Під конець місяця марта сеї весни вибрав ся я на Поділє. Бажало ся менї дихнути cвiжим пoвітpєм розлогих подільских ланів, вирватись на часинку з душної атмосфери львівского громадского житя, випочати на лонї природи. От я й вигледїв собі захист в невеличкім сїльци Папірна під Будзановом в теребовельскім повітї.
Папірня — сїльце, сказано, невеличке, складає ся в кількадесять мужицких загород, що так і гублять ся в горіковатій околици, обхопленій окраїнами трох сумежних комплєксів лїсів. Житє котить ся тут тихою, дрімучою филею, котру в ряди-годи розбурхають лиш елєментарні потрясеня, такі на приклад, як торічний град або сегорічні недороди. Бо й як тому житю проявити ся? На Папірни крім кількох зарібників-жидів, крім старого лїсничого-Чеха — нема нїякої більше "интеліґенції", нема нї священика, нї учителя, нї навіть громадского начальства, бо Папірня є присїлком сусїдного села Кобиловолок. А прецїнь і тут є люде, що самохіть рвуть ся до світла і спроваджують собі "професорів" учити в зимі дїти, — в лїтї нїколи вчитись, бо тогдї робота, — а прецїнь і той клаптик землї є полем польско-руских, національних і реліґійних борб, в котрих побіда при рускій байдужности хилить ся на сторону польску. Серед чисто руского населеня Папірнї — мов острівчик на мори виднїє латиньска каплиця, побудована славно-звістним кс. Ліцом з Янова — для кого? Для кількох Русинів латиньского обряду, котрі трох польских слів не вміючи сказати по людски, разом з будзанівским міщухом паном "професором", мають бути в очах кс. Ліца розсадником польскої національної идеї.
А що-ж каже на те, що робить в виду того кобиловолоцкій парох о. Царевич? Гм! — сидить і дивить ся і — жде "слушного часу". А що ж єго овечки? Ба що-ж? — також сидять собі тихо і вже до церкви не ходять, бо им до каплицї близше. Та коби се дїяло ся лиш по-за плечима о. пароха, на Папірни! — коли-ж бо таке саме творить ся і у него під боком, в Кобиловолоках. З ласки кс. Ліца і там пишає ся вже від кількох років каплиця — розсадник не лиш польскої идеї але й польско-руского ворогованя, бо тут за старанєм кс. Ліца поселив ся вже і латиньскій священик, котрий доїздить також до папірнецкої каплицї.
Ану-но вгадайте тепер, шановні читателї, що з того колись вийде? Скажете: "Златинщать ся наші люде". — Нї! — "Спольщать ся". — І то нї! горбатого й трумно не випростує, а наш мужик не спольщить ся. — А що-ж? При найблизшій конскрипції цїла Папірня і половина Кобиловолок буде заселена "чистими Поляками", котрих відзисканє, хоч-би й найприроднїйше, стягне на руского пароха назву "душехвата"...
За подібними исторіями не треба конче шукати аж в Кобиловолоках і на Папірни. Их повно по цїлій Галичинї, скрізь, де лише стикають ся з собою Поляки з Русинами. Та я про папірнецкі й кобиловолоцкі відносини заговорив длятого, що обі ті місцевости лежать межа в межу поруч чортківского повіту, де "Towarzystwo oświaty ludоwej" бачить найслабшу позицію польского елєменту і де воно, як само признало ся, розвинуло в минувшім роцї найбільшу акцію, щоби бодай своїми "biblioteczkami" забезпечити Поляків перед зрущенєм[!].
Дивний той чортківскій повіт! — думав я нераз. Скажи менї хто, що там вівця вовка їсть, я мабуть повірив би в се скорше, як в те, що там наш брат Поляка русчить. Я тілько й ждав нагоди, щоби вибрати ся до Чорткова і побачити казочних "полякоїдів", котрих не міг собі уявити инакше, як сотворених на образ і подобія Гомерового Поліфема, велита з одним спорецким оком на чолї. І дістав ся я до того Чорткова зовсїм несподївано. Ві второк перед Зеленими святами я, своїм звичаєм, пішком з рушницею на плечи, зайшов лїсами до сусїдного села Тудорова, а в селї до знакомого менї о. Мар...
— Се ви куди вибираєте ся? — питаю их, побачивши коло хати віз.
— А ви хиба не їдете? — каже о. Мар...
— Та куди?
— До Чорткова... на Шевченківскій концерт.
Я й не надумував ся довго.
— Як їхати, то й поїду! — кажу, і як стояв, так сїв на віз.
Вечером ярко освічена саля повітової ради в Чорткові була битком набита гостями з міста і з провінції. Священиків з провінції було тілько, що й три соборчики були би могли відбутись. А жіночого цвіту! Гай-гай! Дивиш ся, дивиш, а в душі так і міркуєш собі: Welch reicher Ніmmеl! Stern bei Stern! Wer kennet ihre Namen? — Ба що більше — я побачив тут парканацять пар правдивих таки офіцирских зір і самого пана старосту між ними.
Концерт — як на місцеві сили — удав ся дуже гарно. Проґрама, правда, випала трохи змінена, та все-таки і хори під діріґентурою о. Винницкого з Копичинець, і сольові співи самого діріґента і панї Кисїлевскої з Коломиї, і деклямація панни М. Темницкої з Шидловець зробили бажане вражінє, а гра на фортепянї панни Добромильскої була справдї віртуозна.
Як я в часї павз довідав ся, концерт сей був заслугою д-ра Горбачевского, котрий і розпочав єго гарною промовою на тему Шевченкових идеалів, маркуючи головно идеал демократичного устрою держави "без холопа і без пана".
