фалічний символ. Цілком не вжитковий, бо з липи брали багато цвіту, в якому можна було переглянути принципи вентиляції легень, а каштан – для виняткової розваги, на ньому висіла гойданка. Самосівна береза висотою як добрий шпиль костелу або кірхи, незважаючи на геополітичні асоціації, але насправді берези – одні з перших, котрі заселяють постсмерекові зруби.
А ще крислата ренета, верби на краю яру, здерев'яніла шипшина там же, аскетичні старезні сливки, які чомусь виглядають унаочненням абстрактного поняття кордону на білих плямах мапи зими. Далі – другий ешелон: бузина, бози, крушина, малини, інтерновані усіма дев'ятьма реґіональними підвидами ожини, зальотні айви, безтолкові пусті і гігантські черешні, ліщинові парки, в яких не достигає більшість горіхів, і всепроникна вільха. Попри них – як це дивно – розігрують рулетку дубики, абсолютна більшість з них не досягає підліткового віку, хоч малі множаться щороку.
Все це чимось нагадує моделі великої китайської стіни, або ескізи геніальних містобудівних планів, або сценографію до найпотужніших театральних проектів, або унікальне попадання у найдієвіше співвідношення двох протилежних мрій мозку – ясності і затемнення.
Бачив я, бачив багато дерев у різних місцях. Знайомився з ними, пізнавав і любив. Але ніколи не думав, що Симоненко черкнув так близько. Про друга, брата і матір все зрозуміло. А от про верби і тополі – просвітління. Йому – верби і тополі, комусь щось інше, мені липа, каштан, ренета і корчі.
Батьківщина – це дерева. Патріотизм – це дерева, які промовляють. Думаю собі тепер, що про це думав Гніздовський.
Розумію, що значить для когось чиясь буковинка.
Дивлюся на дерева, корчі, хабази і зело у воді і розумію, яка та Галичина красна. Як мій дикий виноград, що досяг поверха і ще прагне рости. Я його поправляю, вгадуючи бажання пагонів, і він робить мене щасливим. Дає мені батьківщину.
25.06.2020