То був, здається, рік 1992. Знов була зима, знов були сніги і морози. І знов щось сталося з міським водогоном. А у мене було двоє малесеньких дітей. І тоді ще не було одноразових підгузників. Метода була така, що пеленки і складену у кілька разів марлю треба було щовечора прати, а потім ще й виварювати. Тоді сушити, розвісивши на шнурах. А врешті прасувати, випалюючи усіляку сквернь. В кожному разі після народження першої дитини у спеціалізованому магазині за талоном із роддому (так тоді усі казали) видавали залізко – власне для пеленок – і кавомолку Страуме з Риги, тобто з останніх припасів, бо Рига вже жила своїм життям. Кавомолка вважалася потрібною на випадок браку грудного молока – аби самому, без залежності від пунктів дитячого харчування, могти змолоти манку, або гречку, або іншу крупу, або мак. Заправити то молоком, налити у аптечну фляшку, натягнути пипку з грубої жовтавої гуми, прорізати на вершку дірку – не завелику, не замалу – і підгодовувати немовлятко. З молоком теж було непросто. Тієї зими черги по молоко формувалися від п'ятої ранку. Бо молока, яке привозили по сьомій у великих алюмінієвих бідонах, вистачало до пів дев'ятої. Склеп відкривали о восьмій. Я мав на то спосіб. Коли привозили бідони, відразу ж брався їх розвантажувати і заносити всередину. За таке мене обслуговували поза чергою. Тому міг приходити не посеред ночі. Так здобувалося молоко. Але відсутність води у місті – це катастрофа. Перед тим жив у Львові і був звиклим до графіка водопостачання. Але у нашому місті...
Локальні аварії ставалися і давніше. Майже завжди. Але була ціла мережа вуличних колонок. Досить було відійти з відрами за радіус прориву якихось триста-чотириста метрів, і міг собі набрати студеної води, вистоявши невеличку чергу, несучи ту воду додому обмерзлими стежками. А у крайньому разі, коли аварія ставалася на цілому водопроводі, з відрами йшлося до однієї з небагатьох артезіанських помп, незалежних від водогону, які ще були на приватних ділянках біля маленьких старих хаток, які ще також були.
Але то було давніше, ще за совітів. У 1992 році хаток з помпами у середмісті вже не лишилося. Тож системна відсутність води у водогоні означала цілковиту відсутність води у помешканнях. І от тоді з мене вирвалося традиційне прокляття – прокляті москалі, прокляті комуністи!
Вигукнув і завмер. Які, курча, москалі, які більшовики, які совіти? Це ж наша держава, наша Україна. Нема кого проклинати. Не можна клясти те, що прийшло як чудесне здійснення мрій і сподівань, як наслідок терпінь і витривалості.
Тої ночі, чекаючи, коли вивариться шмаття, я думав про те, за чим буду шкодувати, живучи у незалежній Україні, за чим буду шкодувати із есересеру.
Буду шкодувати за тим, що нема кого чужого проклинати. Буду шкодувати за зневажливим ставленням до держави, яка ворожа. Буду шкодувати за відчуттям братства і солідарності з такими самими ненависниками держави. Буду шкодувати за відчуттям таємної елітності – належності до антиросійської українськості. І за цінністю збереження кожної деталі цього ідеального українського світу. І за розумінням того, що довкола – суцільна брехня і абсурд, але вони чужі й накинуті. І навіть за те, що є досвід такого глибокого виживання і самозбереження. І за надією, що змій здохне. За тим дивовижним почуттям, коли прагнеш занепаду, деградації, краху держави, у якій живеш. Знаючи, що ти поневолений. І за неймовірною висвободженістю невільника. За індивідуальною, а не колективною відповідальністю.
10.07.2025