Все, як кажу, випало дуже гарно, а прецїнь не лиш я, але й богато других осіб винесли з того концерту пару немилих вражінь. Передовсїм на самім вступі до салї немило вразив кождого брак всякої декорації і брак поетового бюсту. Ну, та се можна вибачити... годї було спромогти ся. Чим хата богата, тим рада. Але чи без польского хору на Шевченковім концерті вже трудно було обійти ся, того я не знаю. Ну, та й се ще дрібниця, хоч на Мицкевичівских концертах таких дрібниць нїхто мабуть не бачив. Головна хиба концерту була в тім, що він мав чисто сальоновий характер, що нїхто не постарав ся хоч-би о одного мужика на показ — ґалєрія була порожня.
На сю хибу не лише чортківского але й других концертів в память Шевченка звернув увагу зараз же на комерсї о. Глібовицкій з Циганів, висказуючи впрочім аранжерам найповнїйше признанє. I дивне диво! хоч зміст бесїди о. Глібовицкого міг декому й не подобати ся, всї вислухали єї дуже уважно і нагородили рясними оплесками. Воно в кождім разї характеристично, бо се в доказ не злої волї, але... звичайної, питомої нам байдужности.
О. Глїбовицкого я бачив першій раз на чортківскім концертї. Сподобали ся менї єго тверезі думки, кинені принагідно в комерсовій промові: я з ним познакомив ся близше. Слово по слові ми розбалакались на добре і не стямили ся навіть, коли почало свитати.
— Чи вам конче вертати на Папірню? питає він мене.
— Конче не конче а здалось би — кажу.
— Як не конче, то їдьте до мене, до Циганів, — і не ждучи, що я на те скажу, казав запрягати конї, а потім говорив дальше:
— У нас на Поділю веде ся так, що той, хто сам ледви дихає, з душі-серця дав би і дає гріш там, де сего вимагає народна справа. За те-ж той, в кого не завадило б що дня "сушити мандєрі", або скупить, або, що гірше, пхає гроші ворогам в пельку. Та одна з найважнїйших причин лиха в тім, що в нас нема свого товариского житя. Живем, живем чужим житєм!...
— Як же се? а місточка, а интеліґенція по місточках? — питаю.
— Села а місточка то два окремі світи. По празниках у попів з свічкою шукай Русина-"цивіліста". За те по касинах их повно. Довгі зимові вечери проводять міскі люде на грі в карти, а селюхи — нудять ся, дармуючи. А як би то гарно можна побалакати, порадитись, друг друга до дїла загріти, гуртом зїхавши ся. Ручу, що більша половина священиків радо витала би в себе свого світского брата; другі, хоч-би про сором, відчинили б хату, а там вже по малу всї побратались би. Розуміє ся, Юдів-Искаріотів належить виминати, лишаючи им час проби і поправи.
— Хиба є в нас і такі?
— Го-го! У нас всїх як дїє ся?
Зрадник всїм знаний гуляє собі безпечно в нашім товаристві, ніхто єму й словечком не докорить, зачепити боять ся, ще й руку стискає як братови. А таких Ляторовских з Сапогова, що добро своє, здоровлє й житє зложили на престол вітчини, минає наш пан брат, бо, мовляв, сей "в горі не гарно записаний". Не диво, що щирий чоловік з часом відлюдком стане, тетриком — "der Mensch ist еіn Gesellschaftsthier". Ба, буває і таке, і є, скоро на яку щиру людину знайде ся напасть, то в своїх братів крім тихого "сочувствія" він оборони не найде. От вам приклад: Відбув ся в Борщеві Шевченківскій концерт, відбув ся головно заходом адвоката д-ра Дорундяка при участи чисто мужицких сил. Вечерок удав ся пишно, просто чудували cя панове Поляки. По вечерку був комерс. Селяне стали деклямувати свої стихи; один про те "як би то Косцюшко дивував ся, коли-б воскрес і побачив, що пани єму виставу роблять", другій за Руданьским про "трафунок жидів з надибаною рушницею" і т. п.
Підчас сердечної розмови посипали ся тоасти, а між иншими і тоаст від селян в моє здоровлє. Я відповів на сей тоаст більше менше так: "Слава наша — кажу — то наш простий люд, в нїм наша надїя! Князї, пани давно нас покинули. З-першу нам жаль було, а там прийшло ся й рукою махнути — баба з воза, коням лекше..."
Подаючи короткій начерк нашої исторії, я між згаданими князями-панами згадав имена Аскольда і Дира, незнакомі з исторії висланому на сей комерс панови гербу Напасть... Ті имена й видали ся сему панови мабуть чисто-польско-шляхотскими, бо — чи повірите? — з сего вийшла халепа не аби-яка. Скликували людей до ц. к. староства, списували протоколи, а про Глїбовицкого й тепер ще ходить чутка, що він, мовляв, "burzył lud przeciw szlachcie". Видко, Русинови не вільно нїчого знати читати, а тим паче згадувати минувшину, хоч-би й нїмецку. я певний, що коли-б менї замість имен Аскольда і Дира вирвали ся имена М. Behaima, Gotz-a von Berlichingen, або й Фердинанда Cortez-a, то той пан взяв би й тих небіщиків за своїх предків та чув би ся в праві зробити донесенє на "burzyciela szlacheckiego spokoju"...
Чи одно то буває?!
У Львові, дня 15 лютого 1895.
[Дѣло, 15.06.1895]
15.06.1